Деякі роботи з виставки Леони Фаб’єн «Вудбрук, життя у пеклі», яка демонструвалася в галереї Soft Box у Порт-оф-Спейн з 29 квітня по 13 травня. Фото Джанін Мендес-Франко, використано з дозволу.

На захід від столиці Тринідаду, Порт-оф-Спейна, розкинулося велике приміське поселення, побудоване на землях, де колись розташовувалися три цукрових плантації. Названий на честь найбільшої з них, Вудбрук, з часом із сільськогосподарських угідь перетворився на житловий район для перспективного “кольорового” середнього класу після того, як на початку 20-го століття ці землі купила сім'я Зіґерт – засновники компанії, яка зараз називається Angostura Limited, яка виробляє всесвітньо відомий напій Angostura Bitters.

Можливо, частково завдяки успішному бізнесу та хорошій репутації сім'ї Зіґерт, це поселення сяяло перспективами й респектабельністю. Коли освічений середній клас почав вибудовувати своє власне майбутнє, будинки типу Gingerbread у вікторіанському стилі стали нормою, надаючи великим земельним ділянкам Вудбрука свій шарм та неповторну естетику. До середини 1900-х років, як й у випадку з будь-якими жвавими поселеннями, тут з'явилися підприємства для забезпечення потреб мешканців: продуктові магазини й аптеки, спортивні та громадські клуби, школи, театри, кінотеатри тощо. Пожвавішали вулиці та парки, де грали діти та збиралися сусіди, і Вудбрук незабаром став невід'ємною частиною щорічного маршруту Карнавального параду, при цьому кілька оркестрів сталевих барабанів також зробили Вудбрук домом для своїх репетицій (так званих “pan yards”). Зараз, уже в 21 сторіччі, цей район стає все більш комерціалізованим, до такої міри, що жителі відчувають себе в оточенні шумового забруднення, вуличного руху, вандалізму, сміття, втрати приватності, безладного паркування, будівництва і навіть злочинності.

Цитата з книги Едварда Релфа «Місце і безмісність» (1976) прикрашає стіни експозиції. Там написано: «Існують глибокі психологічні зв’язки між людьми та місцями, в яких вони живуть і які переживають». Фотографія Джанін Мендес-Франко, використана з дозволу.

Тринбагонська художниця Леона Фаб’єн, остання виставка якої «Вудбрук, життя у пеклі» розглядає вплив комерціалізації на одне з найулюбленіших приміських поселень Порт-оф-Спейн. Фото люб’язно надано художницею, використано з дозволу.

Художниця Леона Фаб'єн, яка мешкає у Вудбруці останні 33 роки, звернула увагу на деякі з цих питань у художній виставці, яка проходила з 29 квітня по 13 травня в галереї Soft Box в Ньютауні, Порт-оф-Спейн. Її виставка під назвою “Вудбрук, життя у пеклі” досліджує безліч способів, як зміни у фізичному та культурному ландшафті Вудбрука “негативно вплинули на почуття приналежності, обізнаності та стабільності мешканців”. Я відвідала виставку, де познайомилась із Фаб'єн, яка погодилась на інтерв'ю електронною поштою.

Жанін Мендес-Франко (ДжМФ): Цією виставкою ви торкнулися теми величезної національної важливості, але в той же час вона здається глибоко особистою. Як мешканка Вудбрука, як вам вдалося досягти такої рівноваги і яку дискусію, ви сподіваєтеся, це може викликати?

Леона Фаб'єн (ЛФ): Натхненням для цього дослідження стала моя особиста зацікавленість у проблемах, які тривожать громаду Вудбрука. Ті, з ким я спілкувалась, розділили деякі мої почуття й допомогли мені усвідомити ступінь впливу комерціалізації на них [хоча] деякі представники молоді та один колишній мешканець, який зараз живе за кордоном […] змогли надати іншу точку зору. Я не впевнена, наскільки мені вдалося досягти відчуття рівноваги, але я, звичайно, намагалася поставити себе на їхнє місце, аби спробувати зрозуміти їхню позицію.

Я сподіваюся, що буде звернено увагу на питання, пов'язані з базовими правами мешканців, оскільки, схоже на те, що представники бізнесу мають набагато більший вплив при відстоюванні своїх інтересів. Я думаю, що питання, пов'язані з нашою архітектурною спадщиною, є важливими для обговорення.

