Бачите всі ці мови? Ми перекладаємо історії Global Voices, щоб зробити громадські медіа світу доступними для всіх.

Дізнайтесь більше про Проект Lingua  »

Сутички 12 листопада в Китайському університеті Гонконгу: погляд очевидця

Студентські активісти захищаються парасольками на території кампусу Китайського університету Гонконгу 12 листопада 2019 року. Фото автора. Використовується з дозволу.

Локман Цуї — доцент Школи журналістики та комунікацій у Китайському університеті Гонконгу (CUKH). Ця історія є відредагованою версією публікації, поширеної Локманом у Facebook, що свідчить про події навколо зіткнення між студентськими активістами та поліцією у кампусі CUHK у вівторок, 12 листопада.

У вівторок, 12 листопада, я мав викладати свій ранковий бакалаврський курс «розвиток масової комунікації», але заняття були припинені через протести.

Поки я це пишу, я сиджу в своєму кабінеті. У Гонконгу 9 ранку 13 листопада.  Я щойно почистив зуби, вмився і попив чай. Так, я спав у своєму кабінеті, на дивані. Я почуваюся втомленим, і це нагадує мені ті дні, коли я тусувався в клубі до схід сонця — за винятком того, що я, звичайно, вже не такий молодий. Але ні, я точно не танцював минулої ночі.

Я не повинен скаржитися, бо принаймні у мене був диван, щоб поспати. Я не знаю, скільки студентів провели минулу ніч на вулиці, але до моменту, коли я пішов, близько 3 ранку, багато хто все ще знаходився там, працюючи над каналами постачання, буквально тримаючи оборону.

День 12 листопада був зовсім шалений.

Все почалося з прес-конференції об 11 ранку, в якій я брав участь. У «звичайні» часи судовий позов проти Міністерства юстиції через заборону, яка має на меті цензурувати онлайн-виступи, був би мега-новиною. Але вчора були лише краплі з моря журналістів. Конференція транслювалася в прямому ефірі на порталі новин HK01, вона висвітлювалась у Apple, RTHK радіо, Unwire та деяких інших. Але в такий день, як був учора, це не було новиною — і це зрозуміло, враховуючи все те, що відбувалось.

Після прес-конференції, яка проходила в будівлі Законодавчої ради, я шукав місце, де можна посидіти і заспокоїти нерви. Я йшов у напрямку Центрального району. Це була майже обідня година; другий день поспіль офісні працівники виходили на знак протесту проти уряду Гонконгу та поліції. Перед [бутіком] Луї Віттона люди в костюмах і на високих підборах, намагалися зайняти дорогу, викрикуючи гасла. Хтось навколішки збирав цеглу, щоб ми могли використовувати її для блокування. Інші стояли на містку і дивились на нас звідти, а багато хто кричав їм, щоб вони спустилися і приєдналися до нас, що це не фільм.

У якийсь момент з'явилися п'ять старшокласниць, явно схвильовані. Вони почали викрикувати гасла, і натовп пішов за ними. Потім представники преси почали фотографувати школярок, що було недоречно, тому що через подібний запис згодом їх можуть переслідувати. Спочатку дівчата ніяковіли і хихотіли, потім пішли, але й фотографи пішли слідом за ними. Зрештою, дехто з нас дістав парасольки, і ми прикрили дівчат. Ми тримали парасольки, поки в мене не заболіла рука. Я сказав дівчатам не забувати про навчання і не кидати заняття (коли я таким став?), і далі ми пішли своїм шляхом.

Близько 2 години дня люди почали розходитись. Година обіду закінчилася. Лише мить до цього ми стояли сильні, готові протидіяти поліції, потім різко включилась «реальність», і настав час повернутися до офісу. Я взяв собі трохи їжі і попрямував додому.

Тоді я почав бачити кадри зі сцен у Китайському університеті Гонконгу (CUHK) — університеті, де я викладаю. Деякі мої студенти постили в твітері такі речі, як «де президент університету, де керівництво, де викладачі?!» Мені стало страшно. Відповідачи друзям, які питали мене, чи я в порядку, я вирішив: чорт забирай! я їду в кампус.

Але як? Я в Шуен-Сан, острів Гонконг, а мій університет знаходиться в Шатині на Нових Територіях, далеченько. Транспортне сполучення порушене. Тоді друг пропонує мене підвезти. Ми підбираємо ще кількох людей по дорозі, і завантаженою машиною вирушаємо в дорогу до CUHK, розмовляючи попутно про людей, яких ми знаємо, яких заарештували.

Затори просто величезні, частково через те, що дороги заблоковані протестувальниками чи поліцією, а почасти тому, що здається, що більша частина Гонконгу збирається їхати до CUHK, щоб допомогти. У певний момент ми не можемо проїхати далі, оскільки дорога перекрита людьми та машинами, всі намагаються розвантажити та роздати матеріали, шоломи, воду тощо. Я зголошуюсь допомогти. Мені дають велику коробку з шоломами.

Коли я їду до університету на машині, це, як правило, займає кілька хвилин по дорозі Тай По. Шлях видається набагато довшим, якщо вам доведеться пройти його пішки, і ще довшим, якщо ви несете велику коробку з шоломами. Коли я нарешті дістаюсь до пункту постачання, я з полегшенням передаю свою коробку. Куди тепер? Я знаю кампус, але ситуація дуже швидко змінюється. Я йду туди, де, гадаю, є більшість людей.

