Ця публікація спочатку з’явилася на Groundviews, медіа-сайт в Шрі-Ланці, який був відзначений різноманітними нагородами. Відредагована версія опублікована далі відповідно до угоди про обмін контентом з Global Voices.
Наприкінці квітня колектив жінок з півночі та сходу Шрі-Ланки пройшли маршем GotaGoGama («Повернутися додому») в окупаційне село у Галле-Фейс у Коломбо, щоб висловити своє занепокоєння на знак солідарності з боротьбою на півдні. Від організації сатьяграха (громадянського опору) на вулицях проти незліченної кількості проблем і задля взаємодії з домогосподарствами, очолюваними жінками, з метою подолання економічної кризи, жіночі колективи відігравали і продовжують відігравати визначальну роль у крихкій соціальній структурі та місцевій економіці громад півночі і сходу.
Труднощі, з якими цим жінкам доводилося боротися щодня, породили винахідливість, щоб допомогти зберегти свої власні громади. Їхня присутність у GotaGoGama не була всеосяжною заявою проти дотримання Закону про запобігання тероризму (PTA) для затримання членів сім’ї після терактів у Великодню неділю 21 квітня 2019 року, або нагальної потреби в справедливості та відповідальності після громадянської війни, яка здавалася незапам’ятною понад десять років.
Про ці занепокоєння, безсумнівно, повідомили, але, як і тисячі інших у GotaGoGama, головна мета жінок полягала в тому, щоб показати своє невдоволення економічними умовами, які поставили їхні громади та їхніх людей у жахливе становище.
Близько 10:30 жінки підійшли до воріт Секретаріату президента, що є центром протестного руху на GotaGoGama. Тут виступили подруги-феміністки Саматхаї з Баттікалоа зі своїми параї-барабанами. Скрізь лунали промови та співи ансамблю; заклики активісток і феміністок Камли Бхасін і критика ієрархії влади та патріархального насильства залишили свій незабутній слід в історії Шрі-Ланки.
«Ми хочемо влади рівності, справедливості та любові, а не любові до влади.
Це був потужний момент під час протестів у GotaGoGama. Після маршу до GotaGoGama вони вирушили до намету People’s Voices, де розбили табір на день. Groundviews поговорили з деякими жінками, які здійснили нічну подорож з Баттікалоа.
«Для нас це зовсім по-іншому. Раніше у нас були способи впоратися, і ми могли це зробити, адже завжди знаходили рішення», – каже Вані Саймон. «Але економічні проблеми сильно обтяжливі для жінок, з якими ми працюємо».
Саймон є однією із засновниць Мережі жіночих дій з Аккарайпатту. Вона розповідає нам про те, що для тих, хто ріс на Сході звук стрілянини був уже звичним для всіх. Тигри визволення Таміл – Іламу (LTTE), Революційна організація студентів Іламу (EROS), Індійські миротворчі сили (IPKF), військові Шрі-Ланки не мали жодного значення. І нічого не змінювалось.
За її словами, звук пострілів був символом її дитинства. Саме ці постійні спогади та передвістя насильства дали їй змогу протистояти зростаючій екосистемі войовничості, війни та насильства, яка утримується роками у вигляді системної та структурної дискримінації. Це те, що визначило всі її права працювати в найнебезпечніших і найскладніших середовищах і ситуаціях.
Що визначає і досі.
Понад 30 років війни, насильство та вплив нинішньої кризи випробували її на міць:
За всі роки роботи, пов’язаної з правами, яку я проводила, це вперше. Мені ніколи не доводилося битися на боці голодних жінок. Ми вважали, що пристосувалися до такої ситуації, і що ми можемо знайти альтернативи. Ми, жінки, вели самодостатню економіку навіть під час війни, де ми керували тим невеликим, що могли виробляти. Був доступ до певної їжі, де ми мали можливість утримати на плаву базову місцеву економіку, але це зовсім інша річ.
Жіночі групи були в авангарді місцевої економіки на сході. Під час спалаху COVID-19, коли торгівля більш-менш зайшла в глухий кут, саме жінки відродили вікові харчові стратегії та культури, якими досі користувалися громади через дефіцит. Саме ті жінки є ядром місцевої економіки.
Анурадха Раджаратнам з Центру розвитку жінок Сур’ї розповідає нам, що нинішня криза та дефіцит були спрогнозовані ще наприкінці минулого року після обговорення цієї проблеми з громадою. У них було чітке розуміння внутрішнього та зовнішнього тиску в економіці, особливо під час пандемії. Добре обізнані в сільському господарстві та розподіленні продовольства, вони розуміли, що і без того навантажена економіка могла тільки погіршитися через заборону хімічних добрив:
Ми знали, що це станеться, тому зібралися і пройшли разом у грудні минулого року, попередивши уряд про те, що криза у нас під носом, але ніхто не звернув на нас уваги.
