- Global Voices по-українськи - https://uk.globalvoices.org -

Люди втікають з Одеси, але планують повернутися: як працюють гуманітарні організації під час війни в Україні

Категорії: Центральна та Східна Європа, Росія, Україна, біженці, війна і конфлікти, громадські медіа, гуманітарне реагування, міграція та імміграція, The Bridge, Russia invades Ukraine

Багато українських біженців втекли до Польщі, оскільки Росія посилює військові дії в Україні. Зображення з каналу новин PBS на YouTube [1].

3 березня, через вісім днів після вторгнення Росії в Україну [2] [анг], Алла Сорока і Роберт Гембл були змушені покинути Одесу, місто, де вони протягом 20 років працювали [3] [анг] над викоріненням дитячої безпритульності та сприянням ненасильницькому розв’язанню конфліктів. Оскільки війна затягується, три мільйони українців вже виїхали в сусідні країни [4] [рос], і народ тепер стоїть перед екзистенційною загрозою. На відновлення зруйнованої інфраструктури підуть десятиліття і покоління.

Алла Сорока є лауреатом премії International Peace Maker [5] [анг] 2017 року та з кінця 1990-х років працює психологом із групою ризику у в’язницях та дитячих будинках. Роберт Гембл, пресвітеріанський місіонер із Флориди, приїхав до України у 2005 році, щоб допомогти з епідемією дитячої безпритульності [6] [анг]. У 2010 році Роберт та Алла заснували організацію This Child Here [7] [анг], яка проводить тренінги для прийомних сімей та організує для переселенців із Донбасу програми «Альтернатива насильству».

4 березня я зустрів Аллу та Роберта біля аеропорту Бухареста, де вони розповіли про свою вимушену евакуацію. Одеса – місто, де вони працювали, з 26 лютого перебуває під постійними обстрілами російських військ [8] [анг], які намагаються його повністю захопити. Прогнозується, що потік біженців з України в Європу призведе до найтяжчої кризи цього століття [9] [рос], тому багато громадських організацій планують повертатися та відновлювати країну. Global Voices поспілкувались з Аллою та Робертом.

Війна

Роберт: Звичайно, коли минулого року ситуація почала загострюватися, всі думали, що це просто блеф, адже жодного приводу для вторгнення не було. Коли почався обстріл, мені подзвонив кум. Він був полковником армії США і зазначив: «Війни такого роду дуже швидко поширюються. Вони можуть значно розосередитися, але у будь-якому випадку дійдуть до вас. Вам потрібно їхати, доки є така можливість».

Алла: 2 березня з'явилась інформація про те, що сусіднє місто обстріляли російські війська з Молдови. Зараз обстрілюють Одесу. Усі війська прямують на Київ, а потім оточують населені пункти. З усіх боків намагаються дістатися до столиці, розбивають українських військових на чотири частини, відрізають усі шляхи до міст.

Українські воїни просто неймовірні. Один військовослужбовець послав російський військовий корабель [10] [рос] нах… Зараз його цитує ціла країна, цю фразу можна побачити на кожному дорожному знаку, її говорить кожен громадянин під час зустрічі з російськими військами. Фраза більше не вважається лайкою: вона стала офіційною платформою національного об'єднання усієї країни.

Безперечно, люди демонструють сильний бойовий дух і сміливість. Коли почалася війна, кожен був організований, ніхто не панікував і не боявся. У багатьох є відчуття, що ми воюємо вже вісім років, і зараз ми одні в цій боротьбі, ніхто не прийде на допомогу. Ми всі трохи збожеволіли, але в такій ситуації, в якомусь сенсі, це навіть добре. Неможливо залишатися незворушним.

Дехто вдячний Путіну за те, що допоміг нам згуртуватися. Шанобливе ставлення до Зеленського значно зросло. Навіть ті, хто його раніше критикував, тепер готові захищати його. В Одесі все працює: ви можете безкоштовно зателефонувати, безкоштовно дістати бензин, працюють усі телевізійні канали, швидкість інтернету не впала, медіа-канали згуртувалися незалежно від їхньої ідеології. В інформаційному полі їм вдалося створити єдиний фронт.

Розбіжність у поглядах

Роберт: На одеських вулицях відчувається лють серед людей. Це закономірно, адже люди бачили, що відбувається з їхньою країною. Ви бачите, як танки розчавлюють цивільні авто з пасажирами. Обстріли житлових кварталів. Смерті дітей. Мародерство російських солдатів. Але ця лють стосується не лише Росії.

Моя остання дружина, етнічна росіянка, три роки сперечалась зі своєю матір’ю після [анексії Криму [11]] [рос] 2014 року. До війни її мати щоліта приїжджала до Одеси. Коли почалася війна [у 2014 році], вона сказала, що ніколи не приїде в Одесу, бо там живуть нацисти. Звісно, ​​через кілька років вона, зрештою приїжджає до нас в гості і усвідомлює, як це все було смішно і тут ніколи не було нацистів. Тому вона продала свою квартиру в Росії і назавжди переїхала до Одеси.

Алла: Я намагалася переконати батьків виїхати з Одеси. Вони відмовились і сказали: «Нам подобається наш будинок. Ми чекаємо, поки росіяни нас звільнять». Вони дивляться виключно російські новини в Інтернеті. Це моя провина. Я купила їм комп’ютер і навчила користуватися Інтернетом, щоб розмовляти з моєю сестрою, яка живе за кордоном, і тепер це перетворило їх на двох пропагандистів.

Вони завжди були проросійськими. Мій батько лише декламує російські новини: «Всі вони нацисти, вони вбивають свій народ, у цьому провина НАТО». Я йому пояснюю, що працювала із солдатами з Донбасу та їхніми сім'ями, провела з ними багато місяців, але він мені не вірить.

Після закінчення війни

Роберт: Тільки подумайте, скільки чоловіків, скільки людей загине в цій війні. Скільки сімей буде розлучено? А скільки сімей розлучаться через розбіжності в ідеологічних поглядах на російсько-український конфлікт?

Уявіть, скільки дітей протягом наступних десяти років знову і знову переглядатимуть жахливі відеокадри війни, які тільки підживлюватимуть ненависть і стануть причиною розколу половини континенту. Війна ще скоро не закінчиться і ніхто не виграє від її наслідків. Проте найважча робота розпочнеться, коли замовкне канонада.

Алла: Ми не могли просто сидіти, прислухатися до обстрілів та стежити за новинами. Я розуміла, що найкращий вихід для нас – це залишатися корисними Україні та використати накопичений нами досвід — це покинути країну, організувати допомогу, а потім із новими силами повернутися. Саме так ми будемо вести країну — і не лише під час війни, але й після її закінчення. Проте зараз все невизначено.

Коли євреї залишили Єгипет, їм довелося 40 років прожити у пустелі. 40 років знадобилося на те, щоб виросло нове покоління, яке ніколи не жило в рабстві. Як у Росії, так і в України забрали майбутнє. У Росії людей садять у в'язницю за вихід на вулицю з плакатом, в Україні люди кидають свої будинки через міномети і сплять у метро. Можете уявити, яке майбутнє чекає нас з вами?


Щоб дізнатися більше, перегляньте наші тематичні статті про російське вторгнення в Україну [2].