Подорож через узбецьку національну ідентичність у Ташкентському метро

Головний вхід до станції метро Буньодкор у Ташкенті. Фото (c): Філіп Нубель. Використовується з дозволу.

Протягом багатьох років категорично заборонялося фотографувати оздоблені станції метро в узбецькій столиці — Ташкенті. Система радянських часів також була побудована з урахуванням можилвої ядерної атаки, тож станції могли служити бомбосховищами у воєнний час. Але після того, як цю заборону було знято на початку 2018 року, іноземні відвідувачі почали особливо цікавитись найдавнішою системою метро в Центральній Азії. І на це є вагомі підстави.

Система метро Ташкента є чимось більшим, ніж просто засобом транспортування. Протягом десятиліть свого існування, назви та оформлення 29 станцій змінювались відповідно до мінливих трендів історії Узбекистану. Якщо коротко, то поїздка у ташкентському метро розкаже історію країни, де процес національного становлення досі йде повним ходом.

Народні палаци

Ця історія починається із ранніх часів радянського соціалізму.

Колись «вождь світового пролетаріату» Володимир Ленін сказав, що «комунізм − це радянська влада плюс електрифікація всієї країни» (рос. «Коммунизм — это есть советская власть плюс электрификация всей страны»). Тоді, у листопаді 1920 року, електрифікація була сміливою обіцянкою майбутнього прогресу; вона втілювала в собі інновації, які тепер стали доступні для широких мас. Через 12 років радянське керівництво проголосило ще одну стратегічну і футуристичну мету: будівництво метрополітену, про який у Європі знали вже у другій половині 19 століття. У травні 1932 року Раднарком, тодішній виконавчий орган СРСР, видав постанову:

«Считать Метрострой важнейшей государственной стройкой с обеспечением ее лесоматериалами, металлом, цементом, средствами транспорта и т. п. как первоочередной важности ударной стройки всесоюзного значения». 

«Вважати Метробуд найважливішим державним будівництвом із забезпеченням його лісоматеріалами, металом, цементом, засобами транспорту і т.д. як першочергового ударного будівництва всесоюзного значення».

Іншими словами, було докладено всіх зусиль для демонстрації успішності та переваги радянської технології. Перше метро почали прокладати в Москві на початку 1930-х, а першу лінію відкрили у травні 1935 року. Ці події можна побачити у документальному фільмі «Є метро» (рос. «Есть Метро») 1935 року, в якому розповідається про процес будівництва у 1931—1935 роках:

Будівництво метро також ознаменувало собою поворотний момент у розвитку радянської економіки: якщо перший п'ятирічний план (1928–1932) акцентував на важкій промисловості, то друга п'ятирічка зосереджувалась на урбанізації. В результаті, метро стало головним культурним символом, який зображали у фільмах, дитячих книгах, поезії та піснях. Воно оспівувалося в піснях як успіх епохи сталінізму, зокрема в одній з таких пісень 1936 року:

Мы верили, мы знали, / Что, роя котлован,
Мы твой, товарищ Сталин, / Осуществляем план.

Опишут для столетий, / Да не одно перо
А после скажут детям / Как бились за метро!

Ми вірили, ми знали, / Що риючи котлован,
Ми твій, товаришу Сталін, / Виконували план.
Опишуть для століть, / Та не одне перо
А потім скажуть дітям / Як бились за метро!

— Пісня про метро, 1936 рік

Однак надалі метро також стало частиною маргінальної та дисидентської культури, як от, до прикладу, в пісні Булата Окуджави (1969):

Натхненне успіхом Московського метрополітену, в наступні роки радянське керівництво заявило, що побудує метро в кожному місті СРСР з населенням більше одного мільйона жителів. З часом реалізація амбітного плану сповільнилась, однак до розпаду СРСР вдалося побудувати метрополітен у 13 містах, включаючи Ленінград (1955), Київ (1960), Тбілісі (1966) і, звичайно, Ташкент (1977).

Ташкент отримує своє метро

Жителі Ташкента кілька десятиліть чекали на своє метро, яке стало першим у віддаленій та відносно слаборозвинутій радянській Центральній Азії. Планувальники стикнулись із кількома проблемами: узбецька столиця пережила землетрус 1966 року, який зруйнував пів міста. У місті бракувало кваліфікованих інженерів та будівничих метро. Довгий та жаркий літній період в Узбекистані становив проблему для забезпечення належної вентиляції. Тому радянське керівництво мало продемонструвати свою ефективність у досягненні мети.

Після того, як було мобілізовано людські ресурси та зібрано необхідні будівельні матеріали з усього СРСР, у 1973 році прокладено першу шахту метро Ташкента. Уже за чотири роки (у листопаді 1977 року), в дусі стахановських рекордів було відкрито першу лінію метро. Дату відкриття підібрали так, щоб вона припала на 60-ту річницю Російської революції. На відеоматеріалах новин того дня видно, що усі місцеві політики присутні на відкритті, де зачитувалось повідомлення з привітанням від радянського лідера Леоніда Брежнєва.

