[1]Малюнок #Istanbul10. Світлина люб’язно надана Amnesty International через Wikimedia Commons [CC BY-SA 4.0] [2].
Алі Хараві – консультант з питань стратегії та комплексної безпеки, який працює із правозахисниками, їх організаціями та спільнотами. Він – один із десяти людей, зокрема Іділ Есер, колишній директор Amnesty Turkey, якого заарештували в липні 2017 року у Туреччині [4] [анг] на семінарі з керування інформацією та добробутом на острові Бююкада. Хештег # Istanbul10 використовувався із пропагандистською метою для зняття усіх звинувачень з них та негайного звільнення.
У березні 2020 року, напередодні очікуваного, але відкладеного слухання із оголошенням вироку, Алі поговорив із регіональним редактором IFEX Катал Ширін про те, як досвід перебування під арештом в Туреччині протягом чотирьох місяців вплинув на його життя й роботу.
CS: Що ви очікуєте від слухання?
У мене відчуття надії й тривоги. За останні майже три роки – це були свого роду «американські гірки» емоцій і, як очікувалось, вирок буде оголошено на останньому слуханні. Що стосується реалістичних результатів, ми говорили про дві-три можливості з нашими сім’ями, юристами й владою у Швеції. Я намагався поводитись розумно й не складати усі яйця в один кошик, але ми достатньо оптимістично налаштовані і очікуємо, що наші сподівання будуть виправданими.
Що змушує вас з оптимізмом очікувати виправдання?
Я лише номінальний оптиміст, насправді, оскільки всі ці речі є копійчаними, по суті. На останньому слуханні прокурор сказав, що п’ять чоловік з десяти плюс Танер Кіліч [5] [анг] будуть виправдані через відсутність доказів, а інших він хотів засудити. Я перебував у групі виправданих. Проте, ми усі цілком неухильні в тому, що в нас немає цього «роздільного» рішення.
Як гадаєте, чому ви були розділені на дві групи?
Важко сказати. Двоє з нас у групі виправдання – Пітер Стюдтнер [6] [анг] і я – не турки, тому цілком можливо, що вони бажають позбутись міжнародного розголосу цього. Але це тільки мої прогнози. Це насправді досить свавільно відбувається, оскільки у них немає доказів. Це може бути навіть свого роду метод: давайте виправдаємо половину з них, а згодом виправдаємо інших.
Як арешт, тримання під вартою й суд вплинули на вашу сім’ю та друзів?
Це дійсно важливе питання для мене, тому що ми завжди схильні зосереджуватись на людині, яка перебуває в центрі кризи. Проте, я порівнюю цей досвід із касетною бомбою, де перша детонація – це наш арешт, а подальші вибухи відбуваються в наших сім’ях, серед наших друзів і на нашій роботі, коли люди дізнаються, що трапилось. Це не обмежується лише 10 чи 11 ув'язненими людьми – це поширюється як вірус, інфікуючи усіх, з ким маєш справу. Через це моя кохана зазнала великої травми, як інші члени сім'ї. Для деяких людей це може бути всеосяжним питанням, як і для мене.
Це змінює життя. Ви стаєте іншою людиною через травму, яку перенесли: чотири місяці перебування в різних турецьких в’язницях залишають свій відбиток; і також ваша кохана людина протягом двох місяців не знає, де ви знаходитесь, живий ви чи ні.
Моя дружина Лареса Дікі, партнерка Пітера Магдалена Фройденшусс, і наш колега Ден О’Клюан, у підсумку створили організацію фактичного реагування, яка допомагала координувати та інформувати діяльність усіх інших правозахисних груп, таких як IFEX. Ми назвали організацію «Сімейна одиниця», і її діяльність зосереджена на роботі, яку виконуємо я, Пітер і Ден – активне усвідомлення того, що криза має декілька різних аспектів, зокрема цифровий відбиток, фізичну безпеку, здоров’я та психологічний добробут.
«Сімейна одиниця» займалась стратегічним плануванням та виконувала такі завдання, як піклування про сім’ї ув’язнених та забезпечення систематичного спілкування, щоб кожна сім’я мала усю необхідну інформацію про своїх близьких. Вони також розробили протоколи з нашими юристами, наприклад, надання їм нашого розміру взуття й спідньої білизни, щоб могли купувати нам ці речі. Це прості речі, але це допомагає юристам виконувати свою реальну роботу. Адвокати стали єдиним каналом зв’язку з нами; мій власний адвокат є тепер моїм найкращим приятелем, особистим покупцем, довіреною особою, консультантом й терапевтом.
[3]Алі Хараві Фото надане: Енні Гейм
Чи знали ви, що причиною затримання була адвокація від вашого імені? Як це вплинуло на ваш моральний дух?
Підтримка мого морального стану була однією із найбільших для мене проблем. Мене тримали в чотирьох різних місцях.
В якийсь час нас відправили у штаб по боротьбі з тероризмом для допитів і це був доволі мученицький досвід. Згодом моя сім’я почула, що вони помістили мене в камеру на двох з чотирма іншими людьми і двоє з них були членами «Ісламської Держави» (ІДІЛ, – ред.).