«Дуже важливо бути тут і показувати нашу підтримку тому, що відбувається, а також показати наше «Я» та нашу історію, які визначили боротьбу, яку ми вели, і битви, в яких ми воювали», – каже Камала Васукі, артистка і барабанщиця Подруги феміністок Саматай. Її мультфільми прикрашають намет, у якому група влаштувалася на день.
Барабан парай є частиною тієї історії, про яку говорить Камала і втілює її щоразу, коли б’є його в ритм. Парай історично використовувався для оголошень під час особливих подій. Його присутність тут як інструмента для відзначення особливих випадків також має значення, оскільки на ньому не часто грають жінки, адже він є колективним культурним символом, заплямованим віковою стигмою та упередженнями. Вона додає, що саме жінки несуть тягар багатьох із цих проблем, але саме жінки також надають альтернативи.
У вигляді феміністичних рухів, угрупування ведуть боротьбу проти владних відносин. Це те, що вони звикли бачити в багатьох проявах: від сімейних суперечок і домашнього насильства до нахабних державних чиновників та їх ігнорування жіночої волі в громаді. Вплив владних ієрархій – це те, що відбувається в обох напрямках, вони спадають до низу так різко, як і піднімаються, виборюючи собі місце аж до виконавчого президентства. Анурадха каже:
Хто б не прийшов до влади, не можна дозволити перебувати їй в руках однієї людини. Виконавчу владу потрібно скасувати. Вона не повинна існувати на жодному рівні, і не бути централізованою в одній людині. Влада має бути децентралізована, і всі мають розділяти владу, ось країна, якої ми шукаємо.
Ми як феміністки намагаємося змінити цю культуру і скасувати патріархальну структуру. Жіночі голоси мають бути почутими, а зміни – відбуватися через представництво жінок; представництво виходить навіть за межі політики, за межі простого твердження, що є рівність, тому що це поправки та конституція. Ми повинні бути свідками цього в нашому житті. Жінки давно просять про це: простого визнання і рівності.
На запитання, які позитивні зміни відбулися після протестів у Ґалле Фейс, Вані Саймон розповідає, що люди вперше притягнули Раджапаксів до відповідальності. Здебільшого, це економічні злочини, але це все-таки якась відповідальність. «Він був людиною, яка так довго була недоторканою. Тепер він несе відповідальність, тож у нас є певна надія, що серед усього цього також будуть почуті наша стурбованість та вимоги».
Це зміни, яких ніхто не міг очікувати, як на півночі так і на сході. Тим не менш, це зміна, яку сприймають скептично. «Чесно кажучи, ми відчуваємо, що не маємо права голосу на GotaGoHome, тому що ми ніколи не просили їх прийти!» — каже Камала Васукі. Громади та сім’я вдома дражнили групу, коли вони прямували до Коломбо, повідомляє Камала.
Поки що рано говорити, чи вплинуть протести в Галле-Фейс на внесення змін, які необхідні на півночі та сході. Навіть якщо це знаменує собою кінець ери Раджапакси на Шрі-Ланці, багато несправедливості, яку вчиняє та використовує режим, є системними та глибокими. Це система, яка історично була проти тамільської та мусульманської громад Шрі-Ланки.
Тут, у Коломбо, зовсім інакше. Багато відкритої люті та образ. Люди не бояться озвучувати це навіть перед поліцією та військовими. Якщо їх заарештують, їхні адвокати виступлять у суді від їхнього імені. У нас немає такої розкоші.
Візьмемо, наприклад, те, що сталося з опозиційним депутатом Шанік’яном: суд ухвалив рішення не в його користь, щоб зупинити протести на чолі з ним. На півночі та сході відбувається відкрите залякування, тому існує велика різниця між «тут» і місцями, де ми знаходимося. Є велика різниця в тому, як уряд і навіть військові бояться людей. Вони дуже стурбовані і бояться повстання на півдні. На півночі та сході їм байдуже. Вони навіть не вважають нас людьми, які протестують».
Шрі-Ланка без Готабая Раджапакси, постійне постачання основних товарів і стабільна економіка можуть бути основними вимогами для багатьох шрі-ланкійців на півдні. Але для реальних, тривалих і всеосяжних змін у світі, потрібно вивчати непросту історію, сувору істину, а також обмірковувати й усвідомлювати її. Це повинно стати ядром Шрі-Ланки, свідками розквіту якої ми хочемо стати.
