- Global Voices по-українськи - https://uk.globalvoices.org -

«Війна за Карабах зробила можливість вирішення конфліктів ще більш віддаленою», — побоюється вірменський політик Мікаель Золян

Категорії: Центральна Азія і Кавказ, Азербайджан, Вірменія, Росія, Туреччина, війна і конфлікти, гарячі новини, громадські медіа, етнічна та расова приналежність, історія, міжнародні відносини, How the Karabakh conflict is transforming regional politics

Вірменський політик та аналітик Мікаель Золян. Фото надано Мікаелем Золяном. Опубліковано з дозволу автора.

Конфлікт, який наразі вирує у Нагірному Карабасі, непокоїть не тільки Вірменію та Азербайджан. Зрештою, цей конфлікт має суттєвий міжнародний масштаб: сусідні країни з інтересами щодо Південного Кавказу можуть відігравати важливу роль у розпалюванні або запобіганні жорстокості. Вірменія, як член Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), яку очолює Росія, має тісні стосунки з Москвою. Тим часом, Туреччина, вочевидь, запропонувала суттєву політичну та військову допомогу Азербайджану під час нещодавніх бойових дій. Поблизу Іран та Грузія спостерігають з острахом.

Багато чого змінилося у Вірменії з того часу як «режим тиші» у 1994 році закріпив статус кво у Нагірному Карабасі. Правителі приходили та йшли, хтось із них робив спробу подолати цю гірку незгоду, інші — ні. У 2018 році вірмени розгорнули низку протестів та визволилися з-під довгого правління президента Сержа Сарґсяна, який сам є родом з Нагірного Карабаху. Ці події, що отримали назву Оксамитова революція, проклали шлях до влади новому поколінню політиків — ключовою особистістю серед яких став Нікол Пашинян. Колишній журналіст перетворився на опозиційного представника, який зайняв крісло прем'єр-міністра Вірменії.

Іншою такою особою був Мікаель Золян, який увійшов у політику завдяки парламентським виборам у 2018 році як депутат правлячої коаліції «Мій крок» Пашиняна. Золян також я членом Постійного комітету з закордонних справ Національної асамблеї Вірменії. Перед початком своєї політичної кар'єри Золян, який має ступінь phD у політичній науці, був видатним аналітиком та коментатором у Південному Кавказі у різних дослідницьких установах. У цьому інтерв'ю він ділиться своїми думками щодо останніх випадків жорстокості у Карабасі, та яке це має значення для Вірменії і не тільки.

У цьому інтерв'ю Золян використовує певні терміни для опису територій та розташувань, що відображають його власне бачення — а не позицію редакції щодо їх статусу. Докладніше про проблему суперечливих назв дивіться у нашому поясненні тут [1]. Це інтерв'ю було відредактовано задля стислості та локанічності.

Філіп Нубель (ФН): Як саме ескалація, яка розпочалася 27 вересня, відрізняється від попередньої сутички між Азербайджаном та Вірменією?

Мікаель Золян (МЗ): Якщо говорити коротко, то це більше не «ескалація». Це вже є повномасштабною війною, з артилерією, танками, ракетами, літаками та смертоносними безпілотниками. Усе це озброєння використовується проти цивільного населення: Степанакерт [столиця Нагірного Карабаху] та інші міста Арцаху [вірменська назва Нагірного Карабаху] були під сильними артилерійськими обстрілами протягом кількох днів, із втратами серед цивільного населення. Перша карабаська війна, яку ми вже маємо змогу так назвати, закінчилася у 1994 році, не враховуючи мінливі припинення вогню. Воно було порушено більш-менш значущими випадками, але це все одно дозволило більшості вірмен та азербайджанців жити у відносному мирі. Теперішня війна репрезентує повністю новий рівень жорстокості, небачений як для періоду у 26 років. Та багато молоді, що загинуло по різні боки передової, народилися ще задовго після закінчення першої війни.

Іншою важливою відмінністю є те, що зараз ми знаємо напевно, що сталося: ця війна розпочалася у суботу, 27 вересня, близько сьомої ранку. Наказ розпочати наступ був виданий азербайджанським президентом Ільгамом Алієвим [2], з ініціативи президента Туреччини [Реджепа Тайїпа] Ердогана. Ці дві особи несуть повну відповідальність за усі ті смерті та зруйнування що відбуваються зараз. Той факт, що саме азербайджанські війська розпочали повномасштабний наступ, є настільки очевидним, що навіть пропаганда Алієва ледве може це заперечити. Як і той факт, що турецька військова сила бере участь у бойових діях на боці Алієва, разом з протурецькими найманими солдатами з Сирії, — завербованими і привезеними Ердоганом.

ФН: Чому Туреччина цього разу настільки явно та відверто підтримує Баку? Що це означає для амбіцій Туреччини та для вірменської політики?

МЗ: Війна в Арцасі є частиною регіональної стратегії турецького лідера Ердогана, який шукає спосіб, як відтворити таку собі Османську імперію. Арцах є лише частиною ланцюжка агресії Ердогана, куди також входять Північна Сирія, Північний Ірак, Лівія, Греція та Кіпр. Його метою є поширити владу та зробити Туреччину головним гравцем серед усіх цих регіонів. Він конкурує як з Росією, так і з Заходом.

