Ця стаття була вперше опублікована [анг] в Nepali Times. Відредагована версія републікується на Global Voices як частина угоди про обмін контентом. Імена героїв публікації були змінені задля збереження анонімності.
Коли 24 лютого 2022 року Говінда закінчив зміну в кур’єрській компанії і повернувся до свого гуртожитку в Києві, він знайшов на своєму телефоні багато пропущених дзвінків і повідомлень від сім’ї та друзів з Непалу. Він знав, що ситуація погіршується, оскільки Росія окупувала частину України, але він був настільки зайнятий і не усвідомлював, що почалася повномасштабна війна [анг].
«Моя сім’я в Непалі чула про те, що відбувається, — сказав він нам по телефону.
Спочатку, як і дехто з 4000 непальців в Україні, Говінда та його друзі вирішили зачекати. Але коли біля їхнього хостелу поблизу київського аеропорту Сікорського почали працювати сирени повітряної тривоги, вони зрозуміли, що пора втікати.
«Ми чули, що кордони відкриті, тому втекли, рятуючи свої життя», — згадує Говінда, але вони не знали, що їх там чекає.
Вони виїхали з Києва переповненим потягом о 19:00, доїхали до Львова, сіли на автобус, а потім на таксі, яке через затор висадило їх за 25 км від кордону. Вони йшли сім годин на морозі, щоб дістатися кордону лише о 6 вечора. Вони не змогли тягнути з собою сумки і залишили їх на дорозі.
У випробуванні, яке повторювалося багато тисяч разів у цій кризі, Говінді та іншим непальцям довелося чекати ще 24 години на нестерпному морозі, щоб перетнути кордон.
З України дозволяли виїзд, насамперед жінок, дітей та пенсіонерів. Згодом настала черга громадян Європейського Союзу та інших іноземців, а вже пізніше – африканських та азіатських студентів і робітників.
«Ми багато разів ставали жертвами расизму, — каже Говінда. «Всі були втомлені, голодні та дратівливі, відчайдушно прагнули втекти. Але нам порівняно пощастило, іншим було набагато гірше. Я по-справжньому прив’язався до України, і мені дуже погано через те, що там переживають люди».
На прикордонному пункті пропуску Перемишль [укр] на польській стороні не пропускали людей без віз до Польщі. Але коли натовп зростав, вони змирилися і видали місячні вхідні перепустки.
«Ми вважаємо Польщу теплою та гостинною, вони надали нам їжу та транспорт до столиці», – каже Говінда.
У той час, коли Говінда та інші непальці застрягли на кордоні, Ішвор Девкота з Асоціації нерезидентів Непалу (NRNA) отримав дзвінок від непальців, які застрягли і їхав сім годин до пункту пропуску Перемишль. Це був повний хаос, і всі спроби переконати польську охорону вивести непальців були марними.
«У той час ми нічого не могли зробити, тому весь час поверталися з порожніми руками», – каже Девкота, яка керує непальським рестораном Namaste у Вроцлаві.
За п’ять днів понад 200 непальців, яким вдалося втекти з України, прибули до Варшави, де за ними доглядає NRNA. Багато з них – жінки.
«Ми орендували гуртожиток і використовували пожертви, щоб піклуватися про інших непальців, але ця війна може затягнутися, і нам потрібна довгострокова стратегія», — сказав Девкота по телефону, закликаючи уряд Катманду втрутитися.
Кажуть, що посол Непалу в Німеччині Рам Каджі Хадка [анг] прямує до українського кордону, щоб перевірити, чи зможе він вивести непальців, які застрягли на іншому боці. Оскільки у біженців, які застрягли, закінчується їжа та гроші, деякі непальці з української сторони, зателефонували і висловили побоювання, що їх можуть пограбувати.
Кільком непальцям також вдалося знайти прихисток у Словаччині. Джая Прасад Сівакоті, який є членом європейського комітету порятунку NRNA, закрив свій ресторан у Братиславі, щоб нагодувати та розмістити біженців. Понад 70 непальців також перетнули кордон з Румунією [анг].
Непальці, які залишились в Україні, кажуть про страх повномасштабного нападу Росії на міста. Багато з них – студенти, а інші – робітники, як Говінда.
«Мені вдалося вибратися в безпечне місце, але майбутнє для мене дуже невизначене», — сказав Говінда Nepali Times по телефону. «Я не бачу повернення до Непалу у короткостроковій перспективі. Крім того, в посольстві сказали, що ми повинні самостійно купувати квитки назад. Ми побачимо, чи зможемо працювати, поки чекатимемо тут».
Говінда заплатив 800 000 NPR (близько 6600 доларів США) агенту, щоб він доставив їх до Європи, і це було в Україні. «Я ніколи раніше не чув про Україну, і вона виглядала не так вже й погано, коли я погуглила інформацію. Звичайна європейська країна і це для мене було важливо», – згадує він.
Він в’їхав в Україну за студентською візою на мовні курси, але це був лише привід потрапити в країну. Він залишив мовні курси і почав працювати в ресторані з шаурмою, а пізніше перейшов у кур’єрську компанію, яка платила йому 500 доларів США на місяць.
Пракаш – ще один непалець, який також потрапив до Варшави, і каже, що на даний момент просто щасливий, що втік із зони бойових дій в Україні. «Зараз ми просто намагаємося оцінити ситуацію і знайти роботу, якщо вони нам дозволять».
Пракаш спершу працював у Малайзії [анг] і зі своїх заощаджень заплатив 1,4 мільйона NPR (близько 11 500 доларів США) рекрутеру, щоб він доставив його до Європи, але коли він потрапив в Україну, то дізнався, що Західна Європа – недоступна. Він заробляв 800 доларів США на місяць і сплачував кредит.
Він додає: «Навіть якщо я повернуся до Непалу, мені доведеться знову мігрувати, аби заробити гроші і погасити свої борги».