Білоруські і радянські прапори розвіваються під час протестної акції [1] проти так званого «збору з соціальних похлібників» у Мінську, березень 2017 року. Фото (c): Anton Matoĺka. Використовується з дозволу.
Після публікації моєї попередньої статті «Три наївних питання про Білорусь [2]» постали ряд питань. Більш за все — про мову і національну самоідентифікацію в Білорусі. Якщо відповісти коротко, ситуація унікальна. В найгіршому сенсі цього слова.
Сьогодні в Білорусі, 13-ій по величині країні Європи, формально існує двомовність. Однак це не така двомовність, де можна увійшовши в кабінет просто вказати мову і спілкуватися з чиновником однією з двох мов. Часта практика полягає в тому, що чиновник трактує двомовність не як обов'язок відповідати мовою запиту (білоруською або російською), а як можливість відповідати будь-якою з двох на свій смак. Добре, що при письмових зверненнях необхіність відповіді мовою звернення закріплена в законодавстві.
Це не така двомовність, де можна просто обрати для дитини мову навчання в школі чи дитячому садочку — для того, щоб відправити дитину в клас або дидсадівську групу білоруської мови, батьки часто змушені об'єднуватися, щоб набрати необхідну кількість визованців або возити дітей у віддалені школи. Ні, ніхто їм не компенсує транспортні витрати. Ні, в школі за місцем проживання часто це право просто нереалізуєме. Так, це все ще називається «двомовністю». Це така двомовність, внаслідок якого Білорусь стала найбільш русифікованою країною [3] [анг] з усіх держав колишнього Радянського Союзу.
Тримаючи це в голові, давайте підведемо підсумки багатьох деколоніальних проектів, створених у Білорусі з 2010 по 2019 рік.
Від «Будзьма!» до бізнес-ініціатив
На початку декади стала знаменитою громадська кампанія «Будзьма беларусамі! [4]» [бел] (укр. «Будьмо білорусами!»). Після того, як протестні настрої нульових розбились об «остаточне рішення опозиційного питання» — брутальний розгін мирних протестуючих у 2010 році і подальші масові обшуки в активістів — багато впали в депресію. На цьому тлі ідея кампанії з посилення самоідентифікації потрапила у благодатний ґрунт.
Когнітивна психотерапія національного масштабу: підводимо суспільство за ручку до дзеркала, показуємо красу його культури і говоримо, що білоруське — це успішне і модне. Шок для колоніальної культури, де все самобутнє десятиліттями маркувалось як вторинне. «Будзьмою» в цей період був запущений фестиваль Ad.nak! [5] [біл], який дав поштовх моді на білоруське і білоруську мову в рекламі. Великі гравці бізнесу стали сприймати рідну мову як дієвий інструмент комунікації. На початку тисячоліття подібне здавалось непомисленним. І нікому не потрібним.
Анімація до пісні «Будзьма беларусамі» — одна з найбільш вірусних кампаній, згаданих у цій статті.
Стосункам бізнесу з рідною мовою можна присвятити окрему велику статю. Тенденція в тому, що середні і малі білорусоцентричні бізнеси об'єднуються [6] [біл], є помітні активності від великих бізнесів. Так, перехід на білоруську оголосила [7] [рос] мережа автозаправок «А-100», в країні навіть випустили морозиво зі смаком василька [8] (популярний національний символ), а найбільший мобільний оператор [9] включив розвиток культури у свою політику і підтримав, наприклад, ініціативу молодіжного активіста Андрія Кіма з показу кіно з білоруським дубляжем. Недивлячись на повні зали [10] [біл] в 60-ти кінотеатрах країни, весь державний кінопрокат і досі лишається російськомовним.
Що воно, в біса, таке, ця вишимайка?
