Фото Люсії Хіменес Пенюели, використано з дозволу автора.

Колись давно народилася дівчинка. Але лише подорослішавши, вона змогла почати справжнє життя.

Лусія, яка все життя закликала мене повернутися обличчям до світла. Лусія, завдяки якій я побачила себе. І ось я з’явився на світ у 2018 році, після більш ніж десятиліття викладацької діяльності та ставши гордою мамою.

Ні з чим не можна порівняти момент, коли ви дивлячись у дзеркало впізнаєте самих себе. Не уявляєте когось іншого, а саме бачите самих себе. Спостерігаючи за своїм зображенням, ви проголошуєте: «Це я». Дізнаючись, хто ви є насправді, ви повторюєте це собі, бо ви усвідомлюєте, наскільки спокійно можна жити, ставши тим ким ви є. Я вважаю, що це є визначенням щастя: уміти лагодити з тою людиною, якою ви є, а не з людиною, якою тобі було призначено народитися. Щастя — це вміння, з ранку до ночі, бути собою, Лусія.

Але стаючи жінкою, якою я є, я вперше усвідомила ту небезпеку що приховує в собі вихід за межі власного дому. Відтоді не минуло й дня, коли б мене не ображали, не цькували незнайомці й не стикалася з реальним значенням вислову «бігти заради життя». У цей момент вам нічого не залишається як переїхати до нового району, бо більше ви не можете жити там, де мешкали раніше. Навіть на роботі ви стикаєтеся з жорстоким ставленням.

На думку батьків та вчителів, я погано впливаю на їхніх дітей. Я є «гомосексуальним відхиленням», пропагандисткою «гендерної ідеології», збоченкою, якої треба позбутися. Ви чуєте, як ваші колеги-вчителі, які раніше були вашими друзями, кажуть, що краще їхні діти стануть злодіями чи наркоманами, аніж чимось схожим на вас. Але вони не єдині хто говорить вам про це. Ця тема часто виникає в розмовах людей, яких ви навіть і не знаєте, «добрих людей», які роблять з вас предмет докорів, коли вам трапляється пройти повз них.

Я не знаю, коли я перестала бути людським створінням, ссавцем, твариною, прокаріотом — коли я стала чимось менш значним, ніж бактерії, і більш небезпечним, ніж вірус. Ви чуєте, як про вас говорять різні речі. Про те, як ви нібито «не проти анальних розваг», про те, наскільки ви розтлінні, про те, як ви, мабуть, заробляєте мільйони цим своїм ротом, що добре порається лише з мінетами. Дивно помічати, що коли ви проїжджаєте повз автомайстерень, відділень поліції чи вуличних торговців, наскільки ці чоловіки одержимі темами пов'язаними з сексом та фалосами.

Фото зроблено та відредаговано автором [Напис на фото: «Навіть якщо ви від нас відхрещуєтеся, транс-жінки існують у школах. Не дозволяйте трансфобії засліпити вам очі. Дозвольте мені навчати!»]

З цим стає дуже важко мати справу, коли ви живете у країні, де жінок вважають військовим трофеєм. У будь-який момент вас можуть зґвалтувати на поліцейському посту охорони [ісп] або вбити на армійському контрольно-пропускному пункті [ісп].

До вас не тільки звертаються за іменем та статтю, які вас не стосуються. Батьки та вчителі говорять недоречні коментарі щодо того як вони заберуть своїх синів зі школи, бо бояться, що ваша присутність перетворить їх на геїв. Вчитель мистецтва каже вам, що ви схожі на шотландця в спідниці. Вчитель фізичної культури, той самий вчитель, який звинуватив вас у тому, що ви перетворюєте його сина на гея, знову і знову зривається на вас у присутності учнів і зупиняє вас у коридорі, удаючи, що він вас поб'є, а потім називає вас «гоміком», коли ви повідомляєте про це адміністрації. Але відповідь адміністрації завжди однакова: вони нічого не можуть зробити.

Коли ви демонструєте себе світові у вигляді жінки, якою ви є, більшість людей вважають за право висловити свою думку та приймати рішення щодо вашого життя. Кожен висловлює свою думку: ваші колеги, випадковий родич, який досі підтримує з вами стосунки, або навіть християнський пастор з Коста-Рики, який відвідує ваш профіль, щоб висміяти ваші фотографії. Ваші менеджери та колеги, з якими ви все ще перебуваєте в доброзичливих відносинах, просять вас дати людям більше часу та ігнорувати словесні та фізичні нападки, які ви на себе накликали за те, що «ви були такими». Тому що ви не що інше, як сукня, річ, проблема.

Тепер, коли місяці стали роками, я знаю, що проблема полягає не лише в незнанні, яке має звичку з часом зникати. Глузування продовжують існувати та навіть погіршуються. Корінь проблеми лежить глибше, і тут вже мова йде про повагу.

Завдяки засобам масової інформації відсутність поваги в патріархальних суспільствах переросла у думку, що окремі люди не варті життя, і що ще гірше — це те, що ця ідея отруїла наші сім'ї.

Вирішено, що життя чоловіків є ціннішим за життя жінок. Що якщо вам подобаються люди тієї самої статі, вам доведеться переїхати з вашого району проживання, а якщо ви наважитеся вийти в жіночому одязі, з вас треба вибити цю дурницю. До слова сказати моїм подругам: пам’ятайте, що за цією шкалою, я гірша за найгірше створіння. Іншими словами, за мірками суспільства, в якому я народилася, я мала б вже давно померти.

Ми — люди, ми — створіння природи, ми — розумні. Такі як і ви. Ми такі ж самі жінки, як ваша мати чи ваша дочка. Ми — матері, дочки, самотні та заміжні жінки, і, як будь-яка жінка, ми вільні створювати свої сім'ї, жити своїм життям відповідно до того, що, на нашу думку, краще для нас, не завдаючи шкоди іншим.

Припиніть ненавидіти нас й дозвольте нам дожити до 25 років, мати роботу, яка не обмежується проституцією чи перукарством, не тому, що з цими професіями щось не так, а тому, що неправильно не залишати нам можливості вибору.

Ми обрали життя. Ми не жінки які спираються на документи про народження, видані лікарями, але ми жінки, тому що ми вирішили бути жінками, попри ненависть і смерть.

Наша розсудливість як жінки є найвищою серед усіх, оскільки вона свідома і не нав’язана, бо не спирається на конкретні статеві органи. Як і інші люди, ми народилися з пенісами, піхвами, проміжними органами на різних стадіях розвитку, але нам, крім того, що ми народилися жінками, доводилося іноді боротися за це ціною власного життя, і це те, з чим більшості людей, які почуваються комфортно з гендерною приналежністю, яка була призначена їм при народженні [ісп], ніколи не доведеться стикнутися. Просто тому, що під спідницями чи штанами у нас різні статеві органи.

Ця дівчина, жінка, мати та вчителька, яка пише вам, сподівається, що вона продовжить зростати посеред ненависті та заперечення. Враховуючи усі ці причини вона наважується заявити, що немає нікого сміливішого за транс-жінку та її бажання жити, навіть якщо попри усі старання на тебе чекає смерть.