Латиноамериканці є найбільшою меншиною в Сполучених Штатах. Здається, що їхні умови життя покращуються — це свідчать [1] [анг] дослідження та статистика. Але незважаючи на те, що рівень бідності зменшується, латиноамериканці все ще є одними з найбідніших [2] [анг] і найменш освічених [3] [анг]. У 2017 році близько 65% людей [4] [анг] без документів були мексиканцями та представниками Центральної Америки; ці цифри охоплюють життєвий досвід майже семи мільйонів людей, переважна більшість з яких живуть у США понад десять років.
Для іммігрантів без документів життя особливо важке. Не маючи документів, вони не мають елементарних прав. Вони повинні переховуватись, і в більшості випадків вони знаходяться на милості доброї волі своїх роботодавців [5] [анг] або орендарів. Ці люди часто дають їм роботу нелегально і змушують працювати за низьку зарплату і з довгими виснажливими змінами. Найчастіше ці іммігранти повідомляють [6] [анг] про погані умови життя.
Оскільки я не латиноамериканець, мій інтерес до цієї теми виник із спостереження за такими умовами, з якими багато людей, які належать до цієї меншини, змушені стикатися щодня. Ще у 2017 році я переїхав до Лос-Анджелеса і провів там близько півтора років. Протягом того періоду я зблизився з латиноамериканською спільнотою, спілкувався з десятками людей різного походження та час від часу відвідував латиноамериканські церкви.
Слово «латиноамериканець» є загальним терміном для людей, які ідентифікують себе [7] [анг] як латиноамериканці. Визначення велике і охоплює багато переживань з точки зору соціально-економічного статусу, освіти, етнічної приналежності та статі. Для цієї історії я спілкувався з іммігрантами в першому та другому поколінні з Мексики та Центральної Америки, які працюють у сфері будівництва, догляду за хворими і людьми літнього віку та на фабриках у Сполучених Штатах.
43-річний Оскар М. став будівельником, коли вперше приїхав до США з Мексики. Коли я розмовляв з ним, він жив на самому будівництві в Лос-Анджелесі, оскільки не міг дозволити собі орендувати житло. Його роботодавці очікували, що він переїде безпосередньо на робоче місце, щоб стати доступнішим. Ця робота була найшвидшим способом заробити на життя тому, хто не мав нічого, окрім рук. Протягом багатьох років він знаходив роботу завдяки чуткам у суспільстві, натякам друзів та колег.
Він пробирався з однієї забудови на іншу, сподіваючись, що імміграційна та митна служба [8] [анг] (ICE) його не знайде. Його машина була його оазисом, його бульбашкою близькості, коли він мандрував містом. Але квитка на непрацюючий задній ліхтар могло бути достатньо, щоб його перебування стало ризикованим.
Тепер Оскар – постійний мешканець. Він сказав мені, що його ситуація не дуже змінилася: він просто більше не боїться, що його зупинить поліція. Оскільки він мексиканець, то люди, на яких він працює, очікують від нього виконання роботи, яка нікому не потрібна.
Вони очікують, що він працюватиме довше і «робитиме важку роботу». Він хотів би знайти більш оплачувану роботу, але це непросто, коли у вас є рахунки, які потрібно оплачувати, та сім'ю, яку потрібно годувати. «Це країна можливостей, це правда. Але коли ви завжди ризикуєте тим, що будете спати на вулиці, ви просто продовжуєте робити те, що вже робите. І ви сподіваєтеся, що завтра буде краще».
Фото Томаса Хоука/Flickr [9] (CC BY-NC 2.0 [10])
Представники та волонтери латиноамериканських церков у Лос-Анджелесі розповідають мені про людей, у яких в очах суспільства немає імен, які борються за виживання до кінця місяця, просячи їжі та одягу. Вони розповідають про людей, які перевантажені роботою, поглинені одними фізичними зусиллями, які вони повинні докладати зусилля день за днем, працюючи в полі, вдома, у будівництві чи на фабриках. Іноді латиноамериканські робітники також страждають від нещасних випадків на виробництві, внаслідок чого стають інвалідами, не отримують компенсації за отримані травми та позбавляються доступу до медичного обслуговування.
Навіть латиноамериканці, які мають дозвіл на роботу, засуджують подібні, хоч і лояльніші умови праці. Їх влаштовують на небезпечну роботу з низьким доходом та тривалим робочим днем. Робота, за яку починають добре платити лише тоді, коли кількість відпрацьованих годин надзвичайно велика, наприклад, у місцях швидкого харчування, кол-центрах, на будівництві та на фабриках. Є іммігранти із вищою освітою, яким доводиться все життя працювати складськими працівниками. У більшості випадків якість отримуваних ними пільг (наприклад, медичне страхування) не залежить від їхніх навичок чи досвіду, а залежить тільки від політики компанії, в якій вони працюють, зізнались вони мені. Їхнє життя повністю залежить від рішень роботодавців.
58-річна Марія Роза С. стала резидентом задовго до Оскара. Отримавши дозвіл на роботу, вона почала працювати у великому супермаркеті прибиральницею в нічну зміну. Каже, що для «майже пристойного» життя цього достатньо, враховуючи, що свої заощадження вона переказує своїм родичам у Сальвадор, щоб допомогти їм вижити.
Вже 13 років Марія Роза не повертається до Сальвадору, своєї рідної країни, і тому 13 років вона не бачила своїх синів. Вона каже, що документи, щоб їх перевезти до США, майже неможливо мати. Квитки на літак дорогі, тому вона воліє заощаджувати.
Потрібен час, щоб покращення у суспільстві стали постійними. І продовжувати надавати голос маргіналізованим членам цієї величезної спільноти залишається одним із найефективніших способів зрозуміти не лише їхні труднощі, але й те, де потрібно вжити необхідних заходів.