Відомий пакистанський художник Алі Казим зараз готується до виставки, яка має відбутись у 2021 році в Ешмолінському музеї в Оксфорді і поки що не відчув істотних змін у своїй роботі з початку пандемії COVID-19. Проте він визнає, що світ мистецтва зазнає важкого удару, коли економіка бореться чи руйнується, внаслідок вірусу, який продовжує чинити вплив майже на усі аспекти життя в цілому світі.
Казиму 46 років, він народився і виріс у Пакистані, де у 2002 році отримав ступінь бакалавра мистецтв у Національному коледжі мистецтв, а також у 2011 році — ступінь магістра мистецтв у Школі вишуканого мистецтва у Лондоні. Зараз він проживає й працює багатопрофільним художником у Лахорі, де також є доцентом в Національному коледжі мистецтв.
Казим працює в різних жанрах й техніках, в той же час він вирізняється своїми портретами, на яких реалістично зображені предмети із сюрреалістичним накипом на тлі яскравих кольорів.
Роботи Казима експонувались на величезних міжнародних ярмарках і виставках у цілому світі, зокрема на Ярмарку Мистецтв Фріз у 2019 році, а також знаходяться у колекціях Музею Метрополітен у Нью-Йорку, Азіатсько-Тихоокеанського музею, Британського музею, Австралійської художньої галереї Квінсленда та інших.
В інтерв’ю Global Voices Алі Казим розповідає про своє захоплення людським тілом, наснагу, яку він черпає з пейзажів, про свою поточну роботу і про те, що ми повинні знати про мистецтво у Пакистані зараз. Публікуємо фрагмент цього інтерв’ю:
Global Voices (GV): Ваше захоплення людським тілом стало помітно в роботах, починаючи з 2002 року. Як це вплинуло на ваше розуміння мистецтва?
Алі Казим (АК): На мій погяд, людське тіло – дуже захоплююча форма. Воно складно влаштовано як біологічно, так і з точки зору тематичного змісту. Тіло, яке є основою для повсякденних функцій, продовжує виконувати свої завдання, і більшу частину часу ми навіть не усвідомлюємо, як воно проходить через різноманітні емоційні та духовні стреси. У моїх роботах відображені моменти, коли тіло, можливо, проходить через ці випробування.
GV: Чи є який-небудь зв’язок між вашою роботою над історією пейзажів і людським тілом, з точки зору використовуваної техніки (малювання-креслення) та значення цієї роботи?
АК: Мені хотілося писати портрети або зображення, на яких будуть також присутні людські фігури. Я не знав, як втілити цю ідею, але незабаром в музеї Лахора побачив копію Царя-Жерця (маленька біла статуетка з стеатиту, злегка обпалена, часів цивілізації долини Інду).
Ймовірно, це найперший портрет, що зберігся в цій частині світу. Тому я спочатку зробив начерки, згодом уже сам портрет Царя-Жерця. Так я зміг усвідомити обсяг роботи. Мені хотілося розповідати історії, розміщуючи кілька предметів поряд із зображенням людини. Наприклад, шапочка для молитви, папуга чи бритва.
Я закохався в акварельну техніку. Я поступово помічав можливості побудови зображень, я нашаровував пігмент, видаляв непотрібний, при цьому використовуючи тонкі кисті. Так я зрозумів, що технічні аспекти роботи важливі.
На початку 2013 року я відвідав розкопки Харраппи [1] біля мого рідного міста в Пакистані — і написані мною пейзажі з серії руїн базовані саме на пагорбах цивілізації долини Інду. Мені здається, це свого роду групові портрети людей, що жили там колись. Такі історичні зв'язки були для мене цікаві.
GV: Ваші роботи активно демонструються у великих містах і музеях, таких як «Метрополітен», Нью-Йорк. А як Вашу діяльність сприймає творче співтовариство в Лахорі?
