[1]Меморіал Сутєски в Тьєнтіште. Фото: Ведран Шевчук, використано з дозволу через Balkan Diskurs.
Ця стаття Андреа Алексича спочатку була опублікована на Balkan Diskurs [2], проекті Центру постконфліктних досліджень [3] (PCRC). Відредагована версія републікується Global Voices відповідно до угоди про обмін контентом.
До того, як Соціалістична Федеративна Республіка Югославія розпалася як держава, сотні дітей стікалися до Космаю [4], Козари [5], Сутєски [6] та інших важливих місць, споруджених у пам'ять про жертв Другої світової війни. Зараз такі відвідини рідкісні, а деякі пам’ятники не відвідували роками.
Більшість пам’ятників, присвячених війні, було встановлено в 1960-1970-х роках. Вони були побудовані на місцях історично великих битв Другої світової війни або в місцях, де цивільне населення піддавалося жахливому стражданню. Це роботи чудових місцевих скульпторів та архітекторів, таких як Душан Джамоня [7], Воїн Бакич [8], Богдан Богданович, Іван Саболич [9], Светіслав Лічіна, Воїн Стоїч [10], Ваня Радауш [11], Градимір Медакович [12], Міодраг Живкович [13], Йордан Грабуловськи [14], Янез Ленассі [15], Петар Крстієль, Вуко Бомбарделлі [16], Бошко Кучанскі [17] та Марко Мушич [18].
Бельгійський художник Ян Кемпенаерс [19] досліджував тему югославських пам’ятників у своєму проекті «Пам’ятники: кінець ери». Він привернув увагу західного світу фотографіями пам’ятників, виставленими в численних галереях [20] по всьому світу. Найбільше, що вражає відвідувачів виставки, – абстрактність югославських пам’яток, їх футуристичний вигляд, художня якість, – усе це нетипово для популярного соцреалістичного стилю, який панував у Східній Європі того періоду.
[21]Пам’ятник на Мраковиці встановлено на честь битви на Козарі [22] 1942 року. Фото: A. Čavić, використано з дозволу через Balkan Diskurs.
Архітектор та історик архітектури Сабіна Танович [23] вважає, що колишня Югославія створила та культивувала специфічну культуру пам’яті, яка була орієнтована на формування колективності та почуття приналежності. У заяві для Balkan Diskurs вона зазначила, що «сучасні стосунки з пам'ятниками» частково відображають довгостроковий успіх зусиль їх авторів.
Привиди минулого
Зокрема, у Боснії та Герцеговині меморіальні місця, присвячені Другій світовій війні, є одночасно привидами минулого та місцями опору та пам’яті.
«Громадські організації, молоді покоління та активісти визнають і використовують їх як платформу для прогресивних меседжів. На жаль, є й інший бік медалі: антифашистська символіка привласнюється для поширення пропаганди», – додає Танович.
Численні меморіали та меморіальні комплекси в Боснії та Герцеговині, створені в період Югославії та присвячені жертвам Другої світової війни, сьогодні здебільшого занедбані або використовуються для просування етнонаціональних інтересів.
Прикладом є меморіальний комплекс Враца в Сараєво [24], який можна розглядати як багатошарове свідчення історії – від його відкриття в 1980-х роках через агресивне руйнування міста [під час облоги 1992–1995 років [25]] до систематичного руйнування фізичної пам’яті через недбалість і вандалізм протягом останніх трьох десятиліть.
Нинішня влада зацікавлена насамперед у будівництві нових пам’ятників, меморіалів та меморіальних комплексів, присвячених увічненню війни в БіГ, тому вони розглядають Врацу як периферійний проект, який буде використовуватися як символічне місце зібрання лише у відповідні річниці.
Невідповідність націоналістичній політиці
Ніна Стефанович вважає, що нинішня влада не сприймає ці пам’ятники, бо насправді не знає, що з ними робити. Вони не можуть їх привласнити, каже вона, тому що вони не вписуються в націоналістичні наративи сьогоднішньої балканської політики. Вона пояснює, що сучасність та абстрактність творчості Джамоні, Бакича, Богдановича, Грабуловського, Живковича та Равнікара, крім того, що вони багатонаціональні та багатоетнічні, створюють меморіальний наратив, який залишають осторонь, оскільки його не можна використовувати для поглиблення націоналістичних політичних байок.
