Скріншот із Youtube-каналу [1] «Архів військових кадрів», на якому українські солдати захищають будівлю у Києві.
Зважаючи на те, що російське вторгнення в Україну затягується, конфлікт дедалі більше концентрується у містах. Такі міста, як Маріуполь біля Чорного моря та Харків біля українсько-російського кордону були повністю оточені [2] російськими військами і протягом кількох тижнів зазнавали щогодинних бомбардувань. 350 000 жителів Маріуполя опинилися у повній блокаді [3] без їжі та води.
Столиця України Київ перебуває під атакою з початку вторгнення 24 лютого 2022 року. 8 березня Росія відкрила другий фронт [4] на столицю з північного сходу, намагаючись її повністю оточити. Станом на 19 березня 2022 року, шість мільйонів людей були внутрішньо переміщеними особами [5], а 3 мільйони людей залишили країну.
Російські військові маневри еволюціонують від повільних наземних переміщень країною до агресивних бойових дій у міських умовах. Бойові дії дедалі більше переходять від управління критичними маршрутами постачання до контролю над ключовими районами [6]. У новинах зазначається, що Росія вже вербує [7] сирійських та чеченських бойовиків, які мають навички ведення бойових дій у міських умовах, чекаючи боїв за центри міст.
Цілком імовірно, що бойові дії у великих містах України значно уповільнять російський наступ. У 2016 році іракській армії чисельністю у 100 000 солдатів знадобилося понад вісім місяців [8], щоб захопити Мосул, місто, в якому проживає кілька тисяч бойовиків «Ісламської держави». У 1994 році 60 000 російських військовослужбовців витратили п'ять місяців у Чечні, намагаючись захопити її столицю Грозний.
Якщо врахувати попередній досвід наступу російських військ у містах Сирії та Чечні, то в Україні варто очікувати масових жертв, голоду та проблем з більшістю гуманітарних конвоїв. Росія може знову озброїти біженців, використати незаконні боєприпаси або покластися на тактичні ядерні удари по ключовій інфраструктурі, щоб досягти повної капітуляції України. Незалежно від методів, вторгнення Росії в Україну надалі посилюватиме одну з найбільших гуманітарних криз [9] у Європі з часів Другої світової війни.
Російський досвід війни у містах
Декілька міжнародних військових і політичних експертів стурбовані тим, що напад Росії на Київ нагадуватиме бойові дії в Чечні та Сирії. Майкл Кофман, експерт Центру військово-морського аналізу, зазначив [6]: «Я дуже стурбований тим, що це може, насправді, перетворитися на якусь міні-версію Грозного».
1994 року, незважаючи на очікування швидкої перемоги, 60 000 російських військовослужбовців витратили п'ять місяців у Чечні, намагаючись окупувати її столицю Грозний. Павло Грачов, міністр оборони Росії в 1992-1996 роках, прогнозував [10], що Росія зможе взяти Грозний, місто з населенням у 490 000 осіб, менш ніж за дві години за допомогою лише кількох десантників. Перед вторгненням Росія сподівалась [10], що чеченці не будуть чинити опір, а натомість вітатимуть війська, які вторглися.
Тут Росія порушила одне ключове правило пропаганди: обманюй інших, але не себе. Ось показовий приклад: у полку 90-ї танкової дивізії, 49 із 56 командирів взводів щойно закінчили академію; половина ніколи не стріляла бойовими набоями зі своїх танків. Багатьом сказали [10], що вони їдуть на навчальну місію, а не на війну до Чечні.
Напередодні Нового 1995 року, російські війська оточили Грозний з трьох сторін і почали вторгнення з півночі. Після важких втрат російської бригади «Майкоп» у перші дні вторгнення армія почала покладатись, насамперед, на артилерійську підтримку [10]. 20 днів і ночей бомбардували Грозний, завдаваючи понад 3000 ударів на годину.
Коли російські війська увійшли до міста, то були не готові до міських боїв, що призвело до масових випадків братовбивства. Шари і кордони Грозного, що перекриваються, надавали перевагу [10] оборонним військам, знайомим з будівлями, кварталами, метро і каналізаційними системами. Чеченці зняли або перетасували вуличні знаки, замінували дверні отвори та тіла солдатів.