АК: Для мене велика честь, що мої роботи знаходться в таких престижних закладах по всьму світу. З самого початку кар'єри я активно беру участь у виставках в Пакистані. У 2017 році [2] мене попросили зробити величезну скульптуру з людського волосся для першого в Карачі бієнале [прим. перекладача: бієнале — художня виставка, яка проходить раз на два роки]. Робота вийшла хорошою — мені вручили приз на першій бієнале в Пакистані. На наступний рік для цього ж заходу, що проходив вже в Лахорі, я створив у громадському парку величезну інсталяцію «Без назви (Руїни храму закоханих)» з п'ятьма тисячами теракотових сердець [3] в натуральну величину. До кінця бієнале частини інсталяції дозволили забирати відвідувачам. Пізніше я простежив за долею цих шматочків і був дуже здивований, дізнавшись, що люди дбайливо ставляться до крихких теракотових сердець, багато з яких були подаровані близьким. Проект отримав нове життя.
У минулому році на бієнале у Карачі я представив масштабну акварельний картину «The Conference of the Birds» [«Збори птахів»] [4], а в цьому році зробив два проекти для бієнале в Лахорі, включаючи велику інсталяцію з 3000 необпаленої глиняних птахів на покинутому цегельному заводі . Їх установка тривала до тих пір, поки не пішов дощ. Процес перетворення глиняних птахів в землю вийшов дуже красивим і романтичним.
Мій нещодавній масштабний акварельний малюнок «Конференція птахів» виставлявся минулого року на бієнале в Карачі і цього року я зробив два портрети для Лахорського бієнале, зокрема велику інсталяцію із 3000 необпалених глиняних птахів на закинутому цегляному заводі. Інсталяція стояла допоки не випав дощ. Процес перетворення глиняних птахів в землю був дуже гарним й поетичним.
Яка ситуація із мистецтвом у Пакистані, що люди повинні знати й шукати?
Крім сучасного мистецтва, регіон може запропонувати більше. На півночі Пакистану є захоплюючі печерні гравюри епохи палеоліту. Чарівні теракотові артефакти цивілізації долини Інда вражають уяву. Скульптури Гандхари, які справді чудові на вигляд. Важко відвести очі з постаменту Будди у Лахорському музеї. Ці гандхарські скульптури є першими прикладами найдревнішої форми глобалізації.
Цікаво спостерігати, як розвивається новий жанр скульптури, коли з’явились індо-грецькі стилі. Тоді могольські мініатюрні картини є справжнім візуальним задоволенням. Два головних міста, Лахор й Карачі успішно проводять два бієнале щороку, починаючи з 2017-го. Це початок нової ери, коли місцеві жителі отримують можливість побачити деякі дивовижні роботи від пакистанських й зарубіжних художників. Цього року дати проведення Лахорського літературного фестивалю збіглись із Лахорським бієнале наприкінці тижня.
Хто із художників найбільше вплинув на вашу роботу?
Є багато художників, якими я захоплююсь. Я повністю закоханий у роботи Доріс Сальседо, Кікі Сміт, Луїз Буржуа, Корнелії Паркер, Роберта Гоббера і Вії Селмінс. Я щойно зрозумів, що більшість моїх улюблених художників – це жінки. Їх робота дуже інформативна, емоційно насичена й створена з терпінням. Я думаю, тут є все. Вони створили бездоганні роботи протягом певного періоду часу.
Своїми роботами з паперової техніки я багато в чому завдячуют акварелістам бенгальської школи. Я багато чому навчився, спостерігаючи за їх картинами, які знаходяться у громадських колекціях в Лахорі, а також бачив деякі з них в Делі.
Художники не народжуються у мистецьких школах. Якщо це правда, які реальні очікування від таких закладів стосовно мистецького процесу людей, які їх відвідують?
Я гадаю, що мистецькі школи є середовщем, де можна випробовувати ідеї й говорити про них з іншими молодими художниками. Деякі з них продовжують студійну практику; інші просуваються у суміжних сферах, таких як арт-письменництво, кулінарія, галереї, виробництво і т.д. Вони також можуть створювати власне коло творчих людей, коли йдуть до школи. Школи пропонують випускникам можливість виставити свої найкращі роботи на цілий світ й ризикнути. Вони пов’язані із світом мистецтва. Це важливі кроки, щоб на практиці увійти у світ мистецтва.