Мітинг 24 грудня 2011 року, проспект Сахарова, Москва. Фото Bogomolov.PL, через Wikimedia Commons (CC BY-SA 3.0 [1],)
Цю статтю колишнього журналіста «Новой газети» [2] Івана Жиліна вперше опублікували [3] в Geneva Solutions. Відредагована версія републікується тут як частина угоди про обмін контентом з Global Voices.
Здається, виправити нашу країну неможливо. Навіть у такі часи, наші найкращі люди вперто повторюють помилки, які призвели до нападу на Україну.
Як ми дозволили цю війну? Не тільки нашою байдужістю, нескінченним терпінням і готовністю миритися з проблемами заради «світлого майбутнього» (яке нам начебто приготувала людина, що наказала бомбити Київ), не лише нашим небажанням змінити речі (бо «колись було гірше»), а й нашою роз'єднаністю. Ми прийшли до нинішньої війни ще й тому, що члени російської опозиції ніколи не могли домовитись один з одним.
Наприклад, протести 2011-2012 років [4]. Після стотисячних акцій протесту проти фальсифікації виборів на Болотній площі та проспекті Сахарова в Москві, після багатокілометрової ходи Якиманкою, після «Великого білого кола» (коли демонстранти оточили центр Москви) і після #ОккупайАбая (коли опоненти президента на тиждень розташувалися табором у центрі столиці [5]), лідери російської опозиції вирішили створити Координаційну раду.
Завдання ради було чітко визначено: підштовхнути уряд до реформування судової та виборчої систем Росії. У раді зібралися опозиціонери всіх політичних забарвлень: від того, хто на той час загравав з націоналістами Олексія Навального [6], до яскравої космополітки Ксенії Собчак [7], від ліберала Бориса Нємцова [8] до соціаліста Сергія Удальцова [9].
Чим закінчилася ця боротьба, росіянам добре відомо. Організувавши лише кілька акцій протесту, опозиціонери пересварилися між собою, намагаючись розібратися, чия стратегія боротьби з режимом була правильною, кого підтримати на виборах та які гроші на це виділити. А через рік після створення Координаційної ради розпустили її, не досягнувши жодної зміни політичного устрою країни.
Ця фрагментація російської опозиції згодом виявилася у конфлікті між керівництвом партії «Яблуко» та Олексієм Навальним, у конфлікті між несистемними лівими силами в особі Сергія Удальцова та його соратників, з лібералами та парламентськими комуністами, зрештою, навіть у відповідь на присудження Нобелівської премії миру головному редактору «Нової газети» Дмитру Муратову [10] (деякі опозиційно налаштовані громадяни Росії вважали, що премія має дістатися Навальному).
І ось, на початку третього місяця війни в Україні, російська опозиція вирішила зробити те саме — атакувати своїх. 26 квітня прихильники Навального опублікували «Список підбурювачів війни», до якого увійшли журналісти Ксенія Собчак та Олег Кашин [11] (публічно виступали проти так званої «спецоперації»), а також 30 членів Ради безпеки Росії, 101 чиновник Міноборони, 473 уповноважені представники президента, інші силовики та «корумповані знаменитості».
У досьє прихильників Навального про Кашина йдеться таке:
Російський пропагандист, який публікується на сайті kashin.guru та у виданні Republic. Тут варто зазначити, що Republic та її головний редактор Дмитро Колезєв незмінно демонструють антивоєнну позицію. Сам Кашин заявив, що Україна «сторона правди у цій війні». Він пояснив, що його включення до списку «підбурювачів війни» було «помстою» з боку флотівців за попередні розбіжності між ним і прихильниками Навального.
Ще жорсткіше досьє Ксенії Собчак:
Російська пропагандистка… незважаючи на те, що вона номінально була в опозиції до режиму Володимира Путіна, її дії кілька разів лише надавали йому легітимності: зокрема, допомагали легітимізувати його під час президентських виборів 2018 року, в яких вона брала участь як кандидат-спойлер.
І це при тому, що мережа телеграм-каналів Собчак зараз є одним із найпопулярніших розблокованих антивоєнних ресурсів у Росії з аудиторією понад 1,5 мільйона осіб.
Я не настільки наївний, аби думати, що Собчак, яка є хрещеницею Володимира Путіна, готова серйозно протистояти йому і спробувати відібрати в нього владу, щоб зупинити війну. Але очевидно, що вона робить все, аби виховати росіян та пробудити їх від мілітаристського сну. Якщо не особисто, то через її журналістів.
А тим часом вона досі — за словами інших російських опозиціонерів — у списку, який супроводжується таким поясненням: «Кожен із цих людей несе відповідальність за те, що зараз зламані долі мільйонів українців і рівень життя мільйонів росіян стане ще нижчим».
Серед інших факторів, потужний американський антивоєнний рух [12], що об’єднував міських хіпі та заводських робітників, комуністів і лібералів, відвідувачів церкви та колишніх військових, допоміг зупинити війну у В’єтнамі. Вони разом стояли біля Капітолію, зайняли Лінкольн-парк у Чикаго та влаштовували сидячі бойкоти на сходах Пентагону.
Російська опозиція, на жаль, замість того, щоб згуртувати всіх своїх прихильників під антивоєнними гаслами, замість того, щоб відкинути розбіжності перед обличчям війни, займається зарахуванням один одного до табору ворогів. Єдине, що вселяє оптимізм, це те, що глобальні зміни в Росії відбуваються іноді несподівано:
- У 1953 році Микита Хрущов [13] був секретарем ЦК ВКП(б), одним з найближчих людей Сталіна [14], а в 1956 році — його головним тлумачем. [Це речення повне?]
- 17 березня 1991 року відбувся референдум про збереження СРСР (за це проголосувало 76,4 відсотків виборців), а 26 грудня Радянський Союз розпався.
Можливо, і зараз антивоєнний рух і опір війні виросте з чогось несподіваного. І несподівано вони переможуть.
Зображення надано Джованною Флек.