- Global Voices по-українськи - https://uk.globalvoices.org -

Країна, яка знищить усі країни: Росія проти України

Категорії: Центральна та Східна Європа, Китай, Росія, Україна, війна і конфлікти, громадські медіа, міжнародні відносини, політика, RuNet Echo, The Bridge, Russia invades Ukraine
[1]

Ніхто ніколи не виграє від війни. День Перемоги 2017, Москва, Росія. Фото [2] Совраскіна, (CC BY 2.0 [3]).

Ця стаття Джона Фостера [4] [анг] була опублікована на The Battleground [5] [анг] 25 лютого, наступного дня після початку російського вторгнення в Україну, і републікується на Global Voices як частина угоди про обмін контентом.

Як-тільки закінчилась церемонія закриття зимових Олімпійських ігор [6] [укр], одразу розпочалось вторгнення в Україну.

Навмисно чи ні, але вправа Сі Цзіньпіна [7] [укр] у спортивному умиканні дала Володимиру Путіну [8] [укр] додатковий час для підготовки свого головного досягнення: «демілітаризації» України.

Ще зарано вирішувати всеосяжні питання про те, чи відбудеться ця популістська розв'язка у Києві або Гаазі.

Коли завіса глобальних ігор опустилася, Путін оголосив, що Росія визнає незалежність «народних республік» у Донецьку та Луганську [9] [укр]. Те, що ці твердження були наслідком процесу, який відбувався за російські гроші і з допомогою військової техніки РФ, можливо, є ретельно прихованою таємницею у світі міжнародної політики.

Путінська маріонеткова війна на сході України (25 лютого 2022 р.) коштувала приблизно 14 000 життів. Якщо оцінювати більш прагматично, то з 2014 року конфлікт щорічно обходиться Україні приблизно у 15 відсотків її ВВП.

Можна лише здогадуватися про витрати Росії, але, ймовірно, їй знадобилося менше готівки. Збитки різко зросли для усіх зацікавлених сторін. Війна – це непристойність. Але це також непристойно дорого.

Про серйозність ситуації в Росії можна судити із серії захоплюючих заходів, які організував Путін на початку цього тижня. Першим було «засідання» його ради безпеки, на якому російський лідер санкціонував визнання сепаратистських регіонів, але з відстані трохи більше 40 футів (12 метрів). Дехто припускав, що чиновники знаходяться на великій відстані від Путіна, внаслідок COVID-19, але це було схоже на авторитарне видовище. Парадоксально сором'язлива поведінка членів його ради безпеки ще більше зміцнювала таке відчуття. Більшість із них, здавалося, не були у захваті від його планів, а дехто навіть почав заїкатись.

Те, що відбувалося, було намаганням зафіксувати всіх у протоколі, щоб у майбутньому правильно розподілити відповідальність, якщо плани не вдасться реалізувати. Після цього Верховний лідер виступив із промовою, яка стала риторичною родзинкою його попередньої заяви.

Путін почав з того, що України насправді не існувало, точніше це було творіння злісних більшовицьких картографів. Винен був Ленін. Це тема, яку Путін часто афішує з 2000-х років. Він зазначив, що російське розчленування України буде лише питанням завершення процесу декомунізації.

Україна сьогодні, стверджував Путін, є виразником розкольницького націоналізму, який ґрунтується на русофобії та неонацизмі.

Спроба проаналізувати, яка сторона є нацистською (або, можливо, найбільш нацистською) є одним із найдавніших інструментів прокремлівської пропаганди серед танкістів [10] [анг] і колишніх лівих коментаторів.

З моменту протестів на Майдані у 2014 році [11] [укр] звинувачення в тому, що український демократичний рух прикриває фашистів, постійно лунали з уст ентузіастів RT [12] [анг].

Сьогодні в Україні справді є вкрай праві групи. У цьому сенсі Україна схожа на решту Східної Європи. Але, за іронією долі, вона менш реакційна, ніж країни-члени НАТО та ЄС у регіоні, такі як Угорщина та Польща. Проте відповідь на запитання, чи є Україна та Росія нацистськими країнами очевидна.

Нинішній приплив імперіалістичної енергії в Росії, безумовно, обумовлений спадщиною Володимира Путіна часів холодної війни і його потребою відволікти увагу росіян від COVID-19 і економічних проблем. Але це бере свої витоки і з екстремістських ідеологічних джерел. Путін та його оточення перебувають під потужним впливом вкрай правих мислителів, таких як Олександр Дугін [13] [нім], головний орієнтир фашизму та імперіалізму в Росії.

Менш відомі на Заході постаті, такі як історик-націоналіст та євразієць Лев Гумільов [14] [анг], син поетеси Анни Ахматової, особливо важливі для Путіна. Поєднання їх впливів характеризує сучасну зовнішню та внутрішню політику Росії, яка відчуває себе ображеною, але прагне домінувати.

Євразійський аспект є одним із найменш вивчених та досліджуваних. Особливе занепокоєння викликають відмінності, які праві росіяни часто проводять між собою та «англосаксами». У популістській виставі Путіна Росія – це етнос, а не мультикультурна країна. Подібні згадки ви постійно чуєте від представників Кремля.

