Хуан Пабло Мазорра. Фото Девіда Руано. Використовується з дозволу
Робота художника – це сплав успіхів під час творчого процесу. Після того кінцевий продукт демонструють на сцені у неперевершеній формі, щоб глядачі могли його оцінити. Актор, режисер і викладач драми Хуан Пабло Мазорра [1] [ісп] дуже добре знає цей процес.
Пристрасть Мазорри до різноманітних театральних перформансів привела його з рідного міста Пуебле (Мексика) в Іспанію, де він зараз проживає й працює. За свою кар’єру він працював в багатьох престижних закладах, таких як Institut del Teatre [2] [ісп] та центр Moveo [3] [анг] у Барселоні. Зараз він є актором однієї з найстаріших театральних компаній в Європі Els Joglars [4] [анг].
Мазорра також є учителем драми, засновником та художнім керівником незалежної театральної компанії Parece una tontería [5] [ісп]. У 2018 році він отримав нагороду за найкращу чоловічу роль [6] [ісп] в монолозі «МІГРАНТ» [7] [ісп] на ІХ Незалежному театральному фестивалі MUTIS, який щорічно проводиться в Барселоні.
Автор Global Voices Алехандро Баррето поспілкувався з Мазорро про його мистецтво та як зарубіжний досвід впливає на його роботу.
“Встановити сегони. У Бога ми віримо” Фолк Ріхтер. Режисер Рубен Перес. Фото Маркел Кормензана. Використовується з дозволу.
Алехандро Баррето (АБ): Чому ви вирішили працювати в театрі і що ви робите для своєї професії?
Juan Pablo Mazorra (JPM): Porque honestamente, a los actores nos gusta sentirnos exhibidos, contar una la historia donde es el protagonista, sentir la interacción entre público y el mensaje que estás dando. Es un juego de dos, el actor y el público que ha pagado por entrar a verte, es un acto de comunión. Me gusta cuando actúo ver las caras del público, los gestos, la respiración, las risas, eso me apasiona.
Ahora bien, aunque suene idílico, creo que el teatro cambiará al mundo, o al menos un mundo, el de una persona. Lo imagino cuando la gente se acerca al final de la obra para felicitarte, darte sus puntos de vista y saber que quizás ese día llegará a su casa y durante la cena contará algo sobre lo que sintió o reflexionó gracias a una obra de teatro. La gente que va verlo, asiste con una expectativa, al menos pasar el rato, y ese es un buen momento para decirle que aparte de divertirse, vamos a reflexionar sobre un tema, o yo voy a plantear también las inquietudes que me preocupan, porque al final el teatro no plantea respuestas, sólo preguntas. El teatro modifica de muchas formas, yo me siento mejor persona gracias a él, es un trabajo de empatizar, me obliga a ponerme la piel de un personaje, entenderlo y no juzgarlo.
Хуан Пабло Мазорра (ХПМ): Чесно кажучи, акторам подобається почувати себе відвертими, розповідати історію, в якій вони виконують головну роль, відчувати взаємодію між аудиторією та месиджем, який вони надсилають. Це гра між двома учасниками: актором та глядачами, які заплатили, щоб побачити, як ви граєте. Це акт спілкування. Коли я граю, мені подобається бачити обличчя глядачів, жести, дихання, сміх. Це додає мені наснаги.
Я знаю, це лунає ідеалістично, але вірю, що театр змінить світ, принаймні, один світ, світ окремої людини. Я уявляю, як люди підходять до вас наприкінці вистави, щоб привітати і висловити свою думку. Я знаю, що завдяки театральній постановці, можливо, вони підуть додому й за вечерою розкажуть про свої відчуття й роздуми. Люди, які ходять до театру, мають певні очікування, принаймні [вони очікують], щоб провести час. Це добра можливість розповісти їм, що крім розваги, ми повинні подумати над певною проблемою. Чи я планую підняти свої власні проблеми, оскільки театр зрештою не пропонує відповідей, лише запитання. Театр змінюється по-різному, через це я почуваю себе краще. Це робота, яка потребує співчуття. Це змушує мене носити шкуру персонажа, розуміти й не засуджувати це.
«Мігрант» режисера Нейлора Морено та Жизель Стензіоне. Фото Майри Луни, використано з дозволу.
А.Б: Яка зараз ситуація в театрі?
JPM: He tenido el privilegio de pisar algunos países y durante mi formación he podido intercambiar ideas con personas de muchas nacionalidades, y es triste reconocer que el común al hablar de la situación del teatro es siempre complicada e incierta. Pareciera que los artistas somos de los últimos eslabones en la cadena humana. El común denominador en México, en España y en casi todos lados, sigue siendo el mismo: pagos miserables, falta de interés por parte de los programas de gobierno para las artes, el poco hábito de la gente para ir al teatro, teatros que se ven obligados a cerrar, contratos inexistentes, pagos atrasados…. No se equivoca ninguno al decir que esta es una verdadera profesión de resistencia.
ХПМ: Мені пощастило працювати в кількох різних країнах, і під час навчання я зміг обмінюватись ідеями з людьми різних національностей. Сумно визнавати, що спільна тема для розмов про театр – це його постійно складний й невизначений статус. Здається, що ми художники – є одними із останніх ланок людського ланцюга. Спільний знаменник у Мексиці, Іспанії і майже всюди залишився однаковий: мізерна платня, відсутність інтересу зі сторони держави, низька відвідуваність, закриття театрів, неіснуючі контракти, прострочені платежі… Було б неправильно стверджувати, що це справжня професія спротиву.