Масив малюнків Леони Фаб’єн тушшю на її виставці «Вудбрук, життя у пеклі». Фотографії Джанін Мендес-Франко, використані з дозволу.

ДжМФ: За своєю природою, мистецтво суб'єктивне, але це не просто якесь «гарне мистецтво» для прикрашання стін. Це соціальний коментар. Чи є якесь конкретне послання, яке б ви хотіли передати глядачам?

ЛФ: Наслідки комерціалізації вплинули на культурну, соціальну та повсякденну діяльність цієї громади. [Хоча] для деяких представників молоді це й представило певні позитивні фактори, такі як близькість до ресторанів і нічних клубів, для старожилів та літніх мешканців вплив був радше негативним, ніж позитивним. [Вони] зазнали почуття відчуження [і] втрати звичного культурного та фізичного пейзажу. Я думаю, що в той час як меценати приходять до громади, щоб займатися бізнесом, розважатися або купувати їжу, вони також повинні зважати на тих, для кого громада символізує місце відпочинку, розслаблення, спокою, родинних зборів – врешті дім.

ДжМФ: Як дитинство у Вудбруці допомогло вам сформуватися як художниці, і чи не здається вам зараз це місце більш творчо заряджаючим чи задушливим?

ЛФ: Дитинство у Вудбруці означало, що я часто рухалась між будівлями в старому стилі (які я називаю будівлями культурної спадщини) і це розвинуло в мені шану до них. Вони є частиною знайомого мені пейзажу. Вудбрук – це творча громада. Там є галереї, місця для репетиції оркестру та підготовок до карнавалу, площі, для спонукання до творчості. Там є щорічний карнавал, який проноситься громадою, і який, принаймні для мене, був захопливим часом. Тому моє почуття дизайну, виконавського мистецтва, розуміння музики – все це розвинулось у цій громаді. […] Вудбрук змінився, але мені здається, що він досі надихає.

«Досі мій дім» Леони Фаб'єн. Графіт, 7 x 6 дюймів, 2018 р. Фотографія Джанін Мендес-Франко, використана з дозволу.

ДжМФ: Я підозрюю, що однією з проблем, пов'язаних з місцевим розвитком, полягає в тому, що консультації проводяться лише «на словах». Зацікавлені сторони практично ніколи значним чином не залучаються протягом усього терміну реалізації проєкту. Що ви думаєте про це в контексті запропонованого урядом «відродження» цього району?

ЛФ: Я не певна, якою мірою з жителями консультувалися з приводу такого бачення проспекту Аріапіта. Схоже, що проблема шумового забруднення була поставлена, і, як це сказано у статті, цю проблему взагалі не було вирішено. Згадувалось про безпеку, й про те, що це одна з багатьох проблем, з якими мають справу мешканці. Мені важко уявити, щоб жителі Вудбрука погодилися на такий проєкт, проте це лиш моя думка. Я також підозрюю, що, зі втіленням у життя цього проєкту, побажання мешканців не слухатимуть – якщо до них взагалі ще прислухатимуться. Ті, кого я опитала, вважали, що ці мрійники, дизайнери, підприємці та урядові міністри насправді не були зацікавлені серйозними проблемами, які тривожать життя мешканців. Я також помітила, що проєкт з благоустрою проспекту Аріапіта є частиною загального плану з відродження, але […] мені цікаво, чому вони не почали свій проєкт у центрі міста, замість житлового району Вудбрука?

ДжМФ: Чи переїхали б ви, якби мали таку змогу, або у вас є надія, що для кожного знайдеться місце за правильного планування й зміни у ставленні, що враховувало б інтереси всіх членів громади?

ЛФ: Я дійсно люблю цю громаду, і я прив'язана до неї, проте, можливо, тому, що моя сім'я досі живе там, й ті місця сповнені моїх дитячих спогадів. Як тільки буде забезпечено правильне і продумане планування й відчуття рівноваги між потребами жителів та інтересами бізнесу, я зможу продовжити жити у Вудбруці. Однак, я не впевнена, що на це все ще є надія, оскільки, як правило, потреби та голоси мешканців недостатньо висвітлюються.

