Вхідні ворота храму Конфуція, який протягом століть є історичним центром традиційної китайської філософії. Фото Філіпа Нубеля, опубліковано з дозволу.
[Усі посилання ведуть на сторінки англійською мовою, якщо не вказано інше.]
Цифровий авторитаризм є предметом розмов прийдешнього десятиріччя. Від технологій спостереження до використання штучного інтелекту для автоматичного цензурування в соціальних мережах і армій ботів — багато правителів сьогодні зосереджують у своєму розпорядженні все більш передові технологічні ресурси. Вони можуть обмежувати доступ до інформаційних потоків і всіляко впливати на громадську думку як всередині країни, так і в міжнародних масштабах з метою просування інтересів держави.
Загальновизнано, що Китай створив найбільш розвинуту на сьогодні форму цифрового авторитаризму [1] [укр]. Це сталося завдяки технологічним досягненням країни, амбіціям Китаю як світової держави, величезній кількості населення і не в останню чергу — завдяки ідеологічному фундаменту, який обґрунтовує необхідність широкомасштабного нагляду і державного контролю над кіберпростором. У 2019 році Росія також запропонувала встановити більш пильний контроль влади над своїм сегментом інтернету, прийнявши закон про «суверенний інтернет» [2]. Міжнародні експерти зараз регулярно звертають увагу на очевидну схожість між двома підходами. Але наскільки точною вона є?
Зважаючи на те, що пекінська модель поширюється на сусідні країни [3], я запитав у Марії Рєпнікової, експертки з політичної комунікації в Китаї та порівняльної політології в напрямку аналізу ЗМІ в Китаї та Росії, наскільки Москва керується тими засобами контролю над кіберпростором, які застосовує Пекін.
Рєпнікова є доцентом кафедри глобальних комунікацій в Університеті Джорджії. Вона також є авторкою роботи «Медійна політика в Китаї: імпровізація влади в умовах авторитаризму» [4], яка була опублікована у 2017 році у Видавництві Кембриджського університету. Її інтерв'ю для Global Voices опубліковано в скороченій формі.
Філіп Нубель: Провладні сили в Росії часто вказують на приклад Китаю, щоб обґрунтувати необхідність впровадження «суверенного інтернету» в Росії. Які є схожості та відмінності у тому, як офіційні заяви в Росії та в Китаї легітимізують цифровий авторитаризм?
Доцент Марія Рєпнікова, фото опубліковано з дозволу
Марія Рєпнікова: Однією з ключових схожостей у тому, як у Китаї і Росії обґрунтовують необхідність кібер-суверенітету, є акцент на кібер-безпеці або захисті державних кордонів від зовнішніх кібер-атак, а також від внутрішніх загроз екстремізму. У багатьох відношеннях ця риторика була не стільки запозичена Росією в Китаю, скільки поступово розвивалася всередині країни. У другій половині 2000-х років було впроваджено антиекстремістське законодавство, щоб контролювати традиційні ЗМІ, коли мова йшла про публікацію інформації державної ваги, а пізніше його адаптували для цифрового сектору. Останнім часом через зростання напруженості у відносинах із Заходом риторика про захист від зовнішніх сил, спрямована на легітимізацію суверенного інтернету, посилилась.
У Китаї, аналогічно, суверенітет спрямований на захист від втручання зовнішніх сил, особливо Заходу, і на підтримку соціальної стабільності всередині Китаю та на боротьбу проти екстремістів всередині країни, чи то національні меншини, чи то дисиденти чи будь-хто, хто розповсюджує чутки. Інша риторика, яка, на мій погляд, менш виражена в Росії, базується на необхідності сприяння національному технологічному розвитку і, відповідно, необхідності захисту національних технологічних гігантів через обмеження доступу західним кібер-компаніям.
Таке уявлення про технологічну незалежність стало прикладом для країн, що розвиваються.
Ф.Н.: Ви бачите більше схожостей чи відмінностей у тому, як Пекін і Москва управляють провладними арміями тролів, контролюють національні соціальні мережі та інтернет-компанії?
