Скріншот із каналу BBC на YouTube, на якому міністр закордонних справ Росії каже: «Ми гарантуємо денацифікацію України, ми занадто постраждали від нацизму».

Росія заявляє [анг], що напала на Україну заради «денацифікації». Чому цей термін так часто вживається в Москві? У радянській і пострадянській колективній пам’яті Друга світова війна, яка в Росії називається «Велика Отечественная Война» або «Велика Вітчизняна війна», є основним елементом ідентичності.

Війна, яка почалася для Москви у червні 1941 року, призвела до загибелі щонайменше 26 мільйонів людей [укр] з усього Радянського Союзу, що становить близько 15 відсотків його населення [анг]. Незважаючи на те, що Сталін у 1939 році [укр] підписав угоду з Гітлером про відмову від будь-яких військових дій проти Німеччини – і в цьому процесі розрізав Польщу на дві частини – він пізніше зрозумів, що сильно прорахувався, як це зробили інші європейські лідери у випадку Чехословаччини у 1938 році [укр]. Зрештою Радянський Союз став безпосереднім учасником війни, за підсумками якої були розгромлені нацистські Німеччина та Японія.

Неймовірний рівень руйнувань на території СРСР, зокрема в Білорусі та Україні, а також у європейських регіонах Росії, і мільйони смертей, як наслідок, є історичними фактами, які перетворилися на національний міф про героїзм Радянського Союзу, що «врятував Європу» [рос]. Хоча радянські люди заплатили велику ціну, армії та групи опору — як з усієї Європи, так і з усього світу — усі вони сприяли поразці Гітлера.

Незважаючи на це, такий міф був увічнений незалежною Росією в офіційному дискурсі, а також через ЗМІ – переважно на радіо й телебаченні – де домінують програми, телесеріали, інтерв’ю з ветеранами, фільми, подкасти й документальні фільми про героїзм СРСР під час Другої світової війни.

Цей контент головним чином сприяє прославлянню війни та зброї та визначає, винятково, нацизм, як останнє зло на Землі. У цьому наративі немає жодної згадки про мільйони смертей, до яких причетні Сталін [укр] та Мао Цзедун [укр]. Зрештою, боротьба з нацизмом культивується як надзвичайно потужний тригер глибоких емоцій для тих, хто вважає, що моральним обов’язком кожного є взяти в руки зброю і «захищати батьківщину» [рос]. У підсумку, існує повна довіра до політики держави, і не виникає жодних запитань, що може мотивувати іншу сторону. Так сталося з першою чеченською війною [укр], яку також очолив Путін, з 1994 по 1996 роки.

Український досвід нацизму

Перебуваючи на передовій нацистсько-радянської війни, Україна, як і Білорусь, взяли на себе більшу частину тягаря Другої світової війни, втративши близько 18 мільйонів людей, або 18 відсотків [анг] тих, хто на той час проживав у радянській Україні. Як і в інших країнах Радянського Союзу, в Україні пропагували той самий героїчний міф в медіапродукції російською та українською мовами про нищівні втрати в той період.

Але Україна відрізняється від Росії тим, що після розпаду Радянського Союзу у 1991 році, Київ дозволив плюралізм думок про своє радянське минуле, визнаючи такі історичні факти, як Голодомор [укр], радянський та український антисемітизм [анг], а от в Росії розвинувся новий культ навколо Сталіна.

В Росії є угрупування, які проповідують неонацистську ідеологію та навчають іноземців [анг] з аналогічними поглядами. За антисемітизм в Росії карають не так часто [анг].

Україна також на чесних виборах обрала у травні 2019 року Володимира Зеленського, президента, який, як і багато його співгромадян, має складну культурну та мовну ідентичність. Одним з цих елементів є його єврейське походження, на якому він рідко акцентує увагу [анг], але останнім часом частіше використовує, щоб закликати до глобальної підтримки. Частина родини Зеленського загинула під час Голокосту [анг].

Серед тих, хто сьогодні втікає від російських бомб, є українські євреї, які разом із багатьма іншими народами є жертвами війни для наступного покоління. Тим часом, 70 відсотків росіян продовжують підтримувати дії свого уряду заради «денацифікації».

Щоб дізнатися більше, перегляньте наші тематичні статті про російське вторгнення в Україну.