[1]Люди поспішають до автобусної зупинки на прикордонному переході у Майорську, Донецької області 27 грудня 2016 року. Фото Анастасії Власової для ПРООН в Україні на Flickr [2] (CC BY-ND 2.0 [3]).
У День святого Валентина 14 лютого 2021 року троє українських солдатів загинули [4] [анг] від вибуху міни на Донбасі [5] [укр] – регіоні на сході України, де тривають бойові дії між українським урядом і підтримуваними Росією сепаратистами. Наймолодший із загиблих військовослужбовців народився у 1994 році, через три роки після того, як Україна стала незалежною державою після розпаду Радянського Союзу. У рік його народження Україна погодилася позбутися від всієї ядерної зброї на своїй території. Коли йому було три роки, Росія і Україна підписали Договір про дружбу [6] [укр], підтвердивши повагу до територіальної цілісності один одного. Справді, він виріс в державі, територія якої не була охоплена збройними конфліктами через нерозділену спадщину радянських і дорадянських часів. Молдові та Грузії пощастило менше. Україна була відносно успішною країною в цьому аспекті.
Ситуація змінилася на початку 2014 року, коли мітингувальники змусили втекти президента Віктора Януковича [7] [укр], колишнього політичного боса Донбасу і проросійського політика. Кремль розцінив протести на Майдані [8] [анг], які учасники в Україні назвали «Революцією гідності», як цинічну змову Заходу проти його впливу на Україну. Керівництво Росії відповіло на це розпалюванням повстань в Криму і на сході України, а згодом військовим втручанням з метою приєднання Криму до Росії і підтримки двох територій, що відкололися на Донбасі – самопроголошених «Донецької і Луганської народних республік» (ДНР/ЛНР).
Учасники перемовин з України, Росії, Німеччини та Франції в кінцевому підсумку підписали Мінські угоди, які покликані були покласти край бойовим діям, розмежувати лінію фронту між комбатантами і повернути ці бунтівні регіони під остаточний контроль уряду України. Це було 6 років тому. Бойові дії стабілізувалися на лінії розмежування, але жоден з протоколів Мінська II не був виконаний. Проте стабілізація – поняття відносне. Солдати продовжують гинути, внаслідок спонтанних інцидентів на території, яка зараз є однією з найбільш замінованих військових ліній фронту у світі.
Щоб оцінити думки та погляди по обидва боки лінії розмежування, ми провели одночасні комп'ютерні телефонні інтерв'ю [9] [анг] (CATI) у вересні та жовтні 2020 року. Ці опитування зі схожими запитаннями були розроблені двома соціологічними компаніями з гарною репутацією: московським «Левада-центром» [10] [анг] на території «ЛНР/ДНР» і Київським інститутом соціології (КМІС) [11] [анг] на підконтрольній урядові території Донбасі. Хоча умови в «ДНР/ЛНР» зараз не дозволяють проводити безпечні і надійні соціологічні дослідження, ми вважаємо, що як і раніше важливо спробувати дізнатись погляди тих, хто безпосередньо постраждав від війни.
Війна стосується усіх аспектів повсякденного життя в зоні бойових дій і поблизу неї. Згідно зі звітом [12] [анг] Crisis Group за 2020 рік, війна «занурила економічно неблагополучний регіон в руїни (…) По обидва боки лінії фронту, мешканці змирились з новою нормою життя, яка коливається від зневіри до жаху». Проте, повсякденна рутина зберігається, незважаючи на тінь війни. Саме в повсякденному житті – можливість людей добре харчуватись, мати постійну роботу, бачити, як їхні діти ростуть в безпеці, отримувати пенсії – це довіра до держави та її установ, яка виникає або зникає. Ці рівні довіри по обидва боки лінії зіткнення цілком можуть вирішити майбутнє цього регіону.
У нашій статті ми порівнюємо довіру до національного уряду на контрольованій території Донбасу, з одного боку, і довіру до місцевої влади в самопроголошених «ДНР/ЛНР», з іншого боку. У підконтрольних частинах Донецької та Луганської областей деякі місцеві органи влади не змогли виконувати свої обов'язки, в той час як інші були замінені тимчасовою військово-цивільною адміністрацією. Місцеві вибори на Донбасі з початку конфлікту не проводились: нещодавні вибори у жовтні 2020 року було скасовано [13] [анг] в багатьох районах уздовж лінії фронту, що позбавило виборчих прав понад 450 000 громадян. Результати соціологічного опитування підтверджують, наскільки далекою київська влада здається жителям цієї частини Донбасу. Як бачимо на першому графіку (Малюнок 1), менше 10% респондентів довіряють національному уряду, в той час як близько 45% – не довіряють.
