[1]Ринок, центр Джибуті, 2000 рік. Фото Марка Баронетта з Вікіпедії [2], CC BY 2.0.
Оригінал статті вийшов французькою 18 червня 2015 року.
[Усі посилання ведуть на матеріали українською мовою, якщо не зазначено інше.]
Джибуті — це країна, що має стратегічне значення у контексті сучасної світової геополітики. Ця невелика держава [3]у Східній Африці, що межує з Еритреєю [4] на півночі та знаходиться всього у 20 км від республіки Ємен [5] на іншому боці Червоного моря, — і є неминучим транзитним пунктом [6] між Мертвим морем [7] та Аденською затокою [8] та шляхом до Суецького каналу [9]. А з точки зору геополітики ця країна, що знаходиться за кількадесят кілометрів від Середнього Сходу [10], є основним союзником і тиловою базою для таких держав як Франція, Сполучені Штати і, в майбутньому, Китаю. Тож від чого треба захищати її президента Ісмаїла Омара Гелле [11], який відомий своїм авторитарним методом правління (принаймні, зараз так воно і є)?
Джибуті разом із Заходом проти тероризму
У Джибуті присутні французи і американці. Там розташовані їхні військові бази, які є стратегічно важливими для ведення бойових дій на Середньому Сході, у Східній Африці та в Індійському океані. Не важливо, чи то йдеться про операції проти піратів у відкритих водах Сомалі, чи то про боротьбу проти ісламського тероризму, складно ігнорувати цю країну — альтернатив або дуже мало, або навіть зовсім немає.
У цьому контексті немає нічого дивного в тому, що Вашингтон висловив Джибуті подяку у травні минулого року. Як повідомив про це швейцарський інформаційний сайт «Романдія» (Romandie), державний секретар США Джон Кері відвідав країну з офіційним візитом, щоб подякувати уряду Джибуті за те, що він прийняв сотні співгромадян США, які були вимушені втекти з Ємену та Сомалі.
Джибуті дійсно значно посилила свою участь у боротьбі проти релігійного екстремізму у регіоні та не припиняє позиціонувати себе як союзника західних держав. Країна входить до складу воєнної та гуманітарної коаліції, яка під егідою Африканського Союзу і за підтримки Сполучених Штатів бореться з сомалійськими ісламістами Аш-Шабаб [12], наближеними до Аль-Каїди [13].
Вигідна для західних країн стратегія Ісмаїла Омара Гелле, який знаходиться на посаді президента Джибуті з 1999 року і збирається йти на четвертий строк поспіль на майбутніх президентських виборах, передбачених на 2016 рік, є однозначно небезкорисливою. [Тоді, у 2016 році Ісмаїл Омар Гелле дійсно балотувався на президентських виборах і був переобраний вчетверте [14], набравши 87% голосів у першому турі. — прим. ред.] Будучи великим творцем незалежності країни від Франції, яку зрештою було здобуто у 1977 році, Гелле відтоді докладає великих зусиль для підтримки добрих відносин зі своїми європейськими та американськими партнерами, щоб зміцнити свою владу, проти якої виступає все більша частина джибутійського суспільства.
Репресії, безчинства і узурпація влади
Відомий своїми авторитарними методами правління, Ісмаїл Омар Гелле фактично не зміг подолати бідність у країні або покращити розвиток людського потенціалу, не дивлячись на стійке економічне зростання — 5 % — протягом багатьох років. Гірше того, методи президента Джибуті зводяться до насильства і репресій, зокрема проти «Фронту за відновлення єдності та демократії [15]» [анг] — опозиційного руху, який набирає сили на півночі країни.
Це зовсім несхвальні результати, які все частіше піддаються критиці всередині країни, але рідко згадуються поза її межами. Підозри [16] [фр] у причетності президента Гелле до справи вбивства [17] в 1995 році в Джибуті французького судді Бернара Борреля майже не змінили відносини з Парижем.
Ісмаїл Омар Гелле був тоді головою адміністрації президента Аптідона [18], і дотепер існують вагомі підстави підозрювати його у тому, що він був або єдиним замовником, або одним із замовників вбивства цього судді, до роботи якого несхвально ставилася джибутійська влада. У 2007 році слідча Софі Клеман, яка вела цю справу, виявила бажання допитати Ісмаїла Омара Гелле на майданчику саміту Франція-Африка, який проходив у Каннах, але імунітет дозволив йому ухилитися від допиту.
Тож очікується, що в рік наступних президентських виборів у Джибуті президент, строк повноважень якого закінчується, не відступить від тієї стратегії, яка приносила йому успіх протягом останніх шістнадцяти років. Зокрема він продовжить підтримувати добрі стосунки зі своїми союзниками та брати активну участь у захисті їхніх інтересів у цьому надзвичайно чутливому регіоні, щоб міцніше тримати владу залізною рукою.
Нещодавнє зближення між Джибуті та Китаєм є чудовим прикладом цього процесу. Пекін фактично намагається посилити свою присутність у цій частині світу як у сфері торгівлі, так і у воєнній сфері. Такий намір у той час, коли Франція, здається, намагається імовірніше скоротити свою фінансову підтримку Джибуті, було б великою удачею для Ісмаїла Омара Гелле.
Китай вже зараз фінансує величезний проєкт залізничної лінії між Джибуті та Ефіопією — коштовний і вкрай необхідний для розвитку регіону, — і наразі активно працює над тим, щоб стати морською державою, яка була б присутня у всіх океанах. В обмін на безкоштовні військові бази китайський уряд став би одним з найбільших постачальників економічної допомоги країні. Велика справа! Але за відсутності ефективного перерозподілу багатства народ не отримає від цього вигоди. Так, наприклад, на 2010 рік Джибуті займала 147 місце зі 169 у рейтингу країн за індексом розвитку людського потенціалу.