Обкладинка збірки оповідань Даніеля Мейлінга «Ruzká klazika». Фото Філіпа Ноубеля, використано з дозволу.
З початку другого вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року [1] лунають заклики заборонити російську культуру в низці європейських країн. Це питання є особливо важливим у Центральній та Східній Європі, враховуючи близькість як до України, так і до Росії та тривалу присутність російської культури з моменту, коли Москва встановила свій контроль над регіоном, до кінця 1980-х років.
Global Voices взяла інтерв’ю у словацького письменника, драматурга та автора коміксів Даніеля Мейлінга, щоб дізнатися про його погляди на це питання, оскільки його країна приймала великі групи українців [2], хоча й була місцем, де вже довгий час проживають заможні росіяни [3]. Мейлінг також відомий у Словаччині та Чехії своєю незвичайною книгою 2017 року під назвою «Ruzká klazika», що можна перекласти як «Російська Класика», збіркою оповідань, замаскованою під переклад, у якій він винаходить гумористичні та іноді гротескні художні епізоди, засновані на житті деяких найвідоміших російських класиків. Він робить це, злегка перекручуючи з великим гумором та іронією їхні імена, перетворюючи, наприклад, Тургенєва на Тооргенефа, або Толстого на Толштого. Книгу було визнано «Книгою року», вона потрапила до короткого списку найпрестижнішої літературної премії Словаччини «Anasoft Litera» [4]. Перша частина книги доступна англійською завдяки перекладу Джулії та Пітера Шервудів [5].
Інтерв’ю було проведено чеською та словацькою мовами електронною поштою та відредаговано відповідно стилю та стислості.
На запитання про заклики скасувати російську культуру Мейлінг дає детальну відповідь:
Pýtali sa ma na to v posledných týždňoch viacerí – čo s ruskou kultúrou teraz? Nemôžeme sa tváriť, že sa nič nestalo. Pravdu povediac, ani ja nemám ktovieakú chuť čítať Čechova a viem si predstaviť, že to, čo je u mňa len nechuť, môže byť u človeka z rozbombardovanej dediny doslova fyzický odpor. Nestalo sa to prvýkrát v histórii. Časť otázky bojkotu ruskej kultúry je jasná – je tu „kultúra“, či skôr propaganda, ktorú bolo treba bojkotovať už dávno. Ani nejaká spolupráca so štátnymi kultúrnymi inštitúciami teraz asi nemá zmysel. Na druhej strane je jasné, že bojkotovaním Sorokinových knižiek alebo Zvjagincevových filmov to Putinovi práve „nenandáme“.
Potom sú tu už menej jednoznačné veci, ktoré by bolo treba prediskutovať knižku po knižke. Napríklad Solženicyn – ten bol po návrate do Ruska všetko možné, len nie človek, s ktorým by som sa vedel hodnotovo stotožniť, a predsa si myslím, že Súostrovie Gulag by sme vo vlastnom záujme bojkotovať nemali.
Останніми тижнями мені часто ставлять таке запитання: що тепер робити з російською культурою? Ми не можемо робити вигляд, що нічого не сталося. Чесно кажучи, у мене немає жодного бажання читати Чехова, і я можу уявити, що моя відсутність бажання може бути для людини з розбомбленого села буквально відчуттям фізичної відрази. Це не вперше в історії. Частково питання бойкоту російської культури зрозуміле — це «культура», точніше вид пропаганди, який давно треба було бойкотувати. Співпрацювати з державними закладами культури зараз немає сенсу. З іншого боку, зрозуміло, що бойкотувати книги Сорокіна [6] чи фільми Звягінцева [7] — це не те, чим ми можемо насправді «побити» Путіна. Є також менш чорно-білі ситуації, які вимагають обговорення кожного конкретного випадку. Наприклад, Солженіцин [8]: «Після його повернення до Росії він був людиною, з якою я не міг погодитися в плані цінностей, але я не думаю, що бойкот його «Архіпелагу ГУЛАГ» [9] піде нам на користь.
Далі Мейлінг пропонує порівняльний аналіз дискурсу навколо російської культури, розкриваючи концепцію нібито токсичності націй:
Tá otázka bojkotu má ešte ďalšiu rovinu. Mám kamarátov, ktorí sa o Dostojevskom alebo Tolstom vyjadrujú ako o principiálne toxických autoroch, v ktorých je hlboko zakorenený „ruský“ postoj k životu – neúcta k slobode jednotlivca, nekritická podriadenosť voči autoritám, podozrievavosť voči racionalite, fatalizmus, fascinácia iracionálnom atď.
