Коли Росія напала на Україну 24 лютого, я звернулась до своїх друзів в Україні, більшість з яких є журналістами або працюють у сфері цифрової безпеки, а також до українських місцевих медіа-платформ та міжнародних репортерів, за якими я стежу протягом багатьох років у Twitter, щоб дізнатись новини. Я склала перелік цих акаунтів [анг] і поділилась ним з іншими, особливо з тими, хто нічого не знав про цей регіон або не знав, з чого почати. Це були акаунти, які поширювали інформацію російською та англійською мовами.
Володіння російською мовою також надало мені перевагу, оскільки я могла стежити за незалежними російськомовними інформаційними веб-сайтами (так, вони досі є і їх декілька) і поширювати їх репортажі перекладені англійською мовою. Допомогло також те, що я розмовляла турецькою мовою і могла стежити за заявами Анкари щодо її позиції у цій війні [укр]. Але лише під час розмови з офіціантом у місцевому закладі в Туреччині я зрозуміла, в якій інформаційній бульбашці я жила.
Це не означає, що я не знала про спільноту, за якою я стежила і ділилась з нею своїми історіями. Те, що є у мене та багатьох моїх колег, — це водночас привілей і прокляття. Ми можемо стежити за новинами, викладеними кількома мовами, робити висновки і вибирати: що поширювати, а що називати дезінформацією. Ми можемо посилатись на акаунти, які поширюють упереджені історії, і в цій війні такого було достатньо.
Моя розмова з людиною, яка була переконана у тому, що Росія справді захищається [анг] і рятує народ України, що було домінуючим наративом у прокремлівських ЗМІ [анг], мене вразила. Коли я запитала, чому він так думає, то у відповідь отримала: про це пишуть ЗМІ. Коли я запитала, які ЗМІ він читає, то до переліку входили Sputnik [анг], Russia Today [анг] та ще декілька пропагандистських медіа. Хоча Європа та Великобританія заборонили мовлення цих російських платформ, вони залишаються доступними у Туреччині.
Я намагалась, за можливістю, пояснити, що Росія здійснила вторгнення в Україну, і не будь-яке, а вторгнення у незалежну країну з населенням у 44 мільйони людей. І що ця війна забрала сотні [анг] людей. Людина була здивована. Але повідомлень про втрат немає, росіяни обстрілюють лише військову інфраструктуру, зазначив цей чоловік.
Саме про це повідомлялося в новинах, які він читав. Або вирішив читати через недовіру до турецьких медіа-платформ (значна частина яких належить [анг] бізнесменам, відомим своїми тісними зв’язками з правлячим урядом) і через політичну ідеологію.
Як людина з лівими поглядами, цей чоловік покладав основну провину на домінуючий [анг] наратив імперіалістичного та капіталістичного західного світу, зокрема США та НАТО. Я не вперше чую, що критика не стосується лівих чи правих, чи антинатовських теорій змови, які поширені у Туреччині (на жаль, це потребує поглибленого дослідження). Це лише спроба відобразити, як ми, міжнародні журналісти, письменники, аналітики, застрягли у власній бульбашці журналістів-однодумців, письменників, аналітиків, забуваючи навіть на мить про те, що ми читаємо, поширюємо та обговорюємо, не обов'язково стосується інших людей.
«Кажи за себе», – може сказати читач цієї статті. Так, це також, можливо, і тому я пишу цю статтю. Коли ти мешкаєш у цьому регіоні і дуже добре знаєш політичні наративи, коли ти провів останні сім днів у Твіттері, читаючи «Ехо Москви» [рос], «Нову газету» [рос], «Дождь» [рос], «Медузу» [рос], «Kyiv Independent» [анг] та незліченну кількість інших ЗМІ, які відображають реалії на місцях, нагадуючи про те, що замовчують російські ЗМІ [анг] – ви можете опинитись в інформаційній бульбашці.
Після розмови з офіціантом, я відчула (або, можливо, це було моїм наївним прогнозом), що змогла змінити його думку, навіть на кілька годин. Думку про те, що ця війна – це не лише війна між Росією та Україною, а війна між добром і злом.