Ненецький автономний округ, Росія, вересень 2009 року. Фото Тетяни Башинської, CC BY 3.0, за допомогою Wikimedia Commons.

Цю статтю [анг] Тетяни Брицької спочатку опублікували Новая газета [рос] і Transitions Online. Вона републікується тут в рамках партнерства щодо обміну контентом і відредагована відповідно до стилю GV.

116 міжнародних організацій та десятки приватних осіб підписали відкритий лист [рос] президентові Росії Володимиру Путіну та міністру закордонних справ Сергію Лаврову з вимогою скасувати репресивні заходи проти тих, хто захищає корінні народи [анг]. Лист був викликаний нещодавнім затриманням [рос] у Мурманській області директора Фонду спадщини та розвитку саамів Андрія Данилова. Його випадок не є унікальним. Навпаки, посилюється тиск на активістів корінних народів півночі, Сибіру та Далекого Сходу, хоча ці групи майже не залучені до політики у буквальному значенні. Їхні турботи більш приземлені: виживання невеликого населення зі своїми нагальними проблемами.

На тлі репресій проти політичних активістів, переслідувань незалежної преси, пошуку екстремістів серед студентів та шанувальників селфі, абсолютно абсурдним є тиск на корінне населення. Якою була реальна причина заяви ямальської міліції про те, що збіговисько оленярів у тундрі є «мітингом» (що слугувало предметом обвинувачення у справі активістки Ейко Серотетто [рос])? Зрештою, це не було визнано мітингом, але незабаром після цього Ейко було висунуто звинувачення в нападі та бійці, яку він не затівав, і його засудили до трьох місяців обмеження волі.

А яку шкоду завдала Яна Таннагашева, уродженка Кузбасу (південний захід Сибіру), яка бореться за збереження шорського поселення Казас? Будинок її батька спалили, а сама вона була змушена покинути країну. Поселення Казас більше немає.

А може, є якась загроза країні з боку Андрія Данилова, вся діяльність якого зводиться до однієї простої тези — дотримання законів, ухвалених у Росії. Сам Конституційний суд, мабуть, визнав його право, підтвердивши, що активіст вимагає виконання законів Російської Федерації. Однак незабаром його затримали і помістили в камеру, де до нього прийшла людина в цивільному і розповідала, як важко може бути всім, хто перебуває поряд із такими надмірно активними громадянами.

Тоді Мончегорський міський суд засудив Данилова на п'ять діб арешту за відмову від обшуку без свідків. В ухвалі суддя послався на закон, що дозволяє міліції проводити обшуки особистих речей у місцях масового скупчення людей, хоча при допиті співробітника міліції [його пояснення] повністю відповідало свідченням Данилова.

Коли Арсентій Ніколаєв – представник евенків [укр], депутат якутського парламенту та голова сільської асоціації, нещодавно помер після року домашнього арешту, новину про це повідомили співробітники золотодобувної компанії, яка збудувала дорогу на землі громади. Ніколаєв начебто чинив тиск на компанію, щоб вона скористалася послугами евенкійських транспортних компаній. Хоча арбітраж встановив, що гірничодобувна компанія діяла добровільно, кримінальну справу проти Ніколаєва не закрили.

Степан Петров з Якутії [укр] (він же Саха) двічі визнавався «іноземним агентом» і був внесений до «реєстру засобів масової інформації, що виконують роль іноземних агентів». Російський регулятор зв'язку та інтернету Роскомнагляд також звинуватив Петрова в тому, що він не використав тег «іноземний агент» у 14 постах на Facebook. У розпачі Петров звернувся до Марка Цукерберга із проханням допомогти російським «іноземним агентам», написавши алгоритм для автоматичного маркування їхніх публікацій.

Друга хвиля

Це друга хвиля репресій проти корінних народів в історії Росії. Перша хвиля була  у роки індустріалізації, коли Совєти колонізували Арктику та Сибір, підпорядкувавши їх потребам країни. Оленярів поставили на коліна і просто розселили по резерваціях, а тих, хто збунтувався, відправили на Левашовську пустку, яка нині стала меморіалом. Так сталося в Мурманській області, де мапа саамських [укр] кладовищ показує, що корінні мешканці були втиснуті до центру Кольського півострова [укр].

Під час політичних чисток Великого терору [укр] в 1936–1938 роках 125 із 2000 кола-саамів було заарештовано радянською владою, і більшість із них розстріляно; 55 було відправлено до ГУЛАГу. Лише п'ятеро вижили. Серед арештованих були майже вся саамська інтелігенція та творець першого саамського букваря. Нечисленні саами покірно підкорилися.