Ak by sme otvorili otázku bojkotu ruskej klasiky pre jej „principiálnu toxickosť“, jedným dychom by sme museli začať debatu o toxickosti a bojkote Célina, Danta, Hauptmanna, Shawa, Sartra, Marxa, Nietzscheho, Heideggera, Platóna – ten zoznam autorov je veľmi dlhý. Nemyslím si, že Dostojevskij je toxickejší ako Nietzsche.Postoj, že v samotnej kultúrnej DNA Rusov je niečo toxické, má podľa mňa nebezpečne blízko k etnocentrizmu. Latentne to v sebe obsahuje predpoklad, že niektoré civilizácie v sebe majú predispozície pre demokraciu a iné nie. Aj ja som čítal Huntingtona, ale v čase, keď bol v Španielsku Franco, v Taliansku Mussolini, v Nemecku Hitler, na Slovensku Tiso, v Maďarsku Horthy, v Chorvátsku Pavelič atď., mohol niekto rovnako „legitímne“ písať o európskej neschopnosti žiť v demokracii a o toxickosti našej kultúry, ktorá bola dobrá len na to, aby zavliekla svet do dvoch svetových vojen a predtým ešte vykonala na iných kontinentoch niekoľko príšerných genocíd. A napriek tomu sme sa k nejakej vratkej a neustále ohrozovanej demokracii dopracovali. Treba si však uvedomiť, že dni tejto demokracie sú spočítané, ak ju dopredu takýmto mudrovaním obmedzíme len na pár krajín. Ak sa k nej nemajú šancu dopracovať Rusi, ktorí k nám majú spolu s Juhoameričanmi kultúrne, nábožensky aj historicky najbližšie, ak sa k nej nemajú šancu dopracovať Rusi, ktorých posledný cár bol bratrancom nemeckého cisára i anglického kráľa, čo potom Číňania s ich kolektivizmom? Čo Arabi a Peržania s ich sklonmi k teokracii? Čo africké národy? Ak nemá demokracia budúcnosť v Rusku, jej dni sú z demografických, ekonomických a ďalších príčin spočítané aj na Západe.
Це питання бойкоту має інший шар. У мене є друзі, які говорять про Достоєвського чи Толстого як про токсичних письменників, які глибоко в собі носять «російське» ставлення до життя, яке визначається як відсутність поваги до свободи особистості, підкорення авторитету, навіть не ставлячи його під сумнів, підозріле ставлення до всього раціонального, захоплення ірраціональним і т. д. Якщо ми відкриваємо це питання про бойкот російської класики через її «токсичність», то потрібно також почати дискусію про токсичність і бойкот Селіна, Данте, Гауптмана, Шоу, Сартра, Маркса, Ніцше, Гайдеггера, Платона — цей список авторів довгий. Я не думаю, що Достоєвський є токсичнішим, ніж Ніцше.
Для мене позиція про те, що в самій культурній ДНК росіян є щось токсичне, небезпечно близька до етноцентризму. Це латентно означає, що певні цивілізації несуть із собою схильності до демократії, а інші ні. Але коли Франко керував Іспанією, а Муссоліні – Італією; Гітлер – Німеччиною; Тисо [10] – Словаччиною; Горті [11] – Угорщиною; і Павелич [12] – Хорватією, хтось міг би «законно» написати про європейську неспроможність жити демократично, а також про «токсичність» нашої культури, яка була корисною лише для того, щоб втягнути світ у дві світові війни, а до цього вчинити кілька жахливих геноцидів на інших континентах. Незважаючи на все це, ми проклали свій шлях до хиткої та постійної загрози демократії. Проте ми маємо пам’ятати, що дні демократії полічені, якщо заздалегідь обмежити її кількома країнами з таким понтифікатом. Якщо росіяни, які культурно, релігійно та історично найближчі до нас, разом із південноамериканцями, не мають шансів працювати в напрямку демократії, якщо росіяни, чий останній цар був двоюрідним братом німецького імператора та короля Англії, не мають можливості працювати в цьому напрямку, що тоді говорити про китайців з їхнім колективізмом? А як щодо арабів і персів з їхньою схильністю до теократії? А як щодо африканських народів? Якщо в Росії у демократії немає майбутнього, то на Заході її дні також злічені через демографічні, економічні та інші причини.
Стосовно свого особливого інтересу до російської літератури Мейлінг пояснює, що це частково пов’язано з періодом з 2009 по 2013 роки, коли йому було доручено перетворити деякі російські класики в п’єси, зокрема «Анну Кареніну» [13] Толстого, «Злочин і покарання» [14] Достоєвського та «П’єсу», «Братів Карамазових» [15], а також «Мертві душі» [16] Гоголя. Як він згадує:
Po štyroch rokoch intenzívnej práce s týmito textami som bol tým spôsobom písania a myslenia jednoducho nasiaknutý. V divadlách strednej a východnej Európy má určite bohatšiu inscenačnú tradíciu Čechov než Ibsen, Dostojevskij než Balzac, a teda tu existuje aj väčšie všeobecné povedomie o príbehoch, témach, či konfliktoch, ktoré táto literatúra prináša.
