- Global Voices по-українськи - https://uk.globalvoices.org -

Історія, пейзаж, тіло: інтерв’ю з пакистанським художником Алі Казимом

Категорії: Пакистан, громадські медіа, ідеї, культура і містецтво

Алі Казим, Шах-Савар (добрий вершник). Пігмент на папері васлі, 72 см х 108 см.

Відомий пакистанський художник Алі Казим зараз готується до виставки, яка має відбутись у 2021 році в Ешмолінському музеї в Оксфорді і поки що не відчув істотних змін у своїй роботі з початку пандемії COVID-19. Проте він визнає, що світ мистецтва зазнає важкого удару, коли економіка бореться чи руйнується, внаслідок вірусу, який продовжує чинити вплив майже на усі аспекти життя в цілому світі.

Казиму 46 років, він народився і виріс у Пакистані, де у 2002 році отримав ступінь бакалавра мистецтв у Національному коледжі мистецтв, а також у 2011 році — ступінь магістра мистецтв у Школі вишуканого мистецтва у Лондоні. Зараз він проживає й працює багатопрофільним художником у Лахорі, де також є доцентом в Національному коледжі мистецтв.

Казим працює в різних жанрах й техніках, в той же час він вирізняється своїми портретами, на яких реалістично зображені предмети із сюрреалістичним накипом на тлі яскравих кольорів.

Роботи Казима експонувались на величезних міжнародних ярмарках і виставках у цілому світі, зокрема на Ярмарку Мистецтв Фріз у 2019 році, а також знаходяться у колекціях Музею Метрополітен у Нью-Йорку, Азіатсько-Тихоокеанського музею, Британського музею, Австралійської художньої галереї Квінсленда та інших.

В інтерв’ю Global Voices Алі Казим розповідає про своє захоплення людським тілом, наснагу, яку він черпає з пейзажів, про свою поточну роботу і про те, що ми повинні знати про мистецтво у Пакистані зараз. Публікуємо фрагмент цього інтерв’ю:

Global Voices (GV): Ваше захоплення людським тілом стало помітно в роботах, починаючи з 2002 року. Як це вплинуло на ваше розуміння мистецтва?

Алі Казим (АК): На мій погяд, людське тіло – дуже захоплююча форма. Воно складно влаштовано як біологічно, так і з точки зору тематичного змісту. Тіло, яке є основою для повсякденних функцій, продовжує виконувати свої завдання, і більшу частину часу ми навіть не усвідомлюємо, як воно проходить через різноманітні емоційні та духовні стреси. У моїх роботах відображені моменти, коли тіло, можливо, проходить через ці випробування.

Untitle(ruins series) watercolour pigments on paper,206x 460cm,2018

Алі Казим, Без назви (серія руїн). Акварельний пігмент на папері, 206 см х 460 см, 2018 рік.

GV: Чи є який-небудь зв’язок між вашою роботою над історією пейзажів і людським тілом, з точки зору використовуваної техніки (малювання-креслення) та значення цієї роботи?

АК: Мені хотілося писати портрети або зображення, на яких будуть також присутні людські фігури. Я не знав, як втілити цю ідею, але незабаром в музеї Лахора побачив копію Царя-Жерця (маленька біла статуетка з стеатиту, злегка обпалена, часів цивілізації долини Інду).

Ймовірно, це найперший портрет, що зберігся в цій частині світу. Тому я спочатку зробив начерки, згодом уже сам портрет Царя-Жерця. Так я зміг усвідомити обсяг роботи. Мені хотілося розповідати історії, розміщуючи кілька предметів поряд із зображенням людини. Наприклад, шапочка для молитви, папуга чи бритва.

Я закохався в акварельну техніку. Я поступово помічав можливості побудови зображень, я нашаровував пігмент, видаляв непотрібний, при цьому використовуючи тонкі кисті. Так я зрозумів, що технічні аспекти роботи важливі.

На початку 2013 року я відвідав розкопки Харраппи [1] біля мого рідного міста в Пакистані — і написані мною пейзажі з серії руїн базовані саме на пагорбах цивілізації долини Інду. Мені здається, це свого роду групові портрети людей, що жили там колись. Такі історичні зв'язки були для мене цікаві.

Алі Казим, Топі Валах ІІ. Пігментний й пресований відбиток на васлі, 50 см х 75 см.

GV: Ваші роботи активно демонструються у великих містах і музеях, таких як «Метрополітен», Нью-Йорк. А як Вашу діяльність сприймає творче співтовариство в Лахорі?

