Бачите всі ці мови? Ми перекладаємо історії Global Voices, щоб зробити громадські медіа світу доступними для всіх.

Дізнайтесь більше про Проект Lingua  »

Інтерв'ю з Александрою Лунь, польською письменницею, яка стала знаменита своїми іспаномовними творами

Обкладинка твору Александри Лунь «Los palimpsestos» в оригіналі іспанською мовою. Фото Філіпа Нубеля. Використовується з дозволу.

Письменники-екзофони (автори, які пишуть мовою, котра не є для них рідною) стають поширеним феноменом у 21 столітті в умовах глобальних масштабів міграції в усіх куточках світу. Важливо розрізняти авторів, котрі виросли в багатомовному середовищі, як от часто згадуваний Володимир Набоков, та авторів, котрі вивчили мову в дорослому віці та вирішили писати цією мовою, яка була для них донедавна іноземною. Однією з таких сучасних авторів є Джумпа Лахірі, бенгальсько-американська англомовна авторка, яка пише італійською.

Александра Лунь. Фото Мірни Павловіч. Використовується з дозволу.

Ще одним прикладом є Александра Лунь, польська перекладачка, котра одного дня вирішила писати іспанською мовою, яку вона вивчила лише після 19 років. Її твір відображає тематику мовної гібридності: «The Palimpsests» («Палімпсести») вийшов 2015 року іспанською мовою, а зараз уже доступний англійською. У ньому розповідається про Чеслава Пшеншніцкого, польського письменника, який емігрує в Антарктику, де вивчає місцеву вигадану мову і пише твори цією мовою.

Я поговорив з Александрою про те, що мотивує письменника почати писати іноземною для нього мовою та що означає бути відомим автором поза межами рідної культури.

Філіп Нубель (ФН): Ви народились у польськомовному середовищі, вивчала іспанську у віці 19 років, працюючи в казино, щоб заробити на навчання в Іспанії, а зараз ви відома іспаномовна письменниця та перекладачка. Як трапилась така мовна трансформація?

Aleksandra Lun: If we think about the Czech proverb that says that we live a different life in every language we know, I have had several lives, as I am sure many of Global Voices’ readers have had too. According to my calculations, I could be now 136 years old, which is frustrating since I don’t seem to be receiving any retirement benefits! The way I see it, there has been no linguistic shift, only the fact that in one of my lives I am a writer.

We can see languages as multiverses, a concept from a theoretical framework in physics called string theory. Like a multiverse, each language describes a different story, a story that happens simultaneously to all other stories. Writers are just the people who put those stories down.

Александра Лунь (АЛ): Якщо взяти до уваги чеське прислів'я [«Скільки мов ти знаєш — стільки разів ти людина»] про те, що в кожній мові, яку ми знаємо, ми проживаємо інше життя, — то у мене уже є декілька таких життів, як і, напевне, в багатьох читачів Global Voices. Згідно моїх підрахунків, мені зараз уже 136 років, хоча я не отримую пенсії! Я думаю, не було ніякої мовної трансформації, просто відіграло роль те, що в одному з моїх життів я письменниця.

Ми можемо розглядати мови як множинний всесвіт, або крізь призму теорії струн, як це звуть у фізиці. Як і мультивсесвіт, кожна мова описує окрему історію, яка відбувається одночасно з іншими історіями. Письменники — це лише люди, котрі записують ці історії.

ФН: Ви також пишете польською? Багато двомовних чи екзофонних письменників часто говорять, що коли вони пишуть мовою, яка колись була для них іноземною, то утворюється дистанція, яка допомагає їм краще виразити певні речі, які важко словити рідною мовою. Чи погоджуєтесь ви з цим?

AL: For “The Palimpsests,” I researched into cases of authors who changed languages: illustrious immigrants like Samuel Beckett, Ágota Kristóf, Joseph Conrad, Vladimir Nabokov, Emil Cioran and others. I didn’t find any common denominator since they all had their own reasons not to write in their mother tongue. Some took a time-specific decision to change, others did it naturally. Some switched languages for personal reasons, others for commercial ones. Joseph Conrad used to say that he didn’t choose English at all – it was English that chose him. He also said that English was the only language he could have ever written in, while Ágota Kristóf claimed she would have written in any language. There is a variety of choices and motivations, and they are all legitimate.

I cannot say that I don’t write in Polish since in my translations I write in Polish all the time. But my muses talk to me in Spanish, so translating their voice into Polish would just be double work. Regarding the distance that writing in another language is supposed to create, I think it all depends on the relationship you have with it. To me, Spanish is the most natural choice. Using it is no stranger than brushing my teeth – I might not receive retirement benefits, but I am proud to conserve my own dentition.

