Етнічні казахи з Сінцзяну тримають фото своїх засуджених родичів.
Ще років з десять тому на місці комплексу будівель за адресою № 1327, Донгжан роуд [1] в кількох кілометрах на північ від забутої богом вантажної станції на північній околиці Урумчі в Сінцзяні росли трава та дерева.
З 16 вересня 2009 року, відразу після сумнозвісних заворушень 5 липня, [2] тут було офіцйно створено [3] сінцзянську жіночу в'язницю, а вже невдовзі по тому сюди перевели першу відому мешканку — письменницю, модераторку сайту, держслужбовця Гюльміре Імін [4], засуджену до довічного ув'язнення [5] під час закритого судового процесу.
Незважаючи на постійну увагу міжнародної спільноти [6], Імін протягом наступних років не відчула якогось пом'якшення режиму утримання. Навпаки, до неї приєднались інші засуджені жінки, чиї скромні біографії різко контрастують з суворістю їхніх вироків. Одна з них — Бузейнеп Абдурашит [7], 27 років, у 2017 році засуджена до 7 років [8] ув'язнення за «організацію натовпу для порушення громадського порядку» і чий «злочин» можливо полягав лише в тому, що вона навчалась у Єгипті [протягом двох років вивчала іслам] і мала чоловіка, що перебував за кордоном [9]. У червні цього року в цій в'язниці опинились Нурзада Джумахан [10] та Ерлан Хабден [11]— етнічні казашки старші 50 років. У кожної з них спостерігаються певні проблеми зі здоров'ям. Терміни ув'язнення 20 та 19 років відповідно, при тому, що взагалі не зрозуміло який саме злочин кожна з них вчинила.
Охорона на пункті пропуску жіночої в'язниці в Урумчі. (Джерело: «Дисциплінарна інспекція і нагляд Сінцзянської в'язниці» акаунт в WeChat).
Не кажучи про їх варварську жорстокість, ці нещодавні вироки викликають особливе занепокоєння через те, що вони засвідчують напрямок, в якому йдуть репресії в Сінцзяні. У той час, як увага світу прикута до «таборів перевиховання» в регіоні, власна статистика уряду [12], деякі матеріали [13] та нові докази, [14] надані родичами жертв та колишніми ув'язненими, які перебувають зараз в сусідньому Казахстані, свідчать про те, що неймовірна кількість затриманих у 2017 та 2018 роках отримує довгі терміни ув'язнення і переводиться до великих тюрем на зразок тієї, що знаходиться в Урумчі.
Для Айботи Джанібек, старшої дочки Нуржади Джумахан, зараз — громадянки Казахстану, ця новина стала особливо драматичною, оскільки була отримана під Новий рік — у час, коли багато хто в Казахстані довідався про вихід на волю їхніх родичів внаслідок масової амністії [15] кінця грудня 2018 року. Тоді як багатьом приходили радісні звістки, Джанібек дізналася, що її матір було засуджено до тюремного ув'язнення за звинуваченням, як було з'ясовано пізніше, у «використанні забобонів для підриву правоохоронної діяльності» та «створення натовпу з метою порушення громадського порядку». Ерлан Хабден, медсестру з іншого району тієї ж префектури, з якої походить Джумахан, було засуджено за «використання екстремізму для підриву правоохоронної діяльності» та «влаштування суперечок і провокацій». ЇЇ родичі в Казахстані вважають, що причиною цих звинувачень стало те, що на церемонії підняття флагу вона була вдягнена в хустку.
Офіційне повідомлення про ув'язнення Ерлан Хабден (з перекладом на англійську, виконаним автором).
В алматинському офісі правозахисної організації Атаюрт Казах [16], куди Джанібек щотижня приходить записувати відео [17] на підримку своєї матері, більшість з тих, хто також приходить свідчити і записувати відео, говорять вже не про табори, як було ще рік тому, а про тюрми. Інформації, отриманої з розмов з десятком таких відвідувачів, — хоча фрагментарної та спотвореної сарафанним радіо, — достатньо для того, щоб скласти уявлення про тенденції: довгі терміни ув'язнення, місяці або навіть роки досудового ув'язнення, особлива націленість на віруючих людей.