Після чотирьох років інтенсивної роботи з цими текстами я фактично занурився в такий тип написання та мислення. У театрах Центральної та Східної Європи традиційно віддають перевагу п’єсам Чехова чи Достоєвського, ніж п’єсам Ібсена чи Бальзака, і, таким чином, присутнє більше усвідомлення історій, тем чи конфліктів, які піднімає ця література.
Насправді, центральноєвропейці мають особливе бачення своїх стосунків і з Росією, і з Західною Європою. Наприкінці своєї книги Мейлінг пише, порівнюючи Францію та Словаччину, що «v rodovej občine totiž nemôžu vznikať romány» — «У сімейній спільноті [такій як у Словаччині] не можуть з’явитися романи». Ось як він пояснює цю цитату:
Tá veta z konca knihy naráža na naozaj špecifickú situáciu malých národov. Na Slovensku každý náhodný spolucestujúci vo vlaku sa tu po krátkom rozhovore stáva bývalým milencom vašej terajšej spolužiačky alebo terajším zaťom vašej bývalej učiteľky. Tieto osobné vzťahy tu v dobrom aj v zlom skresľujú všetko – kultúru, politiku, ekonomiku. Nie sme súčasťou takého celku, od ktorého by sme aspoň sčasti mohli mať odstup.
Čo sa slovenskej literatúry týka, bolo a stále tu je pár originálnych samorastov, ale tí v podstate nikoho nezaujímajú ani na Slovensku. Je tu však aj dosť početná skupina tých, ktorí sa tvária, že ich nová kniha nemá nič spoločné s titulom, ktorý vyšiel pred 25 rokmi kdesi v zahraničí. Ale to je pochopiteľné. Po prvé, je tu pomerne malá možnosť odhalenia, a po druhé, je to súčasťou našej literárnej tradície. Naša národná veselohra Dobrodružstvo pri obžinkoch je v skutočnosti poľská hra Okrężne.
Це речення наприкінці книжок стосується дуже специфічної ситуації малих націй. У Словаччині кожен випадковий мандрівник в потязі після короткої розмови стане колишнім коханцем вашого шкільного друга або шурином вашого колишнього шкільного вчителя. Ці особисті зв’язки формують все на краще і на гірше: культуру, політику, бізнес. Ми не є частиною світу, від якого ми можемо хоча б частково бути далекими. Щодо словацької літератури, то тут було і залишається кілька самобутніх диваків, але на них практично ніхто не звертає уваги, навіть у Словаччині. Але є досить велика група тих, хто робить вигляд, що їхня нова книга не має нічого спільного з книгою, виданою 25 років тому за кордоном. Але це зрозуміло. По-перше, їх навряд чи вдасться спіймати. По-друге, це частина нашої літературної традиції: наша національна п’єса «Dobrodružstvo pri obžinkoch» [17] [Класична комедія під назвою «Пригода на День подяки» [18]] насправді є польською п’єсою «Okrężne» [19].
На думку Мейлінга, для літератури найважливішим є те, що вона має провокувати, як він каже:
Veľa autorov sa snaží písať angažovane a použiť literatúru ako zbraň v boji za dobro, čo zväčša so sebou obnáša aj ideologické šablóny, ako písať, resp. nepísať o svete. Ibaže podľa mňa je primárnou úlohou literatúry byť „toxickou“, nehoráznou, pohoršujúcou a nezmyselnou. Literatúra je sviatkom bláznov, priestorom na to, aby sme všetko to, čomu úprimne veríme, obrátili na hlavu, spochybnili to, domysleli do tých najabsurdnejších extrémov. Počas sviatkov bláznov bolo umožnené parodovať a zosmiešňovať svetské aj duchovné piliere, na ktorých spoločnosť stála, súdobú morálku aj dobré mravy samotného autora. Ak je to v súčasnosti v literatúre problém, potom sme na tom so slobodou oveľa horšie ako v stredoveku.
Багато авторів намагаються бути заангажованими письменниками і використовують літературу як зброю в боротьбі за добро, яка несе в собі ідеологічні готові моделі про те, як писати чи не писати про світ. За винятком того, що для мене основна функція літератури — бути «токсичною», епатажною, образливою та безглуздою. Література — це свято дурнів, простір, де ми маємо перевернути все, у що віримо, де ми маємо поставити під сумнів і довести все до найабсурднішого кінця. Свято дурнів дозволяло пародіювати та висміювати світські та релігійні стовпи, на яких стояло суспільство. Якщо це стає проблематичним у сучасній літературі, то зі свободою у нас набагато гірше, ніж у Середньовіччі.
Зображення надано Джованною Флек.
Щоб дізнатися більше, перегляньте наші тематичні статті про російське вторгнення в Україну [1].