Після цього — решта ночі — все як у тумані.

Я пам’ятаю, як побачив деяких друзів, що впізнали мене незважаючи на шолом, окуляри та маску на обличчі. Такі моменти справді важливі. Де ми говоримо один одному, так, я теж тут, так, ми в цьому разом. Ви відчуваєте солідарність так яскраво і так глибоко. Ми тут тілом. Ми використовуємо руки і ноги, щоб допомагати один одному.

Студенти були зайняті роздачею їжі. Деякі працювали на лінії постачання. Інші доповідали, а інші намагались виступити посередниками між різними сторонами.

У розпалі всього цього я допомагаю переміщувати речі, намагаючись перевірити своїх друзів, щоб переконатися, що з ними все добре. І весь цей час мій iPhone бомблять повідомлення від знайомих тут і там. Я можу сказати найближчим друзям, де я, але намагаюся не говорити занадто багато, щоб вони не хвилювалися.

Мені не подобається розповідати людям, куди я їду і що я роблю на протестах. Я просто один із людей. Я просто намагаюся допомогти в міру моїх сил, і часто відчуваю, що роблю недостатньо. Я також уважно ставлюсь до того, з ким ділюсь цією інформацією, оскільки це чутлива тема, особливо сьогодні в Гонконзі.

Але я також хочу, щоб мої студенти знали, що я тут для них. Я виріс у сім'ї, де емоційне насильство процвітало, і я все ще з цим мирюся. Частина цього насильства стосувалася емоційної (та фізичної) відсутності. Це, звичайно, довга історія, але це може пояснити, чому мені важливо, щоб мої студенти знали, що я тут для них.

Ще кілька моментів, які я виділив для себе:

Коли водяна гармата влучає в авангард, багатьом доводиться відступати, знімати одяг. Визначення «водяна» для цієї гармати не зовсім точне: «вода» не тільки фарбується, але й змішана з певною токсичною хімічною речовиною (можливо, сльозогінним газом), завдяки якому шкіра пече, як у вогні. Я роблю перерву на стадіоні, коли студенти вмикають спринклер, і вибухає грандіозна водна вечірка. На коротку мить це нагадало, що вони все ж таки діти. Посеред цього дійства з карети швидкої допомоги кричать з проханням футболок та рушників. Я приніс із собою дві футболки та кілька рушників і роздав їх усі.

Дуглас Адамс у своєму найвідомішому романі писав, що рушник — це одна з найкорисніших речей, яку ви можете зберегти, і це правда. З мокрим рушником, що прикладений до рота, ви можете захистити себе від слізогінного газу. Рушник буде гріти вас холодними вечорами, і ви можете використовувати його як ковдру, коли лягаєте спати. Ви можете помитись з ним, або скласти і використовувати як подушку. І помахати ним, щоб сигналізувати комусь, що ви тут, а не там. Рушники — це любов, рушники — це життя. Рушники сильно недооцінені.

Ще один момент, який справив на мене враження: я стояв на мосту, де більшість акцій відбулася раніше того дня, спостерігаючи, як керівництво університету разом із двома законодавцями ведуть переговори про угоду зі студентами. Керівництво університету пропонує відступити, заявивши, що поліція пообіцяла, що не повернеться, а команда охорони університету захистить міст.

Що дає мені певну надію — це те, що студенти неодноразово дають можливість керівництву говорити, і вони слухають. Але, звичайно, порада відступити є не зовсім переконливою, а поліція того ж дня порушила кілька обіцянок. І чи можуть вони насправді залежати від групи безпеки, яка зникла за останні два дні? (Хоча, справедливо до них буде сказати, що я не думаю, що вони підписувалися на це).

У мас-медіа ви здебільшого бачите насильство, вандалізм, заворушення. Рідко — солідарність, або що ми тут, щоб захистити свій дім і захистити один одного. Ми відмовляємось відступати перед репресіями та жорстокістю. Ми не завжди можемо все виправити, але ми хоча б намагалися. І поки що ми вчимося на своїх помилках. Ми сподіваємось, що решта світу не робить тих самих помилок, а вчиться з нашого досвіду.

У 2017 році я писав про те, чому я хотів залишитися у Гонконгу.

«Чи є тут майбутнє?» Ну, не будемо забувати, що майбутнє відкрите. Воно не висічене на камені. Ми не знаємо, що буде. І тому є надія. Як співав Леонард Коен, «у всьому є тріщини, і саме через них проникає світло».

Я вдячний, що Гонконг (ще відносно) вільний. Я буду боротися за те, щоб Гонконг залишався вільним і ставав ще вільнішим. Я також вірю, що Гонконг може нас багато чому навчити, що він відіграє важливу роль у більшій боротьбі за свободу в усьому світі. Тому я у Гонконзі. Саме тому я хочу тут лишитися.

Зараз листопад 2019 року, і я тут. Це мій дім. Тут мої друзі, колеги, студенти.

Будьте сильними, залишайтесь у безпеці і займайтесь тим, що має для вас найбільший сенс.

Переклала Аліна Паладій

Почати обговорення

Шановні автори, будь ласка увійти »

Правила

  • Усі коментарі перевіряються модератором. Не надсилайте свій коментар більше одного разу, інакше він може бути ідентифікований як спам.
  • Будь ласка, ставтесь з повагою до інших. Коментарі, які містять мову ненависті, непристойність та особисті образи, не будуть опубліковані.