[26]У Хорватії було знищено майже 3000 пам’ятників Другої світової війни; Пам'ятник у Ясеноваці [27]. Фото: A. Čavić, використано з дозволу через Balkan Diskurs.
Чи можемо ми їх захистити?
Для Стефанович питання охорони та реставрації пам’ятників жертвам Другої світової війни є дуже складним і має розглядатися в рамках питання загального захисту та реставрації архітектури, створеної в період з 1945 по 1990 роки. Вона нагадує:
«Хоча багато з цих пам’яток формально охороняються, коли йдеться про їх охорону та реставрацію, на практиці цього формального захисту недостатньо. Перш за все, навіть якщо їх відновити, ці пам’ятники дуже швидко знову пошкодять, як це сталося з Партизанським некрополем у Мостарі (Богдан Богданович, 1961–1965), який був відремонтований на початку травня 2018 року, але у листопаді того ж року повернувся у аварійний стан.»
Причиною повторної занедбаності та вандалізму, на її думку, є «відсутність» таких пам’ятників у побуті громадян.
«Пам’ятники жертвам Другої світової війни залишаються порожніми, вони стають порожніми місцями в колективній пам’яті, звісно, завдяки націоналістичній політиці. І, таким чином, вони втрачають «цінність щоденного використання», необхідну для їх справжнього захисту та успішного відновлення», – додає Стефанович.
Відновлення відчуття абстрактного
Схоже, додає Стефанович, сьогодні робиться спроба стерти цю частину минулого, а отже, і його архітектурну, скульптурну та мистецьку спадщину.
«Архітектура та мистецтво періоду з 1945 по 1990 роки рясніє сміливістю та досконалістю, і ці пам’ятники є найкращим прикладом. Ігноруючи їх, ми позбавляємо нашу культуру саме тієї винятковості та мужності, що потребує як пам’ять, так і орієнтир», – каже архітекторка.
Монументальна культура в Югославії з часом розвинула нові тенденції в художніх стилях, тому ми бачимо, що багато пам’ятників виглядають абстрактно, а деякі важко інтерпретувати. Питання абстракції, каже Сабіна Танович, особливо важливе в пам’яті колективних травм, таких як Голокост. Цей абстрактний вираз, пояснює вона, можна простежити з меморіальних проектів після Першої світової війни, коли потрібно було спроектувати меморіальні кладовища та оссуарії таким чином, щоб віддати данину воїнам різного походження.
[28]Долина героїв – пам’ятник Тьєнтіште [29]. Фото: Ведран Шевчук, використано з дозволу через Balkan Diskurs.
«Наприклад, рішення Едвіна Лютєнса полягає в тому, що варто зосередитися на абстракції символів з метою створення єдиної колективності в контексті меморіального цвинтаря», – зазначає вона.
Зрештою, каже Стефанович, це сприяє масовому забуттю пам’ятників, споруджених у пам’ять про жертв Другої світової війни.
«Тільки за останні десятиліття, від сторіччя Першої світової війни, меморіальні місця отримали свої так звані «відвідувальні центри» та меморіальні музеї з метою збереження минулого та, окрім того, тіснішого знайомства відвідувача з абстракцією пам’ятника», – пояснює Танович.
Так само, каже вона, і з меморіальними місцями Другої світової війни, де ми стали свідками великої кількості пам’ятних музеїв, меморіалів та пам’ятників, побудованих за останні два десятиліття. На її думку, меморіальні проекти Югославії були дуже прогресивними, особливо щодо їх музеологічної концептуалізації, де, окрім пам’ятників, були заплановані меморіальні музеї, як у Тьєнтіште, Козарі, Враці.
«Отже, окрім абстрактної та образної символіки, проекти також включали освітні елементи та історичну контекстуалізацію через дизайн меморіального музею, наприклад, Меморіальний музей «21 жовтня» у Крагуєвці. Суть югославських антифашистських меморіалів якраз і полягає в їх єдності в різноманітті, що, окрім домінуючих тоді мистецьких тенденцій, вплинуло на загальну меморіальну культуру та самовираження», – пояснює Танович.