- Global Voices по-українськи - https://uk.globalvoices.org -

Як медсестра з Австралії допомагала на лінії фронту в Україні. Частина перша

Категорії: Австралія, Молдова, Росія, Україна, біженці, війна і конфлікти, громадські медіа, гуманітарне реагування, здоров'я, міжнародні відносини, політика, Russia invades Ukraine
Helen Zahos visits damaged civilian buildings in Ukraine

Гелен Захос відвідує пошкоджені цивільні будівлі в Україні – Фото надано Гелен Захос

Австралійська медсестра швидкої допомоги Гелен Захос [1] щойно повернулася додому після роботи волонтером гуманітарної організації біля лінії фронту в Україні.

Раніше Гелен розповідала Global Voices про попередній досвід волонтера: активна реакція однієї австралійської медсестри на кризу біженців [2] і COVID-19 на передовій: думки австралійської гуманітарної медсестри [3].

Вона люб'язно погодилася поділитися своїм останнім починанням в Україні. Це перша частина інтерв’ю, яке складається з двох частин.

Кевін Ренні (КР): По-перше, як довго тривав ваш візит? Що ви можете розповісти про місця, де ви працювали та відвідували в Україні?

Гелен Захос (ГЗ): Мій візит тривав п’ять тижнів: чотири тижні в Україні та один тиждень у Молдові. Я не можу повідомити точні місця з міркувань безпеки. Лінія фронту проходила за сім кілометрів, а одна ділянка приблизно за 20-30 кілометрів зазнавала сильних бомбардувань.

Ми могли почути вибухи вночі, коли отримували попередження, і це було схоже на сильну грозу поблизу. Ми бачили ракетний удар неподалік цього району, і над місцем, де влучила ракета, піднімалася велика хмара диму. Одного разу вночі ціллю стала АЗС, і вибух був гучним та схожим на невеликий землетрус.

Я була в Україні з лікарем і координатором організації Adventist Help [4], щоб зробити оцінку для польового шпиталю, який має бути розташований неподалік лінії фронту. Ми не змогли надати жодної медичної допомоги, але відвідали всі лікарні в цьому районі. Найважчими були військовий шпиталь і дитяча лікарня.

У нас були зустрічі із заступником міністра оборони та міністром оборони, а також керівником місцевого регіону. Це був справді інший тип розгортання, і я вперше вважаю, що до моїх консультацій і порад прислухалися. Я спілкувалась з командуванням армій та дивилась на бомбосховища. Ми усе оцінили та вказали, що на передовій є гострі потреби у рентгенівському та хірургічному обладнанні.

Я змогла побувати у Києві, але не змогла виїхати звідти через сильні бомбардування. Виїзд з кур'єром забрав ще кілька днів. Це було не набагато безпечніше, але дозволило мені побачити Ірпінь і Бучу, які сильно атакували на початку війни, зокрема російські солдати руйнували цивільні будинки. У мене побігли мурашки по шкірі, коли я побачила зруйноване цивільне житло, і це було справді моторошно, і від цього хотілося плакати, тому що ти міг просто уявити, як ці люди втікають, рятуючи своє життя, і ти знаєш, що вони були невинними жертвами. Я бачила зруйновані будинки мого водія та його брата, а також відеозапис з камер спостереження про те, що насправді сталося тієї ночі. Було навмисне пошкодження церков і цивільних будинків, і стало справді ясно, що немає нічого святого, і це була зовсім інша війна.

КР: Що для вас, як медсестри у зоні бойових дій, було найважчим?

ГЗ: Спочатку все це було дуже приголомшливо. Я думаю, що після того, як я побачила стільки лікарень і людей, поранених від вибухів і пострілів, було важко відмовитись від догляду за ними. Я хотіла піклуватися про цих людей і втішати їх. Влада не хотіла нашої допомоги поблизу лінії фронту через мовний бар'єр, а також, щоб ми, як іноземці не стали мішенями для росіян. Командувач армії зазначив, що це буде не допомогою, а завадою і небезпекою.

КР: Як це можна порівняти з вашим попереднім досвідом волонтерства в такій зоні бойових дій, як Ірак?

ГЗ: Це зовсім інша війна з найбільшою лінією фронту в Європі з часів Другої світової війни. В Іраку я жила на території поблизу Мосула, який був оточений американськими та австралійськими солдатами. В Україні було набагато страшніше. Через непередбачуваний характер цієї війни, ви маєте бути більш пильними.

В Іраку я сама спіймала таксі з аеропорту до бази. В Україні я чекала, коли лікар і координатор разом поїдуть до кордону і зустрінуться з представниками уряду. В Україні та Молдові люди щосили намагалися жити якомога нормальнішим життям, але в Україні продуктові полиці спорожніли, і сирени повітряної тривоги звучали часто. В Іраку такого не було.

KР: Яка зустріч або таємна місія, яку ви виконували, найбільше запам’яталася?