«ЗЕНІТ» від компанії Els Joglars. Фото Девіда Руано. Фотографія, яка використовується з дозволу.
АБ: Чому ви вирішили поїхати за кордон? Хотіли зробити там кар’єру?
JPM: La razón principal por la que vine a España fue para estudiar. Quería profesionalizarme en un tipo de teatro muy específico y su estudio en México era complicado y/o inexistente. Fue un posgrado en teatro y educación, y un diplomado en mimo corporal dramático [8] y teatro físico [9] las que me hicieron viajar a Europa. Mientras vivía aquí, la compañía de teatro Els Joglars convocaron a casting y tras un largo proceso de filtros, me contrataron, así que tuve la oportunidad, al finalizar mis estudios de seguir viviendo en este país.
ХПМ: Основна причина мого переїзду в Іспанію – це навчання. Я хотів стати фахівцем в дуже специфічному театрі і навчитись цьому в Мексиці було складно, майже нереально. Я поїхав до Європи, щоб навчатись в аспірантурі, а також на курсах пантоміми [10] [укр] й фізичного театру [11] [рос]. Els Joglars проводила прослуховування й після тривалого відбору мені запропонували там роботу. Таким чином, у мене з’явилась можливість жити в цій країні після завершення навчання.
“БРЮЕЛЬ”. Автор і режисер Оріол Моралес. Фото Марії Альзамори. Фотографія, яка використовується з дозволу.
А.Б: Концепція міграції стала частиною дискурсу вашої роботи? Як це відображає ваш досвід?
JPM: Considero que muchos de los trabajos personales que desarrollo como artista siempre están permeados de una fuerte necesidad de hablar de una problemática social porque considero que todo artista es un ser político. Con la obra “Intermitentes” [12] nos aventuramos a hablar del suicidio juvenil, con “ese lugar que nadie escucha” sobre la violencia contra la mujer, en “Tafus [13]” sobre el duelo tras la muerte… y no es que la migración se haya vuelto mi discurso de la noche a la mañana. Creo que ser mexicano y no tener en la cabeza la palabra migración, se debe a que vives de manera muy privilegiada, o porque no has querido mirar la realidad que te rodea. La idea de que alguien tenga que dejar su lugar natal, por las razones que sea, ha sido siempre algo que he reflexionado mucho; pero hasta que me convertí en parte de esta estadística, fue que decidí convertir esa idea en un espectáculo. Así nace “Migrante” uno de mis proyectos personales al que más tiempo le he dedicado y qué más satisfacciones a nivel personal y artístico me ha dejado. Los artistas tenemos una gran capacidad de migrar, ojalá nadie tuviera que hacerlo por supervivencia, sino por placer y por la curiosidad de descubrir el mundo.
ХПМ: Я гадаю, що велика частина моєї роботи як художника насичена гострою необхідністю говорити про соціальні проблеми, оскільки я вважаю, що бути художником – це бути політиком. «Intermitentes» («Переривчастий») [12] [ісп] торкнувся теми самогубства серед молоді. В «Ese lugar que nadie escucha» (це місце, яке ніхто не чує) ми говорили про насилля над жінками, у «Тафусі» [13] [ісп] про скорботу після смерті… і це не так, начебто міграція стала частиною мого дискурсу в одну мить. Я гадаю, що бути мексиканцем й не мати слова «міграція» у своїй голові – це означає, що ви жили з привілеями або ж тому, що не хотіли дивитись на реальність навколо вас. Ідея про те, що хтось повинен покинути батьківщину з якої-небудь причини завжди було тим, над чим я багато міркую. Але як тільки я став частиною цієї статистики, саме тоді вирішив перетворити ідею у перформанс. Так народився «Мігрант» – один із моїх особистих проектів, якому я присвятив найбільше часу і від якого отримав найбільше задоволення на особистому та художньому рівні. Як художники, ми маємо прекрасну здатність мігрувати, хоча я б хотів, щоб ніхто це не робив заради виживання, а лише заради задоволення та відкриття нового світу.
АБ: Ти коли-небудь бачив себе актором, драматургом й режисером у Мексиці?
JPM: Las pocas veces que he vuelto a México para visitar a mi familia, me las he arreglado para siempre impartir algunos talleres o compartir algo de mi trabajo; nada me haría más feliz que trabajar en México. Me encantaría que me inviten a dirigir una obra, llevar algún espectáculo mío de gira por allá o ir e impartir clases. Muero de ganas de regresar y aportar mi granito de arena, modificar y dar un punto de vista diferente en la situación teatral de mi país.
ХПМ: Мені завжди вдавалось проводити деякі семінари чи ділитись власними роботами, коли повертався до Мексики, щоб відвідати свою сім’ю. Немає більшого для мене щастя, аніж робота у рідній Мексиці. Мені б дуже хотілось, щоб мене запросили бути режисером п’єси, взяти участь у театральній постановці або ж бути викладачем. Я дуже хочу повернутись й вставити свої п’ять копійок, щоб щось змінити й додати іншу точку зору до театральної ситуації в моїй країні.