Тим часом, ненці [укр] з півострова Ямал [укр] організували рух спротиву, який вони назвали Мандаладою [анг], категорично відмовляючись віддати своїх оленів державі. Залишитися в тундрі без оленів ідентично смерті. 10 років колонії винесено в день суду, без слідства. Цікаво, що перша Мандалада пройшла відносно успішно і її лідери навіть вели прямі переговори з урядом. Вони висунули ультиматум: відновлення прав шаманів, рівність куркулів [укр] (більш заможних селян, які володіли землею) та бідняків, скасування продовольчих обмежень та майже повна ліквідація радянської влади на Ямалі. У підсумку, Мандалада була ліквідована без кровопролиття. Друге повстання 1940-х років було жорстоко придушене.

Народ долганів [укр], який жив на півночі сучасного Красноярського краю, також повстав проти поділу на куркулів та бідняків. Ось уривок із листа-звернення керівників Таймирського повстання 1932 року [рос]:

Визнаючи Радянську владу владою трудящих і в жодному разі не прагнучи скинути її, ми, уродженці Таймирського національного округу, із самого заснування [Радянської держави] стали відчувати на собі тягар податків і небачений пресинг місцевої влади. Перебудова нашого господарства на соціалістичних засадах розпочалася темпами, притаманними центральним районам Союзу, не враховуючи специфіки північних умов. Запровадження податків, платежів, суворих хутрових квот, що перевищують наші реальні можливості, неправильне визначення станового складу, роз'їзди озброєних [етнічних] росіян, і перевищення місцевою владою національної політики у різних напрямках серед місцевого населення, призвели до повного сказу.

Повстання на півострові Таймир [укр] було придушено загонами НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ) [укр] МВС Радянської Росії.

Відлуння минулого

Читаючи про колонізацію півночі у 1930-ті роки, неможливо не провести паралелі із сьогоденням. Прості та цілком розумні прохання, спочатку навіть не вимоги від корінних жителів наражались на неадекватну жорстокість. Тим часом, рішення, ухвалені владою, характеризувались невіглаством та неграмотністю про місцеві землі та народи. Саме вони поставили північні племена на межу виживання, вони викликали протест.

Майже 100 років по тому ми знову колонізуємо Арктику. Це ніколи не виходить із порядку денного інформаційних агенцій; це постійний рефрен у офіційних виступах. Для Росії XXI століття Арктика стала такою ж заповітною метою, якою був космос для Радянського Союзу, хоч і без романтичного нальоту. Арктика – це нафта, газ, платина! Арктика – це зброя. Це – сила. Колонізація йде повним ходом і не менш жорстоко, ніж сторіччя тому.

Проте, є різниця. Якщо перша колонізація Арктики здійснювалася на користь держави, то нинішня колонізація з її геополітичними міркуваннями обіцяє колосальні багатства корпораціям приватного сектора. Арктика – це гроші. Цього разу державна машина дбає не про ідеї загального щастя; вона слугує інтересам приватного сектора.

Саме арктична повістка, на думку Родіона Суляндзігі, лежить в основі цієї хвилі репресій проти корінних народів. Він очолював найбільшу некомерційну організацію, що займається проблемами Арктики, Центр підтримки корінних нечисленних народів Півночі [анг], доки у 2019 році вона не була формально закрита [анг] за рішенням Мосміськсуду. Трохи раніше їм вдалося вивести себе з реєстру «іноземних агентів», але остаточну перемогу святкувала репресивна машина. Суляндзіга переконаний, що переслідування корінних жителів пов'язане з арктичними проблемами:

Для Росії Арктика це питання розвитку, збалансування бюджету, отримання доступу до ресурсів. Корінні народи аж ніяк не протистоять економічному розвитку країни. Але потрібен баланс між інтересами бізнесу та правами корінних народів. Бізнесу потрібна колосальна територія, а земля потрібна – оленярам. Держава має бути гарантом цього балансу, гарантом законності у цій сфері. Але натомість держава просто дає бізнесу зелене світло. Той, хто виступає проти цього, підпадає під тиск з боку влади.

«Бути визнаним «іноземним агентом», або божевільним, або злочинцем — ось що чекає на активіста в Росії», — похмуро резюмує Андрій Данилов, готуючись до нового судового розгляду з місцевими чиновниками, які не бажають миритися з рішенням Конституційного суду без бою. Цього ж дня він знову постане перед судом за «непокору поліції», оскільки намагається оскаржити в обласному суді своє вже відбуте покарання. На його сторінці у Facebook є наступний допис: «Ми повинні говорити, навіть коли немає надії» – цитата з фільму про антиколоніальне повстання саамів у Норвегії. Повстання було жорстоко придушене. Проте саами досягли рівних прав – через 200 років. І тепер ніхто не може ступити в норвезьку Арктику без їхнього дозволу.

Саами Росії також вважають себе охоронцями півночі. Вони ніколи не мали права власності на свої землі. Закріплення частини тундри чи озера за сім'єю означало не право користування, а зобов'язання охороняти та покращувати цей маленький шматочок Арктики. І нам не завадило б у них повчитися.