В наступні роки було побудовано нові станції. До 1984 року відкрили другу лінію. Як показано у цьому документальному фільмі (2007), особливу увагу було приділено дизайну станції:

Підземний символізм

Як і в інших радянських метрополітенах, кожна станція Ташкентського метро містила певні політичні і культурні слогани, які ілюстрували ключові акценти радянської ідеології. Зі здобуттям незалежності у 1991 році, керівництво Узбекистану наслідувало приклад інших молодих держав та перейменувало вулиці, площі й станції метро, щоб дистанціюватися від елементів радянського минулого. Таким чином, було повернуто дорадянські символи Узбекистану, котрі довгий час були заборонені. 11 з 23 станцій, які було побудовано протягом радянського періоду, отримали нові назви. Наприклад, станція Площа Леніна зараз називається Мустакіллік майдоні (Mustaqillik maydoni — Майдан незалежності).

Радянська поштова марка 1979 року, на якій зображено ташкентську станцію метро з тодішньою її назвою Площа Леніна. Фото з Wikipedia Commons, без авторських прав.

5 з 29 станцій метро, які на сьогодні функціонують (третю лінію відкрили у 2001 році), особливо показово демонструють зміну риторики Узбекистану щодо національної ідентичності:

Станція метро Буднойкор, інша назва Халклар Достіглі (Xalqlar Do'stigli) в Ташкенті. Фото (c): Філіп Нубель. Використовується з дозволу.

Халклар Достіглі (Дружба народів): Ця станція є яскравим прикладом. В радянський період вона була відома під назвою Дружба народів, яка підкреслювала мету радянської ідеології наголосити на ніби-то мирній міжнародній ролі СРСР під час холодної війни, на відміну від західного імперіалізму. Надземна частина станції своєю футуристичністю підкреслює такий ідеологічний меседж. У 2008 році тодішній президент Узбекистану Іслам Карімов, який провадив відносно незалежну від Москви політику, перейменував станцію на Бунйодкор («Будівничий»), на честь власного внеску у будівництво узбецької нації. Однак у 2018 році другий Президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв, який є прихильником близьких відносин з Росією, відновив попередню назву станції.

Плиточне декорування з зображенням квіток бавовни на станції метро Пахтакор, Ташкент. Фото (c): Філіп Нубель. Використовується з дозволу.

Пахтакор (Бавовнороб). Назва станції символізує довготривалу залежність узбецької економіки від виробництва бавовни. За радянських часів Москва призначила кожній з 15 республік спеціалізацію з масового виробництва певної культури. Такий монокультурний акцент на бавовні підтримувався наступними узбецькими лідерами, за що населення країни платить високу ціну. У бавовняному секторі застосовувалася примусова праця людей, в тому числі дітей. Зрошування величезних бавовняних полів спричинило екологічну катастрофу в країні, у результаті чого зменшилась площа Аральського моря. На сьогодні Узбекистан є восьмим найбільшим виробником бавовни у світі.

Люстра на станції метро Чиланзар. Фото (c): Філіп Нубель. Використовується з дозволу.

Чиланзар. Цю станцію було названо в честь району Чиланзар, чиї житлові комплекси було збудовано протягом періоду радянської урбанізації. Станція Чиланзар найбільш імпозантна в мистецькому плані: її стіни оздоблені білим мармуром, а кілька панелей – 3D керамікою, все виконано провідними скульпторами. Станція є радянським баченням узбецького життя: поєднанням сільських традицій та міських досягнень, яке прикрашене великими короноподібними люстрами, що нагадує Московське метро.

На цій узбецькій ілюстрації зображено чоловіків, які п'ють чай, сидячи на тапчані, дерев'яній лавці під накриттям, що захищає від пекучого сонця:

Зображення процесу чаювання, 3D кераміка, станція метро Чиланзар, Ташкент. Фото (c): Філіп Нубель. Використовується з дозволу.

Алішер Навої. Цю станцію було названо на честь поета та лінгвіста 15 століття Алішера Навої, якого кілька держав Центральної Азії вважають за свого. Навої народився на території сучасного Афганістану, писав перською, арабською та чагатайською, пращуром сучасної узбецької мови.

Алішер Навої грає на струнному інструменті, станція метро Алішер Навої. Фото (c): Філіп Нубель. Використовується з дозволу.

Космонавтлар (Космонавтів). Кремлівський наратив трактував космонавтів як апогей радянської науки та прогресу. Ця станція оформлена в космічний голубий колір з портретами узбецьких середньовічних астрологів та радянських космонавтів.

Станція метро Космонавтлар з портретом Юрія Гагаріна, першої людини в космосі. Фото (c): Філіп Нубель. Використовується з дозволу.

Від радянщини то пострадянщини, від соціалізму до ісламу, Ташкентське метро вшановує видатну історію Узбекистану. Його станції метрополітену стали невід'ємною частиною у програмі відвідин узбецької столиці, що, можливо, свідчить про те, що туризм буде ще однією частиною державотворчого наративу Узбекистану.

Почати обговорення

Шановні автори, будь ласка увійти »

Правила

  • Усі коментарі перевіряються модератором. Не надсилайте свій коментар більше одного разу, інакше він може бути ідентифікований як спам.
  • Будь ласка, ставтесь з повагою до інших. Коментарі, які містять мову ненависті, непристойність та особисті образи, не будуть опубліковані.