Мабуть, коли ви чуєте, це лунає як найжахливіша ситуація, але, насправді, це було дуже сприятиливе середовище. Ці два названих члена ІДІЛ, були фактично двома релігійними хлопчиками, які відростили бороду. Я увійшов в це дуже компактне середовище, де вони все чули, що наближаються ці «супер-шпигуни» і цей названий 19-річний член ІДІЛ почав говорити зі мною німецькою мовою. Він сказав: «Ви найстарший серед нас, ви наш дядько, це ваш дім, все, що забажаєте, ми надамо».
Моменти, які зі сторони могли видатись руйнівними, іноді були моментами дивовижної солідарності.
Велику частину ув’язнення ми провели у камері суворого режиму. Оскільки вони вважали нас суперпросунутими шпигунами, то помістили у в'язницю №9, де застосовуються додаткові заходи безпеки. У мене була тільки одна година в тиждень, щоб бачити людей – зазвичай, свого адвоката та іноді дипломата.
Ви починаєте забувати, як виглядає навколишній світ і гадаєте, що там назовні, вас також не пам’ятають. Але кожен тиждень моя дружина надсилала електронною поштою усі подробиці моєму адвокату, щоб він міг усе роздрукувати й вдавати, що це юридичний документ (тому, що це все, що мені дозволяли дивитись).
Колись я проводив кампанії з написання листів, і я ніколи не знав напевно, чи вплинули вони на людей в ув’язненні, але перебуваючи всередині, я можу сказати, що ці моменти були рятівними. Іноді мій адвокат шукав моє ім'я у Твіттері й роздруковував усі твіти, які були опубліковані на цьому тижні про мене; була також ця кампанія у Твіттері, #haikusforAli, демонстрації у Брюсселі, сидячі страйки перед посольствами.
Усі ці моменти нагадали мені, що люди назовні думають про мене й мобілізуються.
Я не перебільшую, коли кажу, що це врятувало мене, коли перебував у глибокій прірві.
Як цей досвід вплинув на вашу роботу?
Робота, яку я виконував була призначена саме для такої ситуації, коли потрібно звертати увагу на людину повністю, а не тільки на її плани та організаторську активність. Через ув’язнення, я тепер розумію це на молекулярному рівні. Мене весь цей досвід змусив робити ставку на розуміння людей – як вони, де вони, як ми можемо їм реально допомогти, незалежно від того, в якому питанні, ми можемо їм допомогти.
Досвід засвідчив, що зараз неадекватно забезпечені й вивчені заходи з реагування на кризи: як ви піклуєтесь не лише про ув’язненого, але й про його сім’ю, оточення та колег?
Як тільки криза «закінчиться», очікується, що життя триває, як зазвичай, тоді як насправді потрібна допомога. Зазвичай існує величезний фінансовий тягар через судові витрати й нездатність працювати деякий час. Після звільнення я поїхав в Берлін й потрапив у дуже сприятливе середовище для роздумів. Це дуже привілейована ситуація – ці десять днів дуже допомогли мені зрозуміти, що я переживу цю травму й відновлення і це не просто звичайна справа. Для мене було створено краудфандер і тому не потрібно було просто повертатись до роботи, а також проводилась фізична й психологічна терапія.
Я знав це на інтелектуальному рівні, але тепер я знаю це на інтуїтивному рівні. Від того, що вас звільнили, травма просто не зникне. Потрібні роки, щоб знову запрацювати. Люди вважають, що коли ви відновились, то можете повернутись у свій попередній стан, але це не так.
Ви коли-небудь повернетесь у Туреччину?
Мені було б дуже важко почувати себе там у безпеці, але я повернувся б лише заради того, щоб «осідлати коня». Якщо вердикт не виправдає моїх очікувань, то я знову опинюсь у в’язниці і мабуть, більше не повернусь. Я люблю Туреччину – людей й навколишнє середовище – і я відчуваю, що велика частина мого життя й друзі тепер недосяжні для мене. Але я мрію про те, що колись зможу повернутись, обійняти близьких мені людей, і їсти з ними пахлаву. Як казав Ціцерон: «Поки я дихаю, у мене є надія».
Те, що я відчув в ув’язненні було принизливим. Незалежно від того, чому ці люди потрапили до в'язниці разом зі мною, вони – цей 19-річний, який розмовляв зі мною німецькою мовою та інші – вони були дивовижним джерелом наснаги й підтримки для мене. У найважчі часи я був сердитий на них, але вони дивовижно непохитні. Я неофіційно дізнався, що ці два названих члени ІДІЛ тепер повернулись у свої сім’ї, і з ними все гаразд. Я у боргу перед ними.
Багато часу я перебував в ув’язненні разом з політв’язнями, які постали перед судом за сфабрикованими справами чи які були (й продовжують залишатись у в'язниці) протягом багатьох років, очікуючи висунення звинувачень. І тепер ми чуємо, що незважаючи на смертельну загрозу COVID-19, яка пронизує пенітенціарну систему, вони залишуться за гратами [7] [анг].