Разом із системною работою медіа, яка тоді в кулуарах називалась «переносом культури на перші шпальти з місця між погодою і спортом», «Будзьма!» створила і перший прототип одного з внутрішньодержавних символів десятиліття — футболок і майок з національними мотивами. Кампанія не змогла зайнятися їх масовим розповсюдженням, але святе місце пустим не буває, і в середині десятиліття Павал Бєлавус розвинув образ будзьмовських чоловічків, одягнутих у «вишимайки», фабричний виріб з народними візерунками. Паралельно з його магазином symbal.by [11] [біл] стали помітними низка малих бізнесів, побудованих на національній тематиці, іноді естетично сильніших, ніж сімбальбаєвські маєчки. Яскравий приклад — міський бренд одягу LSTR [12] [біл].
Білоруси у вишимайках. Зображення з сайтів budzma.by і symbal.by. Використовується з дозволу.
Вишимайка посіла своє місце тренда номер один. Ідею параду вишимайок експропріював [13] [рос] державний рух «Білоруський республіканський союз молоді» (аналог радянської комсомолії [14]). Негарний вчинок, але завдяки такій «взаємодії» питання про білоруську самість потрапило на передовиці всіх держмедіа, і широкі верстви населення отримали простий і зрозумілий сигнал. Замислитися про самоідентифікацію владі допомогла передусім російсько-українська війна, що почалася якраз під егідою «єдності» деукраїнізованого сходу країни з «русским миром».
Довгий час Павал і його колеги займались і магазином symbal, і громадською ініціативою «Арт-Сядзіба [15]» [біл], розділивши їх лише у 2017 році. Їх і досі плутають, і цю плутанину легко пояснити, адже ініціативи довгий час працювали спільно над низкою проектів. Головним із них стало святкування сторіччя Білоруської Народної Республіки (БНР).
#БНР100
Статутна грамота Білоруської Народної Республіки (1918-1919). Зображення з суспільного надбання [16].
25 березня — дата підписання Третьої Статуної грамоти [17] Білоруської Народної Республіки, першого білоруського державного утворення. Одна з дат загальноєвропейського «параду незалежностей» 1918-го року. Після відновлення незалежності Білорусі у 1991-му дата відродилась, а в епоху Лукашенка [18] стала великим неофіційним святом — Днем Волі [19], супроводжуючись святковою ходою і розгонами різного ступеня брутальності.
На тлі російсько-українського конфілкту до сторіччя БНР влада пішла на небувалу щедрість — виділила для святкування площадку в центрі міста. Завдяки екстреній мобілізації «Арт-Сядзібы [15]» [біл], яка виступила технічним оператором івента і залучила волонтерів, коаліція організаторів змогла зібрати понад 50 тисяч осіб. Останнього разу стільки людей виходило на вулиці під час протестів «Мінської Весни [20]» [біл] у 1996 році і «Плошчы-2010 [21]» [рос].
Масовість свята зробила трійцю Бєлавус-Матолька-Пальчис [22] [рос] новими медійними героями. Ще один учасник коаліції, лідер партії «Білоруський Народний Фронт» Ригор Кастусьоу став дієвим переговорщиком з владою, чим сильно укріпив імідж партії, яка після успіхів початку 90-х тепер знаходилась на узбіччі політичного процесу. Уже наступного року в рядах організаторів відбудеться розкол, і два Дні Волі пройдуть без координації один з одним. Це потішно з історичної перспективи, адже у 1919-му, рівно за 100 років до них, розкол відбувся у самій БНР, коли два конкуруючих засідання Ради стали де-факто кінцем республіки. В цілому, раз на сто років у білорусів виходить консолідована дія; багато не досягли і цього.
Онлайн проти офлайну
Після #БНР100 «Арт-Сядзіба» продовжила кропітку горизонтальну діяльність: проведення концертів, творчих вечорів, навчальних конференцій для молоді. Був запущений відеоквест MovaChallenge [23] [біл] в Instagram — все бажаючі отримують завдання і намагаються перейти на білоруську мову у щоденному спілкуванні, побороти одну з найбільших стигм у білоруському суспільстві. У віртуальному просторі простіше отримати підтримку і знайти спільноту, з ними ж простіше виходити у не завжди привітний офлайн.
