Зображення обрису Африки [1] від Наташі Сінегіної (CC BY-SA 4.0). Зображення сторінок з візами [2] від Джона Еванса (CC BY 2.0). Об'єднання зображень — Джорджія Попплвелл.
[Це — переклад статті на Global Voices від 7 серпня 2019 року].
[Всі посилання ведуть на англійськомовні джерела, якщо не зазначено інше].
У 2019 році нігерійській письменниці та вченій Темітайо Олофінлуа [3] було відмовлено у візі для участі у Європейській конференції з питань африканських досліджень [4](ECAS) [4] в Единбурзі, Великобританія. У Верховному Комісаріаті Великобританії в Нігерії заявили, що вони «не впевнені», що Олофінлуа дійсно залишить Великобританію по закінченню своєї запланованої поїздки.
The truth is: I am tired.
— Temitayo Olofinlua (@Tayowrites1) May 29, 2019 [5]
— Я починаю усвідомлювати, що не потраплю на конференцію.
І все ж таки, як розуміти таку явну неповагу до людей, до їхнього часу?
Від всього цього просто нудить.
Очевидно, що вся ця система не функціональна у тому вигляді, в якому вона існує.
— Я направду втомилась.
Пізніше відмова у видачі візи була скасована Хоум-офісом Великобританії (UK Home Office). Олофінлуа відвідала конференцію, після чого повернулась до Нігерії.
Іншим пощастило куди менше. У квітні 2019 року візові органи Великобританії завадили 24 з 25 африканських учених, які працюють над інфекційними захворюваннями, приєднатися до своїх колег на різних заходах, що проходять у межах саміту Лондонської школи економіки в Африці [6]. Людей, які зробили найбільший внесок і краще інших здатні впроваджувати вирішення проблеми захворювань на своєму континенті, було усунено від участі в заході щодо «забезпечення готовності до пандемії [7]».
The LSE will be holding its next Africa summit not in London but in Belgium due to the ease of securing visas for Africans there, and because so many African invitees now refuse to go through the humiliating British visa application process. https://t.co/Q3WfiHS7Ja [8]
— Mũthoni Mũrĩu (@jmmuriu) July 18, 2019 [9]
Лондонська школа економіки проведе наступний Саміт країн Африки не в Лондоні, а в Бельгії, оскільки африканцям легко отримати туди візу, а також через те, що багато з запрошених з Африки тепер відмовляються проходити принизливу процедуру отримання британської візи. https://t.co/Q3WfiHS7Ja [8]
«Ви не повернетесь назад!»
Відмова африканцям у в'їзді до певних країн — це не лише принизливо, це також свідчить про інституційний расизм, [10] що лежить в основі припущення, що африканським професіоналам та представникам творчих професій [11] не можна довіряти у питаннях дотримання закону.
Стаття 13 Загальної декларації прав людини [12] [укр] проголошує, що
«Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну». Однак реальність полягає в тому, що без паспорта та дійсної візи це право не може бути так легко реалізоване. При цьому легкість отримання візи змінюється залежно від національності. В Індексі паспортів світу 2019 року [13]Японія та Сінгапур займають перше місце за доступом до більшості країн, в той час як Ангола, Єгипет і Гаїті знаходяться внизу рейтингу.
Читайте більше: ‘No Visa Mix': Tanzanian singeli stars denied visas to US music festival [11][«Без візи»: зіркам сінґелі з Танзанії відмовили у візах для поїздки на музичний фестиваль у США]
Кенійська письменниця Кіку Кімеріа описує відчуття приниження від життя без «паспортних привілеїв» [14]. Вона зазначає, що навіть віза не гарантує в'їзд у країну, оскільки «вам все одно доведеться мати справу з непривітним працівником імміграційної служби, який підозріло запитає: “Яка мета вашого візиту?”». І якщо відповідь на це питання не задовольнить чиновника, в'їжджаючого можуть випровадити назад до виходу на посадку.
