- Global Voices по-українськи - https://uk.globalvoices.org -

Новий документальний фільм описує неочікуваний підйом Рунету і його занепад

Категорії: Центральна та Східна Європа, Росія, громадські медіа, історія, технології, цифровий активізм, RuNet Echo

Президент Росії Володимир Путін ділиться думками про витоки Інтернету під час прес-конференції. Зображення з документального фільму «Холівар» Андрія Лошака, YouTube.

Трохи більше 25 років тому було створено доменне ім'я .ru, а разом з ним народився і Рунет [1]. Російський журналіст Андрій Лошак відзначив цей ювілей, випустивши семисерійний документальний фільм про еволюцію російського Інтернету — «Холівар» (від англ. holy war, священа війна — загальна назва спорів між людьми, які дотримуються діаметрально протилежних точок зору, які вони не готові змінювати). Фільм пропонує серію інтерв'ю з підприємцями, які стояли за знаменитими російськими цифровими брендами, такими як ВКонтакте [2], Яндекс [3] і Mail.ru [4], і відображає еволюцію Рунету від нішевої субкультури 1990-х років до всюдисущої частини російського суспільства, культури та політики.

Прем'єрний показ першого епізоду [5] відбувся 9 червня 2019 року на кінофестивалі Beat Film Festival, а 5 вересня фільм був опублікований [5] на ютуб-каналі «Настоящее время» [6], що належить Radio Free Europe. Серіал отримав визнання критиків як у Росії, так і за кордоном, вигравши премії «Редколлегия» та «Профессия — журналист»:

Как будто смотришь фильм о медленном и мучительном умирании близкого друга и бессилен ему чем-то помочь.

Наче дивишся фільм про повільне і болісне вмирання близького друга і безсилий йому допомогти.

— Коментар під 6-м епізодом [7] «Холівара» на YouTube

Історія про «тужливий техноутопізм»

Фільм Лошака одночасно відзначає віху і прощається з російським Інтернетом, який він колись знав. І він, здається, знає усіх, хто мав стосунок до становлення Рунету — дуже мало видатних живих підприємців (або ворогів) Рунету не фігурують у цьому документальному фільмі. Хоча їхні оцінки можуть здатися анахронічними для глядачів Європи та Північної Америки, ці фігури розповідають унікальну історію про тужливий техноутопізм, який, здається, далекий від сьогоднішньої політичної та моральної паніки щодо безпеки даних та безперебійного впливу цифрових гігантів.

У цьому переказі Рунет постає творінням зухвалих «руйнівників» (хороших хлопців), а притаманний йому тоді інтернаціоналізм і відкритість зараз під загрозою з боку російської держави (поганих хлопців), яка налаштована націоналізувати його як «осколкову мережу» [8]. Фільм відкривають і завершують інтерв'ю з Каліфорнії, починаючи з хіпі-новатора, який допоміг побудувати радянський Інтернет, і закінчуючи цими ж доброхвальними новаторами, які переїхали до Силіконової долини, оскільки в Росії Володимира Путіна вони більше не були затребуваними.

Після введення російського законопроекту про «суверенний Інтернет» [9] у листопаді цього року виникає нагальна потреба згадати міжнародний родовід російського Інтернету. І критики, і прихильники цього законопроекту чудово знають історію, як колись особлива увага приділялась ролі Антона Носика [10] та російсько-ізраїльських технічних інженерів, які повернулися до Росії у 90-х роках, і подальшим твердженням (в тому числі заявам Володимира Путіна), що Інтернет завжди був — і однозначно залишається — проектом західних спецслужб.

Мабуть, найцікавіший урок з документального фільму Лошака — це те, що, незважаючи на своє міжнародне походження, Рунет вже давно є «суверенним» — просто не так, як хотіла би влада.

Сьогодні здається чудовим лише те, як мало Путін та російська еліта турбувалися про Інтернет в період його становлення. В одному з пам’ятних анекдотів покійний Антон Носик та інвестор Єгор Шуппе [11] згадують зустріч тоді прем'єр-міністра Путіна у 1999 році з ключовими представниками «інтернет-спільноти». Шуппе пригадує, що «наша прихована мета була пояснити йому що ми — діти, і в нас немає влади, тож слід залишити нас у спокої… а найдивнішим було те, що Путін дав нам слово і дотримувався його протягом 15 років».

Так само у 2001 році, коли відбулася перша інтернет-конференція за участю Путіна, журналістка Марина Литвинович [12] згадує, як повинна була пояснювати президенту, що таке інтернет. Як повідомляється, Путін сказав їй, що йому не потрібен інтернет, оскільки у нього є багато інших джерел інформації — таке відношення, за деякими даними [13], зберігається і донині:

Ну, я думала что поскольку он разведчик, КГБщик, то я рассказывала что это большая база данных, с которой можно найти все угодно, и показала сайты. Я показала ему несколько сайта поисков, Yandex, Rambler, Yahoo. Не было много времени, но я помню что, вообщем, не проникулся он интернетом. Я много раз узнавала у разных людей, что он не ползовался интернетом и не понимает зачем. Он много раз потом говорил, что это какая-то помойка.

