Зображення Carabo Spain з Pixabay.

Автор: Джихададдін Рамадан

Спираючись на реальні події та правдиві історії сирійців, включаючи друзів та родичів автора, ці Записки відображають багато аспектів сирійської трагедії та проливають світло на нестабільність сирійського життя. Вони посилають чітке, гучне повідомлення про те, що сирійці заслуговують жити в мирі, гідності та свободі — як і всі інші народи у світі. Записки були написані арабською мовою та перекладені на англійську Тасбіх Хаббаль.

«Я дитина, навчаюся в початковій школі на сході, заході, півдні, півночі Сирії — або десь посередині. Насправді, не важливо, де моя школа. Я колись мріяла стати вчителем. Моя школа, як і мої мрії, перетворилися на руїни. Я раптом опинилася переміщеною, без мрії, в якомусь таборі».

«Я немовля. Я живу з сімома своїми братами в малесенькому будиночку. Але я люблю наш будинок. Це мій рай; мій надійний притулок. Але однієї темної ночі дикі звірі, що носили людські шкури, увірвалися в нього. Вони вбили мене з братами. О, батьку! Вони зробили це лише тому, що ти сказав “ні”».

«Я дратівлива дитина. Щодня в Рамадан я прошу маму купити мені святковий одяг і нове взуття. Моє скиглення припинилося лише після того, як я приміряла нову сукню і нові черевички. Я бачила, як мама ховала мій новенький одяг у шафі — вона ховала його, щоб подарувати мені його на Ід [свято у кінці місяця Рамадан]. І раптом в одну мить ракета прошила моє тіло. Щоб не чути мої криків, мама поклала моє святкове вбрання і нові черевички на моїй могилі».

«Я швидко постарів після того, як бачив, як вони жорстоко вбивали мого батька та двох братів на КПП. Краще б вони не залишали мене живим, самотньо блукаючим холодними вулицями. О Боже, чому вони просто не вбили мене! Тож мене більше не вважають божевільним…»

«Я музикант. Я граю на скрипці. Я склав усі пісні гніву і люті за мій улюблений район. Я посадив насіння надії в серця людей. І під свої пісні боровся з бідністю і смертю, поки моя душа не відлетіла з миром у небеса».

«Я ще зовсім дівча, але мій насильник перетворив мене на дорослу жінку — у віці восьми років. Він вдерся в моє тіло у маленькій кімнаті у школі. Це кімната, куди я зайшла купити цукерки. Він дав мені цукерки та чіпси і сказав мені: “Не хвилюйся, ти можеш взяти їх безкоштовно”».

«Я ладний молодий чоловік. Я взявся за зброю, щоб захищати свою країну. Я знав, хто мої вороги і хто мої друзі. Я ніколи не думав, що мене вб'ють брат і товариш по табору. Коли вони поховали мене на кладовищі мучеників біля рідного міста, я побачив обличчя мого вбивці. Він плакав. Це був мій брат — моя плоть і кров. Він зрадив мене за кілька доларів».

«Я батько, мені більше 50 [років]. У мене тут не залишилося ні сім'ї, ні родичів. Я часто думаю про свого сина, який втік за море. Я щодня розмовляю з ним, ніжно і ласкаво, коли сиджу на лавці у міському парку. Я співаю йому: “Я хочу бачити тебе щодня, моя любов”».

«Я немовля. Мама вивезла мене звідти у дряглому човні, щоб врятувати моє життя. Мої батьки, пасажири на морському човні (балам) і всі інші загинули. Хвилі викинули мене на берег, недалеко від того місця, звідки нас завезли контрабандою. Контрабандист утік. Весь світ співчував мені, але моя історія незабаром згасла; залишилося лише зображення потоплої дитини по імені Айлан, убитої дикими нелюдами».

«Я вразливий поет. Вони зачинили мене в темному підвалі, бо я відмовився прославляти “учителя”. Вони катували мене, били струмом, виколювали очі та ґвалтували. Коли мене звільнили, я зміг бачити лише серцем і відчуттями. Люди бачили в мені пусту істоту, безтямну і безглузду».

«Я невинне дитя. Вони витягли мене з-під завалів і зафільмували мене. Я не знаю, хто зруйнував будинок над моєю головою. Я не знаю, хто мене врятував, і я не знаю, як грати і як поводитися. Чому ви так швидко зробили з мене кінозірку?!»

«Я пшеничне поле, що вітер колихає, готове до жнив. Я чекаю, коли хлібороб зріже мої колоски своїм благородним серпом. Я бачу, як моє зерно перетворюється на хліб для голодних. Але мене спалили злі люди під час жнив. Вони стверджували, що хтось кинув сигарету, яка підпалила всі поля моєї країни».

«Я бюст Абуль-Ала аль-Мааррі, храм Бела і статуя Ібрагіма Ханану на коні. Мене знищили люди, які приїхали з усього світу; вони родом з давніх віків військових стягів та завоювань. Вони підняли свої чорні знамена над моїми руїнами. Вони зруйнували храм і статую, і вбили коня, стверджуючи, що це ідоли, яким поклоняються замість Бога».

«Я саркастичний художник. Я намалював портрет злобного ватажка. Це був кошмар. Вони спалили мої картини і забрали мої олівці та пензлі. Вони побили мене, зламали мої пальці і сказали: “Це покарання для того, хто ображає нашого найсвітлішого лідера. Терпець його уже урвався, і тобі краще перестати його зображати, інакше ми зітремо тебе з лиця землі”».

«Я сиріець, який став перед усім світом і кричав: “Я людина, а не тварина”. Але що я отримав у відповідь? Одні балачки — від “дуже стурбованого” Пан Гі Муна до доброго Трампового твіта: “Так, справді! Він (Аль-Асад) — тварина, а не ти».

«Я пекар. Я роблю хліб і випікаю пиріжки з сиром та затаром. Я мрію про сад помаранчів або оливок. Вони обложили мене в таборі «Аль-Ярмук» і позбавили мене пшениці, борошна і хліба. Вони вивішують хліб на паркан оточення, щоб вполювати мене, так само, як вони полювали б на мишу з кількома крихтами. Щоразу, коли я голодував і намагався розібрати барикади, вони стріляли в мене, щоб я не дістався до хліба».

«Я сирієць усюди. Я стояв перед тиранією. Мене атакував Всесвіт в ім'я боротьби з тероризмом, хоча я є першою його жертвою. Я приречений всіма націями і релігіями. Але ви не переможете мене. Ви не ослабите мою рішучість і не завадите мені мріяти про краще завтра — в якому світить сонце справедливості».

Джихададдін Рамадан — сирійський юрист і письменник з Алеппо, зараз проживає у Відні як біженець. Тасбіх Хаббаль — сирійська дослідниця і редакторка з Чикагського університету.