В Афганістані сільським дівчатам не дозволяють здобувати освіту

Кабул, Афганістан, 2004. © Ivan Sigal, використовується з дозволу.

Ходжаста Саміє — молода афганська письменниця, яка щойно випустила книгу під назвою «Гори стали свідками: історія дівчини, яка наважилася на більше» [анг]. Роман, який вона написала англійською мовою разом із братом, розповідає історію афганської сільської дівчини, яка більш ніж сповнена рішучості піти до школи й отримати освіту. Хоча багато іноземців описували життя афганських жінок [анг], які демонструють зовнішні погляди та часто несуть спотворення, ця книга пропонує справді афганський погляд на цю тему. Global Voices взяла інтерв’ю у Саміє електронною поштою, щоб дізнатись про її досвід та погляди.

Global Voices (GV): Чи можете ви описати типове життя дівчат у сільській місцевості Афганістану?

Ходжаста Саміє (ХС): Афганські жінки та дівчата стали свідками покращення свого життєвого стану, коли міжнародне співтовариство повернулося до Афганістану після 2002 року, однак ці зміни не охопили всіх частин країни. У сільських районах доступ до шкіл для жінок і дівчаток обмежений, в основному через безпеку, оскільки багато шкіл було зруйновано, спалено та закрито талібами та іншими групами. У сільських громадах прийнято вважати, що жінки створені для того, щоб залишатися вдома, тому в них немає сенсу здобувати освіту або розвивати незалежну особистість. Більшість сільських сімей соромляться народжувати дівчаток.

GV: Які погляди на освіту дівчат з точки зору традиційної сільської родини?

ХС: Багато сімей, які живуть у сільській місцевості, негативно ставляться до освіти дівчат. Вони дозволяють дівчатам ходити до школи і навчатися до шостого-сьомого класів, але не більше, бо, за їхніми уявленнями, місце дівчини – вдома. Дуже часто старші жінки в сім’ї, бабусі, є найбільшими опонентами: вони кидають виклик своїм синам, щоб маленькі доньки не заплямували репутацію сім’ї, перебуваючи поза домом під час навчання. На жаль, це форма насильства над жінками, яку здійснюють інші жінки.

GV: Як у письменниці з Афганістану, яким був ваш власний досвід отримання освіти, написання та опису життя молодих жінок в Афганістані?

ХС: У дитинстві я виросла в освіченій сім'ї, де батьки завжди заохочували мене робити все, що я хочу. Саме завдяки їхній підтримці я стала тим, ким є сьогодні. Але оточення не було таким сприятливим: багато родичів намагалися сказати моїм батькам, щоб вони завадили мені бути настільки залученою до спілкування. Мої батьки здобули освіту за кордоном, вони самі боролися проти старих звичаїв у своїй громаді і боролися за свої права. Вони є справжніми героями для нас, своїх дітей.

GV: Яка роль жінки в афганській літературі в історичному контексті і останнім часом?

ХС: На жаль, деякі з існуючих звичаїв не дозволили [розвиватись] жіночій афганській літературі повною мірою, але є приклади того, що жінки займалися літературою ще в IV столітті. Рабія Балхі, що жила в Х столітті [рос], вважається першою жінкою-поетесою і символом жіночої літератури. Деяким жінкам доводилося писати під псевдонімами, наприклад Махфі Бадахші [рос], яка народилась наприкінці ХІХ століття. Вона була впливовою письменницею та поетесою, незважаючи на те, що не могла використовувати своє справжнє ім’я Сейєде Бегум для публікації власних віршів. Серед інших великих поетес і письменників того ж періоду – Маджубе Хераві та Фору Фаррохзад. Більш сучасні імена — Зіба Аль-Ніса, Гохаршад Бегум, Маджубе Хераві, Лейла Сарахат Рошані, Надя Анджоман та Хоейра Неґхат Дастгірзаде. До 1970-х років це дуже перспективне покоління повністю зникло після радянського вторгнення та приходу талібів. Сьогодні Хумайра Кадері [анг] є однією з відомих і рідкісних поетес, які все ще можуть донести свій голос.

GV: Афганістан перебуває у стані війни понад чотири десятиліття. Добре задокументований факт, що жінки часто стають головними жертвами збройних конфліктів. Які ваші основні занепокоєння щодо жінок у цей час чергового політичного переходу та насильства?

ХС: Головне занепокоєння викликає те, що афганські жінки втратять 20 років так важко здобутих досягнень. Рівень життя афганських жінок у міських центрах поступово змінився. Тепер вони мають власний голос, вони роблять свій власний вибір і мають свою індивідуальність. Але у сільських умовах місце жінки у суспільстві залишається незмінним.  Наша країна потребувала ще 20 років демократії для того, щоб ці зміни стали інституціоналізованими на сільському рівні, і наші афганські жінки в районах і селах також змогли отримати з цього користь. Після останнього політичного переходу мене непокоїть, що досягнення жінок відкотяться на 20 років назад. Їх не пустять до шкіл та університетів. Нова влада не віддасть їм ролі в розвитку країни. Крім того, під загрозою їхня економічна незалежність.

Тепер ми бачимо, що жінки протестують проти Талібану в Гераті та Кабулі, і вони хочуть своїх прав та хочуть мати рівні можливості та рівну частку в уряді з чоловіками. Це все через 20 років боротьби. На думку талібів, школи повинні відкриватися лише для дівчаток з 1 по 6 клас, а дівчатка старшого віку мають залишатися вдома. Щодо університетів, вони оголосили, що всі студентки мають носити довгий і чорний одяг, а їхні обличчя мають бути закриті. Талібан розшукує та вбиває жінок-активісток громадянського суспільства, поліцейських, борців за права жінок та інших жінок, які грали позитивну роль у колишньому уряді. Талібан не планував надавати жінкам жодної ролі в уряді. Вони також закликали жінок-державних працівників ходити на роботу поки дозволено. Афганські жінки готові пережити ще один темний період, і вони знову будуть позбавлені своїх прав. 

GV: Ви написали цю книгу разом зі своїм братом, причому англійською мовою, яка вам не рідна. Розкажіть більше про цей незвичайний вибір, і які основні труднощі були під час спільного написання книги іноземною мовою? Чому ви обрали англійську мову?

ХС: Основною причиною, яка спонукала нас писати англійською, була можливість поширювати інформацію про умови життя афганського народу, особливо жінок і дівчат, по всьому світу. Пишучи цю книгу англійською, глобальною мовою, ми прагнемо нагадати людям по всьому світу бути вдячними за те, що вони мають у своєму житті, за свої можливості та права. Тому що в Афганістані більшість людей позбавлені своїх основних прав: ходити до школи, мати право голосу і, зрештою, бути самим собою.

Почати обговорення

Шановні автори, будь ласка увійти »

Правила

  • Усі коментарі перевіряються модератором. Не надсилайте свій коментар більше одного разу, інакше він може бути ідентифікований як спам.
  • Будь ласка, ставтесь з повагою до інших. Коментарі, які містять мову ненависті, непристойність та особисті образи, не будуть опубліковані.