Зображення надано Арзу Гейбуллаєвою
Життя транс-жінок в Азербайджані є важким та небезпечним. Таке становище полягає в тому, що вони живуть у постійному страху за свою родину, суспільство та державу. Вони позбавлені основних прав, і практично немає механізмів, які пропонують будь-які засоби правового захисту — правових, соціальних чи фінансових.
Мене звати Вусала. Я 27-річна трансгендерна жінка з Азербайджану. Через фінансові труднощі мені довелося відкласти навчання на етапі випускної роботи.
Шлях до того, щоб стати собою виявися болісною Одіссеєю. Це сповнена перешкод подорож. Не тільки для людини, яка переживає цей перехід, а й для всіх, хто знаходиться поруч. Є психологічний вплив, а також великі фінансові витрати. Для мене процес почався з гормональної терапії з подальшою операцією з підтвердження статі та важливих косметичних процедур.
Вартість починається від 100 AZN (58 доларів США) і може досягати 20 057 AZN (11 764 дол. США), але часто ціни вищі. Ці великі інвестиції вимагають стабільності доходу, але в країні, де транс-люди не мають гарантій працевлаштування, фінансові витрати можуть стати перешкодою для тих, хто шукає перепризначення. Я планувала почати свою гормональну терапію, коли мені було 16, але відсутність роботи, відсутність лікарів, які б могли підтвердити стать та призначити ліки спричинили дев’ятирічну відстрочку.
Як тільки ви починаєте шлях зміни статі, відкладати його — це все одно, що приймати малу добову дозу отрути. Цей стан змушує людину відчувати статеву дисфорію [1]. У моєму випадку я боролася зі схильністю до самознищення. Моє соціальне життя почало розвалюватися. Я тримала друзів на відстані. Я знала, чого хочу, я просто не мала грошей, щоб це зробити. Я зрозуміла, наскільки це сильно вплинуло на мою психіку. Я вирішила, що якщо відмовитися від себе і працювати десь «нормально», так як хотіли суспільство та моя родина, щоб я могла, принаймні, заощадити початкову суму, необхідну для першого етапу терапії.
Але як знайти роботу в країні, де транс-жінки мають обмежену кількість варіантів?
Транс-жінок часто штовхають до секс-бізнесу, салонів краси або змушують зволікати з переходом.
Після закінчення школи я почала займатися музикою. Я писала музику альтернативних жанрів. Я зайнялася звуковим дизайном. Після вивчення деяких базових програм я почала працювати незалежним звукорежисером. Попередні роки я працювала у студії, але цього разу я знайшла роботу, яка допомогла б мені заощадити достатньо коштів, аби знайти себе протягом наступних шести місяців.
Робота була важкою. Я відповідала за податкові операції, касу, прибирання та інше. Клуб знаходився в районі, репутація якого говорила сама за себе. Нашими основними клієнтами були молоді люди, які витратили своє життя на злочинність і старші чоловіки. Постійно перебуваючи у такому колі, я надзвичайно напружувалася.
Вночі я боялася йти додому. Мені часто доводилося доглядати за хлопцями з передозом, які втратили свідомість у туалеті клубу та передавати їх родичам. На одному з моїх останніх робочих днів розгорілася бійка. Один із постійних клієнтів поранив іншу людину. Він був неповнолітнім, і мені довелося відвезти його в лікарню. Зі сльозами на очах я змивала сліди крові зі своїх рук, аж раптом побачила себе в дзеркалі. Мої очі були повні ненависті. Це й стало останньою краплею.
Як виглядає секс-індустрія?
Я вирішила не займатися секс-бізнесом, тому що завжди вважала, що секс-бізнес (добровільний чи примусовий) є ще одним способом експлуатації жінок. Тіло – це храм людини. Воно не для всіх. Його не можна ні купити, ні продати за гроші. На мій погляд, проблема не в тому, чи секс-робота є аморальною, а в тому, що жінки стають жертвами експлуатації, внаслідок фінансових труднощів. Але це мої принципи – і я просто не могла піти на компроміс.
Інші не погоджуються. Деякі вважають, що це вільний вибір. В Азербайджані, як я вже згадувала раніше, секс-бізнес часто був єдиним вибором для транс-жінок, які шукали роботу. Зрештою, це можна назвати як завгодно, але не вільним вибором.
Те, що неоліберальний фемінізм називає «вільним вибором» або «правом вибору» – це просто метафора для утримання експлуатованої більшості в тіні небагатьох жінок, які добровільно вибрали роботу в секс-індустрії.
У таких країнах, як Азербайджан, де транс-жінки стають секс-працівницями, легалізація секс-роботи розглядається як вирішення проблеми. Дійсно, легалізація секс-роботи може вирішити деякі проблеми, зокрема поліцейське свавілля, незаконні арешти [2] та катування під час затримання [3]. Але мати закони та дотримуватися їх – це дві геть різні речі, особливо в таких країнах, як наша, де законів дотримуються виключно на папері.
Тоді як легалізація може вирішити проблеми цисгендерних жінок (жінка, яка живе зі статтю, присвоєною від народження) секс-працівниць, для транс-жінок цього недостатньо. Це тому що цисгендерні жінки можуть знайти іншу роботу за межами секс-індустрії, тоді як транс-жінки не мають цього вибору.
Легалізація секс-роботи позбавляє транс-жінок альтернативної роботи. Якщо я могла знайти роботу в будь-якій іншій галузі, коли мені це потрібно, я б не отримала так багато травм. Натомість, я могла би бути здоровішою, щасливішою і психічно стабільнішою. На жаль, я не перша і не остання транс-жінка, яка пережила все це, тому що проблеми, про які я говорю, не входять до кола державних інтересів. Вони також не є актуальними у нашому суспільстві. Сьогодні практично ніхто не говорить, що транс-жінки повинні бути включені до ринку праці.
Голоси тих, хто говорить, звучать як шепіт, в той час як легалізація секс-роботи стрімко стає всепоширеним гаслом. Нам кажуть чекати позитивних результатів від легалізації.
Але так бути не повинно.
Існує безліч способів створити інклюзивний ринок праці із залученням приватного бізнесу, франшиз міжнародних брендів, незалежних медіа та індустрії розваг. Організація курсів та участь у тендерах могли б допомогти зробити ринок праці привітнішим для транс-жінок. Заняття можна зосередити на створенні умов для дистанційних можливостей роботи, таких як дизайн інтер’єру, графічний дизайн тощо. Якщо пріоритетом було вирішити питання працевлаштування транс-жінок, ці ідеї мали бути озвучені голосно. Натомість нависає мовчання та бездіяльність, коли транссексуали проводять свої дні в небезпеці, страху і стражданнях. Коли Нурай, транс-жінку вбили [4], таких транссексуальних працівників, як і вона, хвилювала не легалізація секс-роботи, а те, чи вони зуміють прожити ще один день.
Саме всупереч цій суворій реальності, десятки транс-жінок відмовляються від своєї ідентичності тому, що вони не погоджуються працювати в секс-індустрії і натомість закінчують своє життя або продовжують жити в агонії та розпачі.
Життя, яким ми живемо, є двосторонньою порожнечею. Не більше, кажемо ми. Ми зараз говоримо, піднімаємо наші голоси. Чи готовий хтось почути нас? Ось у чому питання. Сподіваємось, ви нас почуєте.