Зате в офлайні можна отримати більш міцні соціальні зв'язки, побудовою яких займаються мовні курси «МоваНанова [24]» [біл] (укр. «Мова по-новому»). Багато проектів здаються далекими від народу. «МоваНанова» виявився іншим. Гліб Лабадзенка й Олеся Литвиновська просто запустили франшизу неформальної самоосвіти. За п'ять років діяльності курси стали частиною міського життя в усіх обласних центрах і десятці міст поменше. При цьому в країні немає жодного ВУЗу, де освіта велась би повністю національною мовою, і жодного цілком білоруськомовного телеканалу. Є проект ВУЗу від Товариства Білоруської Мови, але це поки лиш план без видимої зацікавленості з боку держави.
Кумедний факт: саме Олеся Литвиновська навчила білоруської мови шведського посла у 2008-2012 роках Стефана Еріксона [25], який заслужив народну любов білорусів за повагу до їхньої мови і теплі публічні прояви. Деякі його колеги взяли цей стиль на замітку. Можливо, отримали комунікаційні рекомендації, а може просто виросло покоління дипломатів, які бачать у Білорусі щось більше, ніж суми контрактів і буферну зону.
Трішки про партизанські традиції
Намагаючись розібратись у білоруській дихотомії [26] «активісти-народні маси» багато грішать образами війни і поділу країни на два табори. Ці метафори не завжди вдалі, але для відомого як «моўны інспектар» (укр. мовний інспектор) Ігара Случака вони підходять якнайкраще. На карті «бойових дій» він справжній лісний брат, партизан-одинак. Ігар, юрист з освіти, почав з ініціативи «Правознавство по-білоруськи [27]» [біл], в межах якої методично примушував чиновників відповідати мовою спілкування. Тут цілком підходить штамп «один партизан тримав у страху весь округ».
На карті показаний відсоток запитів громадян, які отримали відповіді білоруською мовою, базується на даних 2012-2018 років. Зображення від Ігаря Случака /Аляксандра Арсьонава. Використовується з дозволу.
Паралельно з цим проводилась кампанія з більш широкого застосування білоруської мови у спорті. Клуби, за якими стоїть фан-база з народу, виявились куди більш чутливими до рідної мови, ніж чиновництво радянського гарту. З 2015 по 2018 роки кількість футбольних клубів вищої ліги, які нанесли на форму прізвища гравців рідною мовою, збільшилось із нуля до 12-ти (з 16), став традиційним рейтинг біларуськості [28] [біл] всіх клубів.
До кінця десятиліття Ігар підійшов із переспективами масштабування, зібравши разом з активісткою Аліною Нагорною усі практики у збірку практичних рекомендацій по захисту мовних прав «Абаронім мову! [29]» («Захистимо мову!»).
Візуальна комунікація проектів «інспектора» стала менш різкою, а у використанні «батога і пряника» стало більше «пряників» і акцентування на позитиві. Це здраво, адже кожен функціонер — це не просто бюрократична машина з написання відповідей, а й жива людина. І від того, як їй доносяться малозначні для неї цінності, залежить її поведінка завтра, коли не виключений донбаський сценарій.
Білорусь-2020
Однак усі локальні успіхи, описані вище, не повинні створювати ілюзію значного прогресу для білоруськості в цілому. Дійсно, національна мова хай несміливо, але з'явилася у бізнесі, низові ініціативи не гасяться, але і не підтримуються владою, з'явилась певна кількість пам'ятників князям Великого князівства Литовського [30], куди входила Білорусь, і іншим фігурам, яким не було місця за радянської влади. Однак про системну підтримку національної мови в освіті, культурі, державній ідеології мова не йде.
Враховуючи домінування російськомовних ЗМІ, багато білорусів вважають, що ризикують залишитися цілком у чужому інфополі. Медіа активісти уже почали кампанію за локалізацію контенту в Білорусі [31] [рос].
Без сумніву, в цю декаду інтерес людей до посилення самоідентифікації зріс. Питання наступного десятиліття в тому, чи здатні зовнішні загрози і глобалізація змусити білоруський держапарат почути низовий запит і почати системний і методичний вихід із постколоніального застою.