АЛ: Пишучи «The Palimpsests», я дослідила приклади авторів, які змінювали мову: видатні іммігранти, такі як Семюел БекетАгота КрістофДжозеф Конрад, Володимир НабоковЕміль Чоран та інші. Я не знайшла спільного знаменника для них усіх, адже кожен з них мав свої причини не писати рідною мовою. Одні приймали це рішення у певний час, в інших це відбувалось природно. Деякі змінювали мову з особистих причин, інші – з комерційних. Джозеф Конрад говорив, що це не він обрав англійську, а англійська обрала його. Він також казав, що англійська була єдиною мовою, якою він міг творити, тоді як Агота Крістоф заявляла, що могла б писати будь-якою мовою. Є багато варіантів, причин та мотивацій, і всі вони мають право на існування.

Я не можу сказати, що я не пишу польською, адже свої переклади я пишу саме рідною мовою. Але мої музи говорять до мене іспанською, тож перекладати їхні голоси на польську було б подвійним навантаженням. Щодо дистанції, яка створює додатковий маневр для творчості, то я вважаю, що це залежить від зв'язків з конкретною мовою. Для мене іспанська є найбільш природним вибором. Використовувати її, це так само природно, як чистити зуби. Так, я можу не отримувати пенсії за свою мультилінгвістичну вислугу років, але я рада, що в мене й досі власні зуби.

Обкладинка англійського варіанту The Palimpsests. Фото надано Александрою Лунь. Використовується з дозволу.

ФН: Ви також працюєте як професійна перекладачка. Як це впливає на ваші стосунки з мовою?

AL: A translator’s work reminds that of doctor Frankenstein’s, since you kill a text in one language and resuscitate it in another. You cut your victim in pieces, put them back together, and wish that they leave your clinic looking better than the patient of Frankenstein. In the process you lose some peace of mind and a lot of preconceived notions about your own language. It is a happy loss since it takes you out of the story of one specific culture and opens you up to a much bigger, common story.

Now you understand what happens under the skin and you start seeing languages beyond the superficial layer of vocabulary and its pronunciation. You see the organs and the connections between them, aka syntax, and you understand that they are just one of many options. And you start asking yourself questions. Why do some languages use definite and indefinite articles? At some point there had to be a powerful and mysterious need to divide reality into “things we know something about” and “things we know nothing about”. As someone who comes from Slavic languages, where we only see “things,” I find it fascinating that we grow up in such different realities.

АЛ: Робота перекладача нагадує роботу доктора Франкенштейна, адже ти вбиваєш текст, написаний однією мовою, і реанімуєш його за допомогою іншої мови. Ти розділяєш свою жертву на шматки, потім складаєш докупи з бажанням, щоб вона покинула твою клініку в кращому вигляді, ніж пацієнт Франкенштейна. У процесі ти втрачаєш частку свого розуму, думок, а також багато стереотипів щодо своєї рідної мови. І це приємна втрата, адже вона виводить тебе з історії лише однієї культури й відкриває великий простір більшої, спільної історії.

Тепер ти розумієш, що відбувається всередині й починаєш бачити мову глибше, ніж на рівні словника чи вимови. Ти бачиш усі частинки й зв'язки між ними (синтаксис), та розумієш, що вони складають лише невелику частину багатьох опцій. Ти починаєш запитувати себе. Чому деякі мови містять визначені й невизначені артиклі? В певний момент виникає значна потреба поділити реальність на «речі, про які ми маємо поняття» та «речі, про які ми не маємо жодного поняття». Як представницю носіїв слов'янської мови, мене дивує та приваблює те, що ми виросли в наскільки різних реальностях.

ФН: Що на вашу думку означає «освоювати» та «оволодівати» мовою?

AL: In Europe or the US we seem to be obsessed with “speaking” a language, the ultimate ownership as opposed to thinking, dreaming or writing in it. Beyond this narrative, which is an effect of the Western world’s dictatorship of extroversion, a language is simply a world that you choose to live in. If you live in that world, you own its language.

АЛ: У Європі чи США виглядає на те, що ми одержимі «говорінням» мовою як остаточною формою володіння нею, відкидаючи думання нею, мріяння чи творіння нею. Поза цією риторикою, яка є наслідком диктату екстравертності західного світу, мова є світом, який ти обираєш для життя. Якщо ти живеш в цьому світі, то володієш його мовою.