Ну, я думала, раз він розвідник, КДБіст, то я розсказувала йому, що це така велика база даних, за допомогою якої можна знайти все, що завгодно, і показала йому деякі сайти. Я показала йому кілька пошукових систем, Яндекс, Rambler, Yahoo. Не було багато часу, але я пам’ятаю, що в цілому він не дуже пройнявся інтернетом. Я багато разів дізнавалась у різних людей, що він не користувався інтернетом і не розуміє навіщо це потрібно. Він багато разів потім говорив, що це просто смітник.

Пробуючи воду

Згодом Кремль виявив певну зацікавленість у зростаючих можливостях присутності в інтернеті. Після «знищення» дружнього до опозиції олігарха Володимира Гусинського, [14] власника медіагрупи «Медіа-міст» [15] у перші роки правління Путіна, команда нового президента здійснила перший вхід в Інтернет-ЗМІ. Політконсультант Гліб Павловський [16], на якого у той час працювала Марина Литвинович [17], допомагав запускати онлайн-платформи новин, такі як «Страна», «Вести» і Лента.ру [18], але з незначним успіхом та жорсткою конкуренцією з боку популярних агрегаторів новин влада поступово втрачала інтерес до ініціативи.

Але необхідність породжує винахід: зіткнувшись із нестачею інвестицій, підприємці Рунету створили автономну цифрову екосистему з власними провідними цифровими брендами. Як зазначає російський інвестор Юрій Мільнер [19], унікальність Рунету полягає в тому, що російські технологічні компанії все ще зберігають значні, а іноді і провідні позиції на ринку, без втручання держави або протекціонізму (на відміну від Китаю).

Деякі з цих брендів, наприклад Mail.Ru Мільнера, навіть вийшли [20] на Лондонську фондову біржу — і, незважаючи на глобальну фінансову кризу [21] десятиліття тому, такі впливові бізнесмени як Алішер Усманов, [22] продовжували вкладати кошти в Рунет.

На той момент, коли Путін знову став президентом Росії у 2012 році, настрій був зовсім іншим. Вплив «Арабської весни» [23], що пов'язується з силою соціальних медіа, змусив російських керманичів переглянути революційний потенціал Рунету. Після того, як теле, радіо та друковані засоби масової інформації опинились під каблуком влади, Рунет став простором для бойової, незалежної журналістики, яка була поза межами досяжності державної машини.

До 2012 року «Яндекс Новини» та Лента.ру стали популярнішими за державний «Перший канал» [24]. Треба було щось робити. І було зроблено. Повернення Путіна до влади супроводжувалося протестами проти першого обмежувального законодавства проти Рунету. Це були перші із багатьох майбутніх спроб поставити Рунет під контроль.

Ці роки ознаменували новий, ініціативний підхід Кремля до цифрового управління. Коли «сірий кардинал» Гліб Павловський [25], який пішов з адміністрації президента у 2011 році, приєднався до опозиції, Кремль знайшов нового «інтернет-директора», Костянтина Рикова [26]. У документальному фільмі здається, Павловського позабавили «показушні проекти з великою кількістю російських прапорів», що почали з'являтися. Вони розвивалися настільки добре, що Риков, який привніс стиль до Рунету, вже більше був не потрібен, каже Павловський. «Зараз це може робити хто завгодно».

І вони зробили. Кремль та його прихильники незабаром дізналися про цінність «державно-організованого громадянського суспільства». У 2011 році Олексій Малофєєв, монархіст і традиціоналістський олігарх, заснував «Лігу безпечного Інтернету» [27]; її кіберзагони відслідковували в інтернеті неприйнятний контент в ім'я захисту сімейних цінностей та захисту дітей від шкідливих онлайн-матеріалів. Зростаючий інтерес Кремля до цифрового управління, таким чином, став пов'язаний із «низовим» консервативним рухом, що підтримувався висловлюваннями відвертих, соціально консервативних законотворців, таких як Олена Мізуліна [28].

Паростки Агентства інтернет-досліджень [29], горезвісної петербурзької «фабрики тролів», яка згодом заллє будь-який критичний контент гнівними постами найнятих владою агентів, що представляють себе патріотичними громадянами, — також можна побачити у цих ініціативах.

З 2012 року втручання проходили часто і швидко [30]. Був прийнятий закон про чорний список сайтів [31], метою якого було заблокувати сторінки, що можуть заподіяти шкоду дітям та поширюють наркотики, а у 2013 році список поповнився сайтами, які «поширюють заклики до масових заворушень та містять іншу ектремістську інформацію [32]».