М.Р.: Якщо казати про стратегії управління, я бачу більше відмінностей. По-перше, китайська влада має ширший кадровий потенціал для пропаганди в цифровому середовищі. У зв'язку з цим інформаційні операції також значно більше спрямовані всередину країни, ніж назовні. У випадку з Росією ті операції тролів, які привернули увагу світової спільноти, були спрямовані на міжнародні кампанії з дезінформації; вони зосереджені переважно на руйнуванні легітимності влади в західних країнах і будь-якої згуртованості всередині ліберальної демократичної системи. Що стосується контролю над соціальними мережами, Китай має ширший людський капітал і більш передові технології. Наприклад, «Великий фаєрвол», який широко використовується в Китаї і який був оптимізований Пекіном, поки що не існує в Росії. Хоча російський законопроєкт про суверенний інтернет пропонує можливість ізоляції російського інтернету від глобальної мережі, поки що не зрозуміло, як це буде втілено на практиці. Це скоріше все ж таки базуватиметься на незграбних методах, ніж на постійному моніторингу і фільтруванні, як у Китаї.
Ф.Н.: Незалежні ЗМІ в Китаї фактично зникли після приходу до влади Сі Цзіньпіна у 2012 році. В Росії все ще існують незалежні інформаційні агентства, але вони перебувають під постійними атаками з боку Кремля. Як ви вважаєте, чи стане Росія зрештою схожою на Китай в плані вживання репресивних заходів до будь-якої форми інакомислення, чи відмінності між країнами та історичний контекст занадто сильні для цього?
М.Р.: Я думаю, що в Росії незалежні ЗМІ все ще мають більше свободи, ніж у Китаї. Частково це зумовлено тим, що ці інформаційні агентства мають вузьку аудиторію порівняно з Китаєм, тому режим менш стурбований їхніми критичними статтями і надає перевагу підходу, який полягає в ігноруванні, ізоляції та періодичному покаранні. Іншою відмінністю є підхід до управління ЗМІ. У Китаї режим надає перевагу багатоаспектному контролюванню, застосовуючи контроль як превентивно, так і постфактум. У Росії історія репресій кількох останніх десятиріч показала, що влада реагує нерегулярно, але безкомпромісно і або закриває ЗМІ, або застосовує фізичне насильство до журналістів. Цей підхід є більш ефективним для російської влади, враховуючи те, що вона має більш обмежені ресурси для управління ЗМІ, такі як робоча сила і технології. Китайський режим має і те, і те в достатньому об'ємі.
Зрештою відрізняється історія журналістської критики. В Китаї вона від самого початку була спрямована на внутрішньосистемний підхід і орієнтувалася на місцевих чиновників або місцеві проблеми, які могли бути порівняно легко вирішені державою. Для Росії більш характерна західна традиція, де журналістика відіграє роль четвертої влади і спрямована на викриття корупції на найвищому рівні та менш зацікавлена у тому, щоб виступати “радником” для держави. Я думаю, що ця відмінність пов'язана з досвідом політики гласності в Радянському Союзі та неспокійних 90-х, коли ЗМІ мали великий вплив. Це дуже відрізняється від радикального підходу до змін в Китаї у 1989 році, який у свою чергу перетворився на більш компромісний підхід до впливу на владу за допомогою критики. Проте, складно передбачити долю російських незалежних ЗМІ в довгостроковій перспективі. Багато чого залежатиме від почуття безпеки та популярності Володимира Путіна, а також від характеру соціальних процесів, які можуть виглядати як такі, що пов’язані з критикою ЗМІ або якимось чином викликані нею.
Ф.Н.: Чи можемо ми говорити про зближення Китаю і Росії з метою протистояння впливу Заходу? Якщо так, то в яких сферах цифрового управління Пекін та Москва вірогідніше за все співпрацюватимуть або матимуть схожу позицію?
М.Р.: Я думаю, що спільний порядок денний з питань «кібер-суверенітету» та просування цього порядку денного в межах міжнародних організацій є пріоритетом у сьогоднішній співпраці між Китаєм і Росією, яка направлена проти Заходу.
Хоча інструменти управління інтернетом в Пекіні та Москві все ще відрізняються, уряди обох країн повністю поділяють ідею того, що управління інтернетом має залишатися в руках держави, щоб протистояти свободі слова в інтернеті, яку просувають Сполучені Штати.