Статистичне профілювання жертв за даними, взятими з тисяч опублікованих відео зі свідченнями [18], зібраних Атаюртом і опрацьованих проектом «База даних жертв Сінцзяна [19]», дає змогу підкріпити якісні спостереження кількісними показниками. Порівняння жертв, які отримали строки тюремного ув'язнення [20], з тими, кого було звільно з таборів [21], показує, що більше 90% засуджених до тюремних строків — це чоловіки (порівняно з 69% чоловіків серед звільнених), майже 75% (порівняно з 27%) вважають засудженими з причин, пов'язаних з релігією. Аналіз 311 жертв, які отримали тюремні строки, свідчить про середню тривалість терміну ув'язнення в 11,2 роки, а 89% з них мають строки 5 або більше років. В той же час аналіз випадків 65 жертв, засуджених на 2 або більше місяців [22], показує, що їх досудове ув'язнення тривало приблизно 9 місяців, а для більш ніж 30% — рік або більше.
Порівняння розподілу за статтю та мотивом ув'язнення між засудженими до тюремного ув'язнення та звільненими з таборів казахами. (Джерело: База даних жертв Сінцзяну, станом на 17 вересня 2019)
Дані по строках ув'язнення жертв, засуджених в Сінцзяні з кінця 2016. (Джерело: База даних жертв Сінцзяну, станом на 17 вересня 2019)
Строки більш ніж 2 місяці, відбуті жертвами в ув'язненні до винесення вироків. (Джерело: База даних жертв Сінцзяну, станом на 17 вересня 2019).
Вважається, що багато засуджених потрапляють до в'язниць після перебування у так званих «каншусуо» [23]— сумнозвісних [24] центрах досудового ув'язнення, де за інформацією [25] колишніх в'язнів вони зазнають знущань і перебувають в жахливих умовах. Хоча є також певна кількість свідчень, які дають підстави вважати, що утримувані поза правовою процедурою в «перевиховних» таборах особи отримують строки тюремного ув'язнення ще під час перебуваня в таборі. Всі четверо колишніх ув'язнених казахів, які провели більшу частину 2018 року в таборах, розказали про те, що або особисто бачили, або чули від інших про «відкриті судові засідання», що відбувались «у школах». Двоє з них, Ергалі Ермек [26] та той, кого ми будемо називати «Руслан» через те, що він побажав залишитись анонімним, розказали, що тих, кого було засуджено до 10 і більше років, було вивезено автобусами до справжніх в'язниць. Один відомий випадок — це випадок Джигера Тохая [27], студента університету Сатбаєва в Алмати, про затримання якого спочатку повідомляли родичі в Казахстані і чий вирок було підтверджено Русланом — його колишнім співкамерником у таборі. У нещодавно опублікованому [28] інтерв'ю Рахіма Сенбай [29] згадує відкритий суд, на якому сім жінок було засуджено за додержання іфтару [30].
Студента університету Жигера Токая, заарештованого влітку 2017 року, спочатку відправили до табору, потім засудили на 10 років тюрми у 2018 (за свідченням і його родичів, і тих, хто був з ним у таборі).
Для хворих і осіб похилого віку довгі терміни тюремного ув'язнення дорівнюють смертному вироку. Разом із життям родичів жертв за кордоном ці вироки руйнують і правову ширму системи виконання покарань в Сінцзяні. Однак надія не зникає і в цьому беззаконні, оскільки за відсутності правових підстав і переконливих доказів абсурдні вироки легше можуть бути скасовані, а ув'язнені — звільнені. Такі випадки траплялись у таборах, що існують поза правовою системою. Історії Ергалі Ермек та Руслана, яких було засуджено, а потім звільнено, здається, підтверджують це так само, як і випадок Гюльбахар Хайтіваджі, [31] засудженої за деякими даними на 7 років у грудні 2018 і звільненої лише нещодавно з можливістю виїхати назад у Францію [32]. За достатнього тиску та засудження з боку міжнародної спільноти немає нічого неможливого в тому, що широко відкриються навіть ворота жіночої тюрми в Сінцзяні, звідки вийдуть на волю такі як Бузейнеп Абдурашит, Нурзада Джумахан і Ерлан Хабден, щоб знов потішитися певною мірою свободи. А може й навіть такі, як Гюльміре Імін.
Переклад з англ.: М. Мешковой.