We need to address this visa injustice. It’s time we talked about #visareciprocity [15]. If you apply these rules to Ugandans going abroad. Same rules should apply to foreigners visiting Uganda. Enough is enough. And Africa, it’s time to drop the visa requirements to visit each other pic.twitter.com/aiX0tsALSe [16]
— TMS Ruge (@tmsruge) July 11, 2019 [17]
Нам необхідно розібратися з цією візовою несправедливістю. Настав час говорити про #візову_взаємність [15]. Якщо якісь правила діють для громадян Уганди, які виїжджають за кордон, точно такі ж правила повинні застосовуватись до іноземців, в'їжджаючих в Уганду. Всьому є межа. І, країни Африки, пора відмінити візовий режим при відвідуванні один одного. pic.twitter.com/aiX0tsALSe [16]
Для африканців, які подорожують за межі свого континенту, подача візової заявки рівносильна жертвоприношенню ненаситним богам. Менеджер перекладів Global Voices мовою йоруба [йор] Адесіна Айєні (Омо Йооба) [18] розповідає про свій нещодавній досвід спроби отримати візу в Португалію на саміт Creative Commons 2019 у Лісабоні:
It was the greatest news of my life when I received a mail to deliver a keynote address at the 2019 CC Summit in Lisbon. . . . On April 18, 2019, some days to my birthday, I submitted my visa application to attend the Lisbon summit at the VFS Global office in Lekki, Lagos. The summit was slated for May 9-11, 2019, but visa processing takes a minimum 15 days.
On the day I was to depart for Portugal, I still [hadn’t] received my passport. . . . 11 days after the summit elapsed, I received a text from the VFS for collection of my passport. My people say, inú dídùn l’ó ń mú orí yá (you cannot be at your best when sad). It is one thing that I was not given a visa to attend the summit, another is that the huge scholarship grant to attend the summit went down the drain, wasted. I am miserable because I have not been able to refund the scholarship due to the Central Bank of Nigeria’s policy on wire transfers. It is excruciatingly painful that my right to associate as a free citizen of the global village was violated. I was stripped of my voice!
Коли я отримав запрошення виступати з програмною промовою на саміті Creative Commons 2019 в Лісабоні, це було найкращою новиною в моєму житті… 18 квітня 2019 року, за кілька днів до мого дня народження, я подав заявку на візу для участі в Лісабонському саміті у візовий центр в місті Леккі, Лагос. Саміт був запланований на 9-11 травня 2019 року, однак процедура оформлення візи займає мінімум 15 днів.
У день, коли я мав виїхати до Португалії, я все ще не отримав свій паспорт… Через 11 днів після закінчення саміту я отримав текст від візового центру, в якому повідомлялось, що я можу забрати свій паспорт. В моєму народі кажуть: «inú dídùn l’ó ń mú orí yá» (ти не можеш бути на висоті, коли ти засмучений). Одна справа, що мені не дали візу для участі в саміті, інша — що величезна стипендія, яку я отримав спеціально для відвідування саміту, була витрачена дарма і пішла коту під хвіст. Я почуваюся жахливо, тому що мені не вдалося повернути стипендію через політику банківських переказів Центрального банку Нігерії. Неймовірно болісно, що було порушено моє право на об'єднання як вільного громадянина глобального світу. Мене позбавили голосу!
Подорожі для африканців по Африці: гірка іронія
Африканцям важко подорожувати за межі Африки — але подорожувати всередині континенту буває настільки ж складно [19]. Громадяни багатьох країн [20] північної півкулі можуть подорожувати до більшості країн Африки без віз або з незначними обмеженнями [21], проте для більшості африканців потрібні візи [22] для поїздки до понад половини інших африканських країн.
Учасниця Global Voices з Нігерії Розмарі Аджаї [23] відзначає «надзусилля африканців, які подорожують по Африці»:
I am happy that we, and many others, are highlighting the challenges Africans face getting Western visas. This doesn't annoy me as much as the struggles of Africans travelling within Africa. At RightsCon in Tunis, and GlobalFact in Cape Town, I took the time to ask Africans if they had needed visas. Just this weekend, I learnt of a Nigerian journalist who was unable to attend GlobalFact because he didn't have a visa. Let's not talk about how most of the African delegates at RightsCon had to fly out of Africa first, in order to get to Tunis. Last month, I met an East African journalist applying for a visa to Nigeria. He was asked to supply the driver's license of the professional driver picking him up from the airport!
Я щаслива, що ми та багато інших висвітлюємо проблеми, з якими африканці стикаються під час отримання віз для поїздок на Захід. Але це мене дратує не так сильно, як труднощі африканців, які подорожують по Африці. На самітах RightCon у Тунісі та GlobalFact у Кейптауні я розпитала африканців про те, чи потрібні були їм візи для поїдки на цей захід. Буквально цими вихідними я дізналась про нігерійського журналіста, який не зміг відвідати GlobalFact, оскільки у нього не було візи. І це вже не говорячи про те, що більшості африканських делегатів RightCon, щоб дістатися до Тунісу, довелося спочатку вилетіти за межі Африки. Минулого місяця я зустріла східноафриканського журналіста, який подав заявку на отримання візи в Нігерію. Його попросили надати водійське посвідчення професійного водія, який забратиме його з аеропорту!