Якби тільки Захід був таким простим. Таким чином, ворожість спрямовується на ймовірних єврейських олігархів України, які, на відміну від російських, чіпляються за атлантичний світ, аби зберегти свою владу та багатство. Українські еліти відповідають за кожен гріх у календарі, від спроб викорінити російську культуру до розпалювання насильства всіма, від неонацистів до ісламських терористів. Відповідно до цього світогляду, їхня кінцева мета — втягнути Україну в НАТО, щоб вона могла підірвати Росію як у військовому, так і в економічному аспектах для захисту своїх інтересів.

Чому багаті країни хочуть у такий спосіб вчинити національне самогубство, схоже, знає лише Путін. Принаймні для нього це так працює і створює типову конспіративну ехо-камеру.

Якщо життя в нашому середовищі постправди нічого іншому не навчило, то акцентування на цій істині дозволяє її активно поширювати. Кремль показав себе більш ніж здатним забити весь світ нісенітницею. Але природа війни полягає в тому, щоб розмножувати таку брехню, а расистська дезінформація відображає націоналістичну політику Путіна.

Нинішній поворот подій нікого не має дивувати. Володимир Путін має давню історію застосування військової сили в регіонах, де він бачить перевагу Росії. Від Чечні до Грузії, Сирії та Криму колишній офіцер КДБ неодноразово порушував міжнародне право, намагаючись повернути собі радянські території.

Ігнорування верховенства закону є звичайною справою серед імперських держав. Варто лише поглянути на американські виправдання вторгнення до Іраку та Афганістану. Вони також були засновані на фантазіях та брехні. Але навіть за цими стандартами, вторгнення в Україну є особливо зухвалим зазіханням на статус-кво — у цьому випадку на європейський порядок безпеки, який існує більш-менш з 1945 року.

НАТО, можливо, порушило домовленості не розширюватись за рахунок колишніх колоніальних території Росії. Проблема в тому, що вони хотіли захистити себе, якщо Москва знову збожеволіє. Як сьогодні.

Це класична пастка-22, яка не дозволяє ухвалити правильне рішення. І Схід, і Захід несуть відповідальність.

Чи хотіли б ви розділити кордон із Росією? Навіть у найкращі часи відносини вимагають великого управління та ще більших витрат на оборону. Просто запитайте у фінів, норвежців чи шведів.

Щодо України, існує ціла низка варіантів розвитку цієї ситуації. Упродовж останніх кількох тижнів здавалося доцільним втручання у східні регіони країни. Це було б легше виправдати з точки зору захисту територій, що відкололися, ніж те, що відбувається зараз.

Можливо, це дало час для появи нових тріщин у хиткому будинку, яким є система безпеки в Північній Атлантиці. Безперечно, це спровокувало б санкції. Але більш обмежена операція дозволила б США та ЄС витратити більше часу на суперечки про те, які санкції є найбільш доречними та на який час їх варто застосовувати.

Володимир Путін обрав варіант із авантюрою, вважаючи, що найкраще з першого разу скинути усі маски.

Але це, здається, створило велику кількість проблем, зокрема те, що він може встановити маріонетковий уряд замість обраного Володимира Зеленського. Важко уявити при владі якийсь російський проксі-уряд на кшталт того, що очолював Віктор Янукович [15] [укр] з 2010 до 2014 року.

Чеченський лідер Рамзан Кадиров [16] [укр] – найкраща модель, ймовірно, запозичена у сепаратистів на сході України. Він набагато практичніший, ніж, скажімо, президент Сирії Башар аль-Асад, який у кращому разі є підставною особою російських генералів, які керують Сирією. Крім того, тривала окупація України вимагатиме значних фінансових витрат.

Хоча можна очікувати, що доходи Росії від нафти та природного газу зростуть, неминучі санкції й торгівельні обмеження нівелюють це. За іронією долі, чим довше ціна на нафту залишається високою, тим більша ймовірність того, що операції з гідророзриву пласта в США та інших країнах відновляться, і це може призвести до зниження цін та завдати шкоди Москві.

Чим довше російські війська знаходяться в Україні, тим більша ймовірність того, що місцеві сепаратисти кинуть їм виклик.

Досвід Росії у партизанській війні досі варіювався від невдачі в Афганістані до надзвичайно дорогої перемоги у Чечні. Обидві ці війни велися в місцях, де американці та європейці мало дбають про місцеве населення чи побоюються, що вони були безнадійними джихадистами і можуть бути знищені. Українці, з іншого боку, білі у західному лексиконі. Вони такі самі, як ми. Перспектива вести із ними затяжну партизанську війну ще більше зіпсує і так поганий імідж Росії.

Уявіть собі порушення прав людини та звірства, які відбуватимуться проти українців. Російського послужного списку на сході України вже не достатньо. Подумайте про наднасильство, яке росіяни вчинили, щоб придушити опір джихадистів у таких містах як Грозний [17] [укр], а останнім часом і в сирійських містах, таких як Алеппо [18] [укр].

Яким би не був результат, важко уявити, що Росія повернеться до спільноти відповідальних націй, вестиме банківські операції в Лондоні та експортуватиме газ до Німеччини. Те, що ми спостерігаємо, це корінна трансформація позицій Москви у світі.

Як і у випадку з COVID-19, більше немає «нормального» статус-кво, до якого можна було б повернутися. Ситуація нестабільна та швидко змінюється. Важко знати, і є підозра, що цей аналіз дуже скоро виявиться неактуальним.

Ми спостерігаємо за жахливою трагедією. Ці події — катастрофа, і здається, що після неї нас чекає ще більше лихо.


Щоб дізнатися більше, перегляньте наші тематичні статті про російське вторгнення в Україну [19].