Та у цьому випадку Ердоган зробив азербайджанського президента Алієва знаряддям для власних неоімперіалістичних намірів. Алієв був готовий на це, оскільки його спадкова нафто-диктатура знаходиться під жорстокою напругою через вагу економічних перешкод та нестачу народної легітимності. «Маленька переможна війна» — чудовий спосіб врятувати зруйноване самодержавство, особливо з того часу, як анти-вірменські переконання залишилося єдиною річчю, що об'єднує критиків та прихильників Алієва в Азербайджані.

Для Вірменії залучення Туреччини означає, що те, що відбувається сьогодні — неминуча справа. Достатньо лише мати трішки співчуття, щоб зрозуміти, що означає безпосереднє залучення Туреччини для людей, які ще болісно пригадують геноцид 1915 року [3] в Османській Туреччині, який уряд Ердогана, між іншим, продовжує заперечувати.

ФН: Чи вважаєте ви, що Росія поки що не в змозі чи не хоче ввести «режим тиші», можливо, через неоднозначну позицію Пашиняна щодо залежності Вірменії від Росії?

MK: Росія виступає однією з посередників у конфлікті у якості співголови Мінської Групи Організації з безпеки та співробітництва в Європі [4] (ОБСЄ), разом зі США та Францією. Протягом років карабаський конфлікт залишався однією з тих сфер, де Росія та Захід мали досить ефективну співпрацю. Теперішня війна постає головним викликом для усіх цих трьох країн-посередників, оскільки вона підриває їхній авторитет у цьому регіоні. Це є надзвичайно гострим викликом для Росії, оскільки це відбувається поблизу її кордонів. Росія також є військовим союзником Вірменії як член Організації договору про колективну безпеку [5] (ОДКБ), однак захист від ОДБК поширюється усією територією Республіки Вірменія, у той час коли Республіка Арцах не є членом ОДБК. Врешті-решт, Росія також має робочі відносини з Азербайджаном, які країна не бажає втратити. Більше того, в Росії існує сильне азербайджанське лобі, яке намагається зобразити нинішній уряд Вірменії «таємниче прозахідним». У будь якому випадку, Вірменія після революції [2018 року] залишалася лояльною до усіх власних зобов'язань. Щодо сьогодні, ми продовжуємо інформувати наших партнерів, таких як Росія та інші країни-співголови, щодо теперішньої ситуації. Вибір залежить від них, які більш ефективні заходи вжити для припинення війни. Зараз ми бачимо, що і Росія, і Франція, і США працюють над тим щоб покінчити з конфліктом.

ФН: На вашу думку, які є найбільш оптимістичний і песимістичний сценарії розгортання подій на наступні дні або тижні?

MK: Що ж, ми усі сподіваємося, що бойові дії скінчаться якнайшвидше. Однак, це важко сказати. Тактика блискавичної війни режиму Алієва не досягла своєї мети, але він подвоює ставки, як гравець, який вже багато програв. Ердоган підбурює Алієва збільшувати гральний банк, як через публічні висловлювання, так і через безперестанний потік зброї та найманців до Азербайджану. Якщо це продовжиться, ескалація війни може стати неконтрольованою та мати криваві наслідки для усіх залучених сторін. На сьогодні Південний Кавказ розглядається як місце переговорів Східної Европи та пострадянською Центральної Євразії: Азербайджан і Вірменія є членами Співдружності Незалежних Держав [6] (СНД), Ради Європи, ОБСЄ, Східного партнерства. У випадку, якщо ця війна продовжиться, особливо з залученням найманців та терористів, Південний Кавказ може стати хвірткою, через яку нестабільність наплине як на Східну Європу, так і на пострадянський простір. Ось чому я вважаю, що у якнайшвидшому припиненні цієї війни зацікавлені як Росія, так і Захід.

ФН: Чи бачите ви простір для діалогу в Азербайджані та Вірменії? Чи є заклики до цього? Якщо так, то чиї та де саме?

MK: Офіційні переговори можуть розпочатися тільки після припинення агресії у бік цивільного населення. Що стосується зв'язку між громадянськими суспільствами, на даний момент важко уявити подібний зв'язок. У будь-якому випадку, Вірменія вже готова до діалогу, як на урядовому, так і на соціальному рівнях, але зараз в Арцасі ми відстоюємо захист людських життів, нашу свободу, незалежність та здобутки Оксамитової революції 2018 року. Я не вважаю, що азербайджанці борються за щось, але я припускаю, що вони вірять, що відстоюють якусь мету. Тому, на сьогодні важко уявити діалог. Коли війна припиниться, з'явиться купа роботи для налагодження нового діалогу. Я впевнений, що одного дня вірмени та азербайджанці зможуть об'єднатися та обговорити власні проблеми — як люди, що хочуть вирішити їх, а не як вороги. Але ця війна зробила можливість вирішення конфлікту ще більш віддаленою. Війна 1990-тих років ще тоді залишила після себе багато болі та страждань, що розділили вірменські та азербайджанські народи. На жаль, нова війна зробила подолання цього розриву ще більш тяжким.

Читайте також інтерв’ю з азербайджанським журналістом Ровшаном Алієвим. [7]