ФН: Ваша книга дуже весела, однак ви також порушуєте делікатні питання: ідентичність, неприйняття, міграцію, вигнання та бажання інтегруватися. Як мова стосується цих питань?

AL: Humour is an effective narrative tool since it brings things back to proportions. When you are an immigrant the last thing that is expected from you is to be funny. If you enter another culture, you are expected to behave as if you were invited to a formal dinner at your auntie’s: sit properly, eat up what you are served, be silent and smile a lot. If you have any interest in culture, you can listen to what the auntie’s intellectual friends have to say, maybe take notes and later try to translate them for your less fortunate friends, the ones that have not been invited. What nobody expects you to do is to arrive at your auntie’s disguised as SpongeBob, sit whenever you please, eat noisily your own vegetarian burger and start telling intellectual jokes.

Equality is difficult to achieve without humour because humour itself is a form of equality.

АЛ: Гумор є ефективним інструментом, який допомагає підтримувати речі в балансі і пропорціях. Якщо ти іммігрант, то останнє, чого від тебе очікуватимуть, це теого, що ти будеш смішним. Коли ти входиш в нішу культуру, від тебе очікують такої поведінки, як під час гостини у тітки: сидіти рівно, їсти те, що подали, бути чемним і всміхатись. Якщо ти зацікавлений у культурі, то можеш прислухатись до того, що говорять розумні друзі тітки, занотовувати щось й пізніше перекладати їхні слова своїм друзям, яких не було запрошено. Ніхто не очікуватиме, що ти прийдеш в костюмі Губки Боба, сядеш, де заманеться, голосно їстимеш власний вегетаріанський бургер та розказуватимеш інтелектуальні жарти.

Важко досягти рівності без гумору, адже гумор є формою рівності.

ФН: Ваш перший твір було перекладено на англійську та французьку, та наразі перекладається на голандську. Як ви бажаєте бути представленою? Як польська письменниця? Іспанська письменниця, оскільки ваш наступний твір вийде також іспанською? Чи просто як письменниця?

AL: I can be described as Jack the Ripper, if that satisfies the person describing me! I know that I will always be classified as belonging to this or that other culture, but it doesn’t mean that I need to identify with a label. In our impermanent world, nationality can seem a solid and objective category, but it is one of the least objective ones. It only describes one of your external characteristics from a historical perspective. Your passport says nothing about who you are now.

The concept of national literature is itself an extravagant one. No other art field has been divided into these categories – we don’t hear that much about “Lithuanian rock bands” or “Nigerian photographers”, do we? There is a logistic reason behind a division into nationalities, since a book is coded in a language and needs to be translated to reach audiences that don’t understand it. But once it is re-coded, the human experience it contains doesn’t differ from the one in a book published across the border. A passport itself is not a very interesting read, even if the airport queue is very long. I strongly recommend reading shampoo labels in the shower instead.

АЛ: Мене можна представити навіть як Джек-Різник, якщо це буде підходити людині, яка буде мене представляти! Я знаю, що мене завжди будуть асоціювати з тією чи іншою культурою, але це не означає, що я потребую такої ідентифікації. В нашому мінливому світі національність виглядає як стабільна та об'єктивна категорія, але насправді вона є однією з найменш об'єктивних. Вона лише описує одну з твоїх зовнішніх характеристик на основі історичної перспективи. Паспорт не може сказати, хто ти насправді.

Концепт національної літератури сам по собі є досить екстравагантним. Жоден із інших мистецьких напрямків не ділять за цією категорією. Ми не часто чуємо про «литовські рок-групи» чи «нігерійських фотографів», чи не так? Для поділу за національністю є логістичні причини, оскільки книга має певний мовний код та має бути перекладена, щоб розповсюдитись серед аудиторій, які не розуміють мови-оригіналу книги. Але, як тільки вона буде перекладена, виявиться, що людський досвід, закладений в оригіналі, не відрізняється від того, який пішов по решті світу. Паспорт взагалі нецікаво читати, навіть якщо черга в аеропорту дуже велика. Я раджу замість цього краще почитати  етикетку від шампуню.

Почати обговорення

Шановні автори, будь ласка увійти »

Правила

  • Усі коментарі перевіряються модератором. Не надсилайте свій коментар більше одного разу, інакше він може бути ідентифікований як спам.
  • Будь ласка, ставтесь з повагою до інших. Коментарі, які містять мову ненависті, непристойність та особисті образи, не будуть опубліковані.