У той же час уряд чинив тиск, щоб змінити редакційне керівництво Gazeta.ru [33], і заблокував незалежний веб-сайт новин Grani.ru [34]. У 2014 році, напередодні анексії Криму [35] Росією, більшість працівників редакції Lenta.ru, в тому числі редактор Галина Тимченко [36], влаштували марш на знак протесту проти політичного втручання, після чого заснували незалежний медіа-сайт Meduza [37].

Того ж року найбільша в Росії соціальна мережа ВКонтакте потрапила під контроль російської влади, коли її засновник і генеральний директор Павло Дуров [38] відмовився передавати дані користувачів російським правоохоронцям. Виїхавши з країни, Дуров визнав Росію «зараз несумісною з інтернет-бізнесом». Вконтакте та Одноколасники [39], ще одна популярна російська соціальна мережа, зараз належать Mail.ru. Нинішній директор [40] цифрового гіганта — це, напевно, Борис Добродєєв [41], син Олега Добродєєва [42], генерального директора російської телерадіокомпанії ВДТРК [43].

Затискаючи кіберпростір

З призначенням Германа Клименка [44] новим радником Путіна по інтернету [45] наприкінці 2015 року Кремль ще більше закрутив гайки в кіберпросторі. У 2016 році уряд звернув увагу на Яндекс. Новий закон про агрегатори новин підірвава би цього раннього гіганта Рунету, який тепер зобов'язаний був лише індексувати статті з медіа джерел, затверджених державним органом цензури та нагляду за ЗМІ та інтернетом — Роскомнадзором [46]. Ці обмеження досягли апогею в Законі Ярової [47], який розширив чинне законодавство про боротьбу з тероризмом, щоб запровадити додаткові вимоги щодо збору даних російських користувачів інтернету.

Герої фільму Лошака не соромляться підкреслити, наскільки невигідними ці обмеження стали для колись динамічного цифрового ринку Росії. Наприклад, за деякими інноваціями Яндекс навіть випереджав Google, хоча, на жаль, інвестиції в Рунет упали до рівня десятирічної давності. У той час як одні сумують за Рунетом бурхливих 1990-х як простором для вільного самовираження, інші ностальгують за ним як простором для необмежених бізнес-можливостей; у серії ці два аспекти сильно представлені як синонімічні.

Однак, зосередженість Лошака на самодекларованих творцях Рунету змушує його уникати ключової категорії Рунету: «підприємців» — пересічних громадян, які зробили його (Рунет) своїм, часто в складних обставинах. Це нововведення, яким Рунет відомий і долучається до всесвітньої розмови про цифрові свободи та творчість.

За кордоном Рунет відомий насамперед не своїм інвестиційним потенціалом, а відданістю своїх користувачів вільному доступу до культури та знань, що часто досягається напівлегально. Sci-Hub [48]Lib.ru [49] та LibraryGenesis [50] є прикладами цієї битви навколо культури та авторських прав, яку суто комерційний чи політичний аспект проблем Рунету не може повністю вирішити.

На сьогоднішній день Держдума [51] ухвалила понад 20 законів, що обмежують свободу Інтернету в Росії. І здається, вони не збираються зупинятися; Лошак припускає, що наступним може стати YouTube, який, як і інтернет-ЗМІ 2010-х років, важче взяти під каблук, ніж традиційну телевізійну станцію чи газету.

Як розповідає Лошаку блогер Ілля Варламов [52], підхід Кремля до YouTube відображає його спроби зламати блогерів у 2010-х. Однак у 2019 році відео-блогери стоять на передовій соціально-політичних дискусій у набагато більш досконалому та популярному рунеті, ніж десятиліття тому. Їх здатність процвітати за рахунок пожертв цілих армій своїх послідовників представляє небезпечну фінансову, а також політичну автономію.

Тож як буде виглядати остання глава історії Рунету? За словами Лошака [53], те, що врятує Рунет, це буде не професіоналізм, а «дурість і корупція» — можливо, це означає, що зухвалі плани держави не будуть належним чином реалізовані. Проте, додав він, нинішнє протистояння стало неминучим:

[Рунет] помогает людям объединиться, горизонтально, а наша власть привыкла к такой строгой иерархичности, к этой пресловутой вертикали. Они входят в этот клинч. Тут правда такой конфликт онтологический… Я не вижу как еще власть может реагировать, кроме как пытаться взять под контроль полностью [весь Рунет].

[Рунет] допомагає людям об'єднуватися горизонтально, а наша влада звикла до суворої ієрархії, до цієї горезвісної вертикалі. Вони входять у цей клінч. Це за своєю суттю онтологічний конфлікт… Я не бачу, як ще влада може реагувати, окрім як узяти під контроль повністю [весь Рунет].

— Андрій Лошак у розмові з Ехо Москви, 5 вересня 2019 року