ГЗ: Два тижні я була там наодинці. Я зголосилась чекати контейнерів і захворіла на бронхіт. Я зустрічалась з командиром фронту і це було схоже на фільм. Ми з перекладачем отримали вказівки, місце постійно змінювалося, і ми зустрілися в секретному місці, де була велика німецька вівчарка, а також командир і озброєні солдати. Пам’ятаю, я думала, що зараз може статися все, і ніхто не знає, де ми. Я намагалась зафіксувати наше перебування на мапах Google і надіслати його своєму адвокату, який мав активувати пошук, якщо я не вийду на зв'язок протягом 24 годин, тож принаймні вона знала моє приблизне місце перебування. У списку було близько 12 осіб із спільноти, з якими треба зв'язатися, якщо я потраплю в полон до бойовиків, мене візьмуть у заручники, уб'ють чи серйозно поранять. Непередбачуваність вимагала зовсім іншого підходу порівняно з іншими місіями, ризик був високим, і кожен крок оцінювався, тому не було непотрібних ризиків.

КР: Було багато розчарувань? Чи боялися ви коли-небудь за власну безпеку чи безпеку оточуючих?

ГЗ: Так, розчарування йде пліч-о-пліч з наданням гуманітарної допомоги, особливо в нестабільному чи непередбачуваному середовищі, тому вам потрібно практично нічого не очікувати, плисти за течією і очікувати, що усі плани часто змінюватимуться, іноді кілька разів на день. Розчарування полягало в тому, що я не знала мови, і все сповільнюється, коли ви використовуєте перекладачів. Іноді, коли я сама намагалась купити продуктів, то використовувала Google Translate, який справді сповільнював роботу, а також викликав у нас багато сміху. Мені було неприємно бути жінкою на деяких зустрічах, коли координатора чи лікаря не було, а я розмовляла з чоловіками. Здавалося, що мене іноді ігнорували через це, але, зрештою, вони змушені були прислухатися до моїх порад.

KР: Які моменти вашого перебування в Україні були найприємнішими?

ГЗ: Бути в змозі виконати обіцянку та досягти результатів, навчати та ділитися своїми знаннями з медиками на передовій, які зверталися за підтримкою та рекомендаціями. Можливість розрадити людей, яким повідомили про смерть їхніх родичів на передовій. Можливість підтримати жінку, чий чоловік воює на передовій, а синові ось-ось виповниться 18 років і він готується до мобілізації на фронт. Приготування їжі та прання одягу для людей у притулку.

Телефонні інтерв’ю з журналістами CNN, BBC та незалежними журналістами в якості експерта-консультанта Центру Дарт для Азіатсько-Тихоокеанського регіону [5] були безцінними.

КР: Ви назвали себе адвокатом. Які українські голоси ви намагаєтеся підсилити і який їхній месидж?

ГЗ: Я думаю, що медсестрі важко у таких ситуаціях, коли ви справді не хочете бути втягнутими в політику, з обох боків є помилки, ось що таке війна. Як медсестра, я дивлюся на людину, якій потрібна допомога і допомагаю їй. Коли ви вирушаєте в ці райони з місією, важливо трохи розуміти історію цього району, і в такій ситуації ця війна справді триває вже вісім років.

Я можу прокоментувати те, що я бачила на власні очі, а саме військові злочини, цивільні будівлі та церкви, зруйновані не лише бомбами, але й солдатами, які стріляють зблизька і руйнують цивільні будинки, однак Росія це заперечувала. Я думаю, це голоси всіх українців про те, що війна та безглузді вбивства мають припинитися, що Україна потребує підтримки з усього світу і що, зрештою, з обох боків є невинні люди. Нам дозволили бачити те, що відбувається на боці України, але ми обмаль знаємо та обмаль довіряємо тому, що говорять на боці Росії. Незалежно від того, на чиєму боці ваша сім'я або друзі, є безневинні життя, які використовуються як пішаки в дуже жорстокій грі. Я побачила, що народ України стійкий, він не впав духом, у нього є віра і він сильний. Месидж українського народу: «Ми переможемо у цій війні».

KР: Якими історіями вони з вами поділилися?

ГЗ: Так багато особистих історій, а також історій про родичів та сусідів. Щоденні звіти на кшталт «Будинок сусідів моєї мами в селі минулої ночі розбомбили, з моєю мамою все добре, але вони шоковані». «Мого найкращого приятеля щойно вбили на фронті. Ми разом ходили до школи». «У нас є дівчата, яких зґвалтували, але ми не говоримо про це, тому що це надто засмучує, і ми захищаємо їх».«Моя дружина і діти виїхали, але чоловіки не можуть виїхати і готові воювати». «Діти дуже бояться дивитися у вікно. Для них занадто світло, оскільки вони звикли перебувати в темряві у бомбосховищі». «Не було ймовірності, що вони виживуть, оскільки травми були катастрофічними після вибуху».

Helen Zahos visiting a resuscitation room in Ukraine

Гелен Захос в українській реанімації. Фото надано Захос.