«Дім і спадщина» Леони Фаб’єн, 18 x 14 дюймів, змішана техніка. Зображення, взяте з програми виставки, люб’язно надано художником і Soft Box Gallery, використано з дозволу.

ДжМФ: Чи маєте ви улюблений експонат на виставці?

ЛФ: «Дім і спадщина». У цій роботі розглядається потенційна втрата спадщини, будинку [і] спогадів, пов'язаних з домом. У центрі картини зображений старий “латаний” будинок стилю Gingerbread з грубим листом оцинкованої сталі і шматками дерева, розташованими за вікном, аби допомогти закріпити й стабілізувати скло. За вікном видно фіранки, які наводять на думку, що зараз там хтось живе. На передньому плані видно сліди цегляної та бетонної стіни, частково пошкоджених, а по обидва боки стіни знаходяться залишки оцинкованих і залізних парканів.

У цій роботі також розглядається тема «ремонту будинку», тому що він забезпечує притулок, має сентиментальну цінність і є тим, до чого ми прив'язуємось. [Я використала] картон для ефекту підсилення, формувальну пасту для рельєфних ефектів, знайдені текстури і газети, витягнуті з Національного архіву Тринідаду і Тобаго, з посиланням на стан будівель історичної спадщини в Тринідаді. У газетній вирізці, зокрема, йдеться про те, яке значення для нас мають будівлі культурної спадщини; її розірване і неповне включення в цю картину є посиланням до того, як наша архітектурна спадщина часто швидко руйнується.

Деякі змішані роботи Леони Фаб’єн на її виставці «Вудбрук, життя у пеклі». Фотографії Джанін Мендес-Франко, використані з дозволу.

ДжМФ: Мені подобається, що виставка була представлена не лише в одному стилі, чи завдяки лиш одному типу засобів. Яким був творчий процес та яку роль різні стилі зіграли у більш масштабних темах?

ЛФ: Невеликі роботи були виконані пером і чорнилом, в той час як великі картини є творами різнорідних засобів техніки. Створення мініатюр дозволило мені глибше задуматися над проблемами. Перо і чорнило для мене є чимось новим, і, можливо, це спонукало мене бути більш описовою у ставленні до соціального, культурного і фізичного пейзажу Вудбрука. Робота в чорно-білому кольорі сильно відрізняється від використання фарб, кольорових та різнорідних матеріалів. Процес був складнішим і змушував мене думати по-іншому, оскільки я розглядала принципи дизайну: баланс, контраст, єдність, а потім такі елементи, як текстура, форма і якість ліній, використання негативного і позитивного простору. Використання пера і чорнила, а потім і масштаб цих творів допомогли підтримати ідею про те, що розглянуті теми є особистими для багатьох мешканців міста, і це змушує глядачів мистецтва уважніше ставитися до роботи і проблематики.

Використання акрилової фарби, різнорідних засобів і техніки колажу для створення великих творів […] дозволило [мені творити], не відчуваючи ніяких обмежень з приводу розміру, форми та техніки. Мені подобається використання різнорідних засобів техніки. Я користуюсь всеохопною свободою, яку це надає, щоби бути винахідливою та інтуїтивною, коли я вільно включаю газетні статті, актуальні для досліджуваних тем. Я також вважаю це терапевтичним. Наприклад, використання картону та багатошарового текстурованого паперу допомагає описати занедбаність будівлі та навіть грубі й жорстокі дії тих, хто володіє владою. Впроваджені процедури допомогли мені розібратися з проблемами втрати, зміни, занедбаності, відчуження, багато з яких не завжди були прямолінійними.

ДжМФ: Що для вас є важливим у архітектурних аспектах околиці, які так добре представлені у вашій роботі?

ЛФ: Ми можемо щось зробити із занедбаним станом будівель у Вудбруці. Спільно з урядом, Національним фондом Тринідаду і Тобаго і приватними компаніями можна вкласти більше грошей у збереження та відновлення будівель. Ці будівлі є частиною нашої історії та спадщини […] вони є артефактами, гідними на збереження. У певних районах різних міст по всьому світу було збережено й відновлено старі будівлі, що робить такі райони частиною туризму культурної спадщини. Однак, відновлення приватної власності може бути складнішим, і умови відновлення будинків повинні бути узгоджені з усіма зацікавленими сторонами. Ми також не хотіли б, щоб виникла така проблема, як джентрифікація.