У «Віснику військової медицини» генерал-майор В. С. Новіков зазначав [10], що після чотирьох місяців боїв «72 відсотки [солдат] мали ті чи інші психічні розлади (у 46 відсотків – симптоми астенічної депресії – безсоння, відсутність мотивації, тривожність, нервово-психічні розлади, емоційний стрес чи втома, а у інших 26% спостерігалися психотичні реакції, такі як підвищена тривожність чи агресивність, погіршення моральних цінностей чи міжособистісних відносин, а також депресія)». Симптоми посилювалися з кожнем днем перебування солдатів у містах. Війна також завдала незворотних збитків міським дітям. Один лікар під час війни зауважив [10], що діти «стали більш агресивними, нервовими, жорстокими».
Хоча російські збройні сили значно змінилися та модернізувалися з 1990-х років, вони використали аналогічні стратегії у Сирії. Під час громадянської війни в Сирії, частково завдяки підтримці російської авіації, битва за Алеппо у 2016 році стала однією з найбільш кровопролитних за всю війну. Бомбардувань зазнавали [11] житлові будинки, ринки та школи. Понад 400 мирних жителів та 90 дітей було вбито [12], внаслідок обстрілів із застосуванням запальних та касетних боєприпасів, зброї, офіційно забороненої [12] Протоколом III до Конвенції про звичайну зброю (КОО).
Російські офіцери та аналітики продовжували стверджувати, що всі їхні атаки були спрямовані на інфраструктуру супротивника. Олександр Лапін, генерал-полковник Центрального військового округу Росії, заявив [13], що російські авіаудари були націлені лише на логістичні маршрути супротивника, поклавши провину за бомбардування цивільного населення на антиасадівські сили.
За час участі Росії у сирійській громадянській війні, Організація із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ) повідомила [14], що хімічна зброя застосовувалася, ймовірно, 17 разів. Москва цілеспрямовано затягувала [15] розслідування ОЗХЗ, активно заперечуючи та приховуючи [16] усі випадки застосування хімічної зброї у Сирії.
Під час нападу на громадянську інфраструктуру Сирії, Росія озброїла громадян, які залишали свої будинки, щоб дестабілізувати регіон. Починаючи з 2016 року, російські війська бомбардували [17] 14 лікарень. Напади на міста змусили понад 10 мільйонів сирійців [17] залишити свої будинки. У 2016 році тодішній прем'єр-міністр Туреччини Ахмет Давутоглу та колишній лідер Партії справедливості та розвитку (ПСР) заявили [17], що Росія «поводиться як терористична організація і змушує мирних жителів ставати біженцями».
Окба Мохаммад, журналіст Baynana, арабомовної правозахисної агенції в Іспанії, зазначив, що «Росія стала архітектором гуманітарних коридорів, які на думку сирійців, були повністю нею контрольованими. Наразі ця стратегія використовується в Україні. Росія, зазвичай, атакує мирних жителів, щоб за допомогою тиску досягнути вигоди».
Під час військових навчань російської армії, акцентується увага на містах, як на основних полях бою. Олександр Журавльов, генерал-полковник, який очолював російські війська в Сирії, у 2018 році висловлював занепокоєння [13] щодо «незаконних збройних формувань», розквартированих у містах. Такі групи, як ІДІЛ, зосередяться на міській географії і «перетворять їх у фортеці». У підсумку, за останні чотири роки, російські військові збудували кілька центрів підготовки до бойових дій у містах.
Якщо Росія вирішить вести затяжну міську війну на території України, вона, швидше за все, триватиме роки і коштуватиме сотні тисяч життів. Мер Києва Віталій Кличко публічно заявив [6], що «кожний будинок, кожна вулиця, кожен блокпост чинитиме опір, якщо буде потрібно, до смерті». Мирні жителі по всій Україні готували коктейлі Молотова, змінювали вказівники на дорогах та брали участь у диверсіях.
Через військові невдачі в деяких містах, російська армія вже почала покладатися на артилерійські обстріли та невибіркове вбивство мирного населення. Напад Росії на театр у Маріуполі [18], внаслідок якого загинули 300 мирних жителів, є лише початком значно кривавішої кампанії у містах.
Щоб дізнатися більше, перегляньте наші тематичні статті про російське вторгнення в Україну [19].