Люди повинні брати участь і вести довгі розмови про те, що сталося з людьми під час війни. Це те, що має відбуватися на всіх рівнях. Діалог і спілкування є обов’язковими.
На економічному фронті, однією з головних проблем, яка хвилює жінок є розпад Самурдхі, дуже необхідної мережі соціального забезпечення, від якої залежать громади на сході. Саймон, Раджаратам і Васукі, однак, скептично ставляться до того, наскільки ці субсидії надходять і потрапляють в руки людям, які найбільше цього потребують, і наскільки ефективно ними керують. Під час карантину COVID-19 допомога, яку надавали громадам, фактично була з резерву фонду Самурдхі, і тепер є занепокоєння щодо того, скільки грошей зосталося у фонді, каже Саймон. Оскільки виплати Самурдхі не витрачаються, як слід, а резерви майже вичерпані, це вплине на найбідніших з бідних.
«Нас фактично грабують».
Окрім цього, жінки також стурбовані тим, як програма МВФ (Міжнародний Валютний Фонд) може вплинути на схеми соціального забезпечення, такі як Самурдхі, від яких вони (незважаючи на проблеми) залежать. Селяни й досі намагаються обійтися самі, вирощуючи те, що можуть.
Рис, кукурудза, арахіс, все, що забезпечить урожай без великої кількості добрив. Цього недостатньо для споживання, не кажучи вже про продаж. Все, що можна продати, виходить за межі району. Ті, хто мав землю під час збирання врожаю, могли виробити достатню кількість рису, щоб прогодувати своє господарство з надлишком. Тепер їм потрібно купувати їжу, яку вони колись могли вирощувати, тому що їхні власні врожаї настільки погані, що немає жодного прибутку, і навіть виникають труднощі купити основний продукт фермера.
Рибалки не можуть виходити в море через паливну кризу. Ті небагато, хто може принести улов, продають його корпораціям. «Наші громади більше не можуть купувати свіжу рибу, ми повинні вдаватися до купівлі рибних консервів, хоча цю саму рибу ловлять наші власні рибалки», – каже Камала.
Немає вирощування через кризу добрив. Зростання цін на цемент означає, що будівельні роботи майже не проводяться. Чоловіки безробітні, і чим довше вони вдома, тим більше розчарувань і сімейних суперечок. Нікого не дивує факт підвищеного домашнього насильства, каже Саймон.
«Те, що ми чуємо в новинах, просто пригнічує, тому що все, що ми чуємо, це погані новини знову і знову».
Саме місцева продукція тримає цю економіку на плаву, але велика кількість цієї продукції не залишається у громадах, які її виробляють. Це дуже турбує жінок тих спільнот.
Спочатку це має приносити користь нам, а вже потім іншим. Ось така економіка нам потрібна. Але ніхто нас не слухає, не визнає і не чує. Необхідно порушити цю ієрархію.
Жінки продовжують функціонувати як резервний запас на випадок усіх потрясінь і краху, які переживають ці регіони. Всупереч пандемії, війні, стихійним лихам, навіть зараз винахідливість жінок знайшла вихід.
«Голос жінок має бути почутий. Зміни повинні відбуватися через представництво жінок; представництво виходить навіть за межі політики, за межі простого твердження, що є рівність, тому що це поправки та конституція. Ми повинні бути свідками цього в нашому житті. Жінки вимагали це просте визнання і рівність протягом тривалого часу».
Чого можна досягнути, відвідавши місця протесту в Гале Фейс? На це питання є декілька стриманих відповідей. Безперечно, це солідарність і надія, яка простежується у повідомленнях і буде передана деяким (зрозуміло) скептично налаштованим спільнотам вдома.
Проте, спогади про страх і репресії, на яких Готабая Раджапакса побудував своє ім’я, досі свіжіють в пам’яті Саймона. “Термінатор”, можливо, був змінений і знезброєний колективним гнівом, який продовжує підживлювати рух GotaGoHome на півдні, але що станеться за межами Коломбо, на півночі та сході, досі невідомо. Адвокати із «Асоціації адвокатів» не стають в чергу і не поспішають до суду, щоб боротися з несправедливістю там, де рясніють постійні репресії, нагляд та залякування, що вкорінені в свідомості громадян. Це обережна реакція, яку залишає нам Саймон.
«Ми ніколи не хотіли Готабая, ви вказуєте йому шлях додому, тому ми прийшли сюди, щоб висловити нашу солідарність. Але що станеться після всього цього, якщо Готабая не піде?»
«Він прикінчить нас».