[14]Малюнок 1.
У «ДНР/ЛНР» рівень довіри до окупаційної влади є значно вищим: 26% респондентів висловили довіру місцевій владі (18% – недовіру). Але оскільки майже половина з них не довіряють місцевій владі, політична підтримка самопроголошених «ДНР/ЛНР» видається недостатньою. Справді, результати соцопитування засвідчили, що місцеве населення, як і жителі підконтрольного Донбасу, знають, що вони повинні керувати своїм життям самостійно, не покладаючи особливих надій на допомогу влади.
Довіра до тих самих інститутів, які повинні реагувати на потреби громадян на Донбасі загалом є низькою. Але відносний розрив у довірі між двома частинами Донбасу вказує на те, що жителі підконтрольних регіонів не бачать підтримки зі сторони Києва. Українській державі потрібно докласти чималих зусиль на цих територіях.
Ще одним яскравим прикладом цього розриву на лінії зіткнення є відповіді на запитання: «Як ви думаєте, регіон [країна] рухається в правильному чи неправильному напрямку?» (Малюнок 2). Більшість респондентів (59%) на підконтрольному Донбасі вважають, що справи йдуть у неправильному напрямку. На противагу цьому, в «ДНР/ЛНР» 44% респондентів вважають, що справи йдуть у правильному напрямку, а 23% – в неправильному напрямку, хоча близько третини опитаних не визначились з конкретною відповіддю.
[15]Малюнок 2.
Однією з характерних рис конфлікту на Донбасі, на відміну від конфліктів у Молдові і Грузії, є те, що він вибухнув більш ніж через 20 років після розпаду Радянського Союзу. Хоча після здобуття Україною незалежності, ситуація на Донбасі викликала деяку напругу, для більшості жителів це не було гострою проблемою. Фактично, самовизначення регіону було причиною, яка мотивувала лише меншість населення. Повалення проросійського уряду Януковича в Києві на початку 2014 року підживлювало ці настрої. Варто з'ясувати, наскільки сильно люди відчувають лояльність до держави і прапору («ДНР/ЛНР» або України), під яким вони зараз живуть.
У нашому опитуванні ми поставили запитання, аби виміряти те, що вчені називають ідеалом держави в чистому вигляді – «суспільний добробут». Респондентам пропонується погодитися або не погодитися з таким твердженням: «Неважливо, в якій країні я живу; все, чого я хочу, це хороша робота і хороша пенсія».
[16]Малюнок 3.
Цей графік (малюнок 3) може здивувати читачів, показуючи, що більшість з обох боків лінії зіткнення згодні з цим твердженням. Таким чином, економічна і матеріальна безпека перевершує сепаратизм і націоналізм. Важливо відзначити, що кількість незгодних (трохи більше третини населення) також майже однакова по обидва боки лінії розмежування. Хоча серед звичайних людей – це настрої меншості населення, але тих, хто надає більшого значення «країні», висловлюють домінуючу і часто єдино прийнятну точку зору тих, хто знаходиться при владі. Чий прапор там майорить є головною проблемою.
Аналіз відповідей на ці три питання залежно від віку і національності виявляє важливу асиметрію. На підконтрольній території літні люди і росіяни менше довіряють владі і погоджуються з твердженням, що матеріальні потреби важливіші прапора, під яким вони живуть. У самопроголошених «ДНР/ЛНР», ці настрої переважно висловлюють молоді люди і українці.
Рівень довіри до місцевої влади з обох боків лінії фронту на Донбасі є вирішальним фактором, який визначає майбутнє регіону. У деяких фундаментальних аспектах, прагнення більшості людей по обидва боки збігаються. Але цей конфлікт стосувався не тільки Донбасу: він також пов'язаний з геополітичною боротьбою. Допоки ця боротьба буде запеклою, конфлікт на Донбасі, ймовірно, триватиме, а лінії на землі і у свідомості людей, вірогідно, стануть більш міцними.
Автори висловлюють вдячність за грантове фінансування цієї роботи Національному науковому фонду/Дослідницькій раді Великобританії і ZOiS (Центру східноєвропейських і міжнародних досліджень у Берліні).