АК: Для мене велика честь, що мої роботи знаходться в таких престижних закладах по всьму світу. З самого початку кар'єри я активно беру участь у виставках в Пакистані. У 2017 році [2] мене попросили зробити величезну скульптуру з людського волосся для першого в Карачі бієнале [прим. перекладача: бієнале — художня виставка, яка проходить раз на два роки]. Робота вийшла хорошою — мені вручили приз на першій бієнале в Пакистані. На наступний рік для цього ж заходу, що проходив вже в Лахорі, я створив у громадському парку величезну інсталяцію «Без назви (Руїни храму закоханих)» з п'ятьма тисячами теракотових сердець [3] в натуральну величину. До кінця бієнале частини інсталяції дозволили забирати відвідувачам. Пізніше я простежив за долею цих шматочків і був дуже здивований, дізнавшись, що люди дбайливо ставляться до крихких теракотових сердець, багато з яких були подаровані близьким. Проект отримав нове життя.

У минулому році на бієнале у Карачі я представив масштабну акварельний картину «The Conference of the Birds» [«Збори птахів»] [4], а в цьому році зробив два проекти для бієнале в Лахорі, включаючи велику інсталяцію з 3000 необпаленої глиняних птахів на покинутому цегельному заводі . Їх установка тривала до тих пір, поки не пішов дощ. Процес перетворення глиняних птахів в землю вийшов дуже красивим і романтичним.

Мій нещодавній масштабний акварельний малюнок «Конференція птахів» виставлявся минулого року на бієнале в Карачі і цього року я зробив два портрети для Лахорського бієнале, зокрема велику інсталяцію із 3000 необпалених глиняних птахів на закинутому цегляному заводі. Інсталяція стояла допоки не випав дощ. Процес перетворення глиняних птахів в землю був дуже гарним й поетичним.

Яка ситуація із мистецтвом у Пакистані, що люди повинні знати й шукати?

Крім сучасного мистецтва, регіон може запропонувати більше. На півночі Пакистану є захоплюючі печерні гравюри епохи палеоліту. Чарівні теракотові артефакти цивілізації долини Інда вражають уяву. Скульптури Гандхари, які справді чудові на вигляд. Важко відвести очі з постаменту Будди у Лахорському музеї. Ці гандхарські скульптури є першими прикладами найдревнішої форми глобалізації.

Цікаво спостерігати, як розвивається новий жанр скульптури, коли з’явились індо-грецькі стилі. Тоді могольські мініатюрні картини є справжнім візуальним задоволенням. Два головних міста, Лахор й Карачі успішно проводять два бієнале щороку, починаючи з 2017-го. Це початок нової ери, коли місцеві жителі отримують можливість побачити деякі дивовижні роботи від пакистанських й зарубіжних художників. Цього року дати проведення Лахорського літературного фестивалю збіглись із Лахорським бієнале наприкінці тижня.

Алі Казим, без назви, Акварельний пігмент на папері, 30 см х 35 см, 2018 рік.

Хто із художників найбільше вплинув на вашу роботу?

Є багато художників, якими я захоплююсь. Я повністю закоханий у роботи Доріс Сальседо, Кікі Сміт, Луїз Буржуа, Корнелії Паркер, Роберта Гоббера і Вії Селмінс. Я щойно зрозумів, що більшість моїх улюблених художників – це жінки. Їх робота дуже інформативна, емоційно насичена й створена з терпінням. Я думаю, тут є все. Вони створили бездоганні роботи протягом певного періоду часу.

Своїми роботами з паперової техніки я багато в чому завдячуют акварелістам бенгальської школи. Я багато чому навчився, спостерігаючи за їх картинами, які знаходяться у громадських колекціях в Лахорі, а також бачив деякі з них в Делі.

Художники не народжуються у мистецьких школах. Якщо це правда, які реальні очікування від таких закладів стосовно мистецького процесу людей, які їх відвідують?

Я гадаю, що мистецькі школи є середовщем, де можна випробовувати ідеї й говорити про них з іншими молодими художниками. Деякі з них продовжують студійну практику; інші просуваються у суміжних сферах, таких як арт-письменництво, кулінарія, галереї, виробництво і т.д. Вони також можуть створювати власне коло творчих людей, коли йдуть до школи. Школи пропонують випускникам можливість виставити свої найкращі роботи на цілий світ й ризикнути. Вони пов’язані із світом мистецтва. Це важливі кроки, щоб на практиці увійти у світ мистецтва.