Як зазначає Розмарі, внутрішньоконтинентальні подорожі часто ускладнюються через необхідність виїхати за межі континенту, щоб дістатися до пункту призначення в Африці.
На регіональному авіаційному форумі Міжнародної асоціації повітряного транспорту (ІАТА), що відбувся в червні цього року в Аккрі, віце-президент Гани доктор Махамуду Бавумія скаржився [24] на те, що «наприклад, бізнесмену з Фрітауна [Сьєрра-Леоне] треба майже два дні добиратися до Банджула, і часто через третю країну, хоча прямий авіарейс в тому ж напрямку займав би лише годину».
Заплутані маршрути польотів обтяжуються надзвичайно високою вартістю [25] авіаперельотів у межах континенту. Наприклад, у наступному твіті приводиться сума в нігерійських найрах, що становить близько 990 доларів США.
I wanted to go to cote d’ivore last week, checked wakanow , the cheapest flight was 380k. Lagos to New York is 360k. https://t.co/ObJ5HfLFIF [26]
— ❤️ (@TounBash) September 17, 2018 [27]
Минулого тижня я хотів злітати у Кот-д'Івуар, зайшов на wakanow, найдешевший рейс — 380 тисяч [найр]. З Лагоса в Нью-Йорк 360 тисяч [найр]. https://t.co/ObJ5HfLFIF [26]
Чи правда, що африканці навряд чи повернуться додому?
[28]Рятувальна операція біля Канарських островів у 2006 році. Фото: [28] Noborder Network. (CC BY 2.0)
У період з 2010 по 2017 рік на країни Африки на південь від Сахари приходилось найбільше число мігрантів у світі після Сирії. Багато африканців залишають свої країни, рятуючись від бідності або жорстоких конфліктів, щоб шукати притулок, отримати статус біженця або посвідку на проживання [29] у Північній Америці чи Європі. Згідно звіту дослідницького центру Pew, опублікованого у 2018 році, кількість мігрантів з країн Африки на південь від Сахари «зросла на [30] 50% або більше за період з 2010 по 2017 рік, що значно більше, ніж у середньому по всьому світу — на 17% — за аналогічний період».
[31]Жителі країн Чорної Африки емігрують повсюди в світі. У 2014 році понад 170 000 мігрантів без легальних документів переправилися через Середземне море в Італію [32]. Багато хто з них родом з країн цього регіону. У грудні 2018 року поліція Бразилії [33] врятувала 25 громадян країн цієї частини континенту, які «більше місяця перебували у відкритому морі» в Атлантичному океані. За поїздку з Кабо-Верде вони заплатили «сотні доларів за особу». У червні 2019 року митно-прикордонна служба США [34] у Дель-Ріо, штат Техас, заарештувала понад 500 африканців з Республіки Конго, Демократичної Республіки Конго та Анголи за спробу потрапити в США через річку Ріо-Гранде.
Хоча у ЗМІ переважають розповіді, що представляють Африку як континент масової міграції, зумовленої бідністю або жорстокими конфліктами, тим не менш, учені з Оксфордського університету та Амстердамського університету Марі-Лоренс Флао і Хайн Де Хаас ставлять під сумнів цей стереотип [35].
Де Хаас і Флао стверджують, що ці розповіді поширюють не лише «засоби масової інформації та політики», а й науковці. Їхні дослідження показують, що міграція з континенту є багатоплановою, і її рушійною силою є глобальні «процеси розвитку і соціальної трансформації», які посилюють «можливості та прагнення» африканців мігрувати — подібно до мігрантів з інших куточків світу.
Однак ці стереотипні уявлення часто враховуються у візовій політиці: влада більшості країн припускає, що всі африканці, які подорожують, не повернуться додому, залишаючи тим самим тягар доведення зворотнього на самих африканських заявниках, що подаються на візу.
Знадобиться багато часу, аби неафриканські країни стали більш гнучкими у своїй політиці щодо оформлення віз африканцям. Тим часом африканські країни можуть вжити заходів для покращення мобільності всередині континенту. Єдиний африканський паспорт — це один важливий крок, але його не достатньо. Єдиний африканський ринок повітряного транспорту [36] (SAATM) і Африканська континентальна зона вільної торгівлі [37], які створені минулого року, заклали основу для деяких зрушень, але до широкого їх впровадження ще далеко [38].
Тим часом, бути африканцем і наважитися на подорож означає піддати себе на жорстокі приниження при виїзді за межі Африки або бути вирваним з фантазії африканської єдності через суворість подорожей всередині континенту. Так чи інакше, візові боги вимагають більше жертв, при цьому залишаючись категорично непохитними.