Олександр Якимчук. Фото Філіпа Нубеля, використано з дозволу.

Більше ніж місто, Одеса – це міф, який, мабуть, найкраще описується через об’єктив аналогової фотографії. Global Voices зустрівся із одеським фотографом Олександром Якимчуком, щоб дослідити 200-річне місто.

Якимчук живе в Одесі, порту на Чорному морі та третьому за величиною міському центрі України. Місто, засноване понад два століття, тому відоме своєю багатою архітектурною, літературною та мистецькою історією, і щойно подало запит на включення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Global Voices відвідав Якимчука дощового недільного ранку та поспілкувався з ним російською мовою. У його маленькій кімнаті, розташованій у старій частині міста в комунальній квартирі, стіни до стелі завішані чорно-білими світлинами. Одні належать йому, а інші – колегам-фотографам з Одеси і не тільки. На крихітній кухні серед куп негативів і книг гордо стоїть гігантський збільшувач. Якимчук буквально живе фотографією.

Коли він сідає на килим у своїй крихітній спальні, вітальні та фотогалереї, то хапає купу світлин Polaroid і починає розмірковувати про місяці з початку вторгнення Росії в Україну:

Це мій новий проект, тепер я більше не можу робити чорно-білі світлини. Я фотографую друзів, а також незнайомих людей на Polaroid. Перш ніж це зробити, я запитую їх, про що вони думають у цю саму мить, і, коли вони готують відповідь, їхнє обличчя змінюється. Саме тоді я натискаю кнопку. Коли світлина з’являється на папері протягом кількох хвилин, я прошу їх написати кілька слів, які відображають їхній душевний стан. Зараз у мене близько 200 таких фотопортретів.

Потім він перебирає купку, наче грає з колодою карт, і продовжує:

Це світлина незнайомої мені жінки, яку я бачив на лавці і вона годувала грудьми свою дитину тут, біля мого будинку. Коли я її побачив, я вже почав свій проект, але раптом усе набуло сенсу. Вона була як Джоконда на лавці, і я зрозумів, що люди, яких я фотографую, — пророки. Вони кажуть мені: є надія, що ми виграємо цю війну, любов і людяність переможуть.

Моє призначення – це чорно-біла фотографія

Світлина одеського двору Олександра Якимчука, фото з його онлайн-альбому, використано з дозволу.

Але перш ніж Якимчук знайшов цей новий підхід Polaroid, він пережив мистецьку кризу, коли виявив, що більше не може робити чорно-білі світлини. Як він пояснює, спочатку він прийшов до фотографії досить повільно. На своєму початковому шляху його надихнула чеська школа фотографії, починаючи з Яроміра Функе, Йозефа Судека, Франтішека Дртікола.

Поступово він зрозумів, що Одеса з її багатою архітектурною спадщиною, мультикультурним походженням, нескінченними змінами ідентичності має бути зображена чорно-білою, як інші європейські міста, такі як Париж, Відень чи Прага. Коли йому виповнилося 30 років, він повернувся до чорно-білої фотографії, яку він проявляє у домашніх умовах: це те, чому він навчився у підлітковому віці. Якусь мить він таки погрався з цифровою фотографією, але незабаром зрозумів, що у його світогляді фотографія є частиною матеріальної культури, чимось до чого потрібно торкатися і зберігати як фізичну присутність. Дістаючи важку купу негативів, він додає: «Це те, що я зробив в Одесі, приблизно 30 тисяч світлин. Мені потрібно мати можливість працювати над кожною частиною, використовувати те, що у мене є, і працювати з цим».

Після 2010 року він працював виключно з аналоговою фотографією, проявляв негативи вдома та фотографував Одесу, надихаючись такими майстрами, як Робер Дуано та Анрі Картьє-Брессон.

Якимчук додає:

Я шукав автентичності, тому що тут можна створити свій рай, як колись сказав Дуано. Ось як я створив свою Одесу: через два-три роки, аналізуючи власні світлини, я виявив, що можу стрибнути у цей світ і розчинитися в ньому; жити в Одесі, всередині цієї красі. Моя перша фотовиставка в Одесі у 2014 році мала назву «Моє кохане місто — моя розмова». Після цього я створив приватну школу фотографії, проводив інші виставки, зокрема у Лондоні та Стамбулі, і навіть керував галереєю протягом року, якраз перед війною, оскільки в Україні майже немає приміщень, присвячених виключно фотографії.

Більша частина колекції Якимчука представлена в альбомах на його акаунті у Facebook і там можна побачити людей, тварин, вулиці та громадські місця Одеси як джерело постійного натхнення та живу пам’ять про місто:

Світлина одеського ринку Олександра Якимчука, фото з його онлайн-альбому, використано з дозволу.

Роботи Якимчука також доступні на його акаунті в Instagram.

Відкриття, яке робиться раз у житті: робота одеського фотографа початку ХХ століття Вінсента Кругеля

Світлина з архіву Кругеля, яка отримана Філіпом Нубелем і використана з дозволу.

Ця пристрасть до аналогової чорно-білої фотографії та Одеси привела Якимчука до ще одного унікального історичного проекту: видання колекції фотографій Одеси 1913-1953 років Вінсента Кругеля, який переїхав туди з рідної Риги. Його світлини пропонують рідкісний погляд на одеситів усіх верств населення та мінливий портрет міста, коли там змінювались уряди та ідеології від царської Росії через громадянську війну до сталінського Радянського Союзу. Одеса, як відкритий порт та міжнародне місто підтримує особливий зв’язок з фотографією: тут відбулися перші в Імперії курси фотографії ще у 1894 році.

Повторне відкриття Кугеля – це те, що Якимчук згадує з теплотою і ставиться до нього особисто, оскільки обидва, передусім, вуличні фотографи:

Ці світлини лежали на горищі у валізі 60 років, і я отримав неймовірну можливість попрацювати над цим архівом завдяки онуці Кругеля та вперше опублікувати їх. Це унікальне свідчення не лише історії Одеси, але й чорно-білої фотографії.

Фотографія з архіву Кругеля, яка отримана Філіпом Нубелем і використана з дозволу.

Коли Якимчук розмірковує про свою понад десятирічну роботу, він не впевнений щодо свого наступного кроку: коли 24 лютого почалося друге вторгнення Росії в Україну, він зробив кілька чорно-білих світлин, дотримуючись своєї традиції. Проте, незабаром виявив, що він був емоційно переповненим і більше не міг продовжувати фотографувати так, як раніше, тому взагалі припинив це робити.

Світлина Олександра Якимчука з Одеси в перші тижні російського вторгнення у 2022 році. Фото отримано з його онлайн-альбому та використовується з дозволу.

Сьогодні він завершує такими словами:

Знову робити чорно-білі світлини улюбленого міста? Я не впевнений. На даний момент все, що я хочу, це зробити світлини природи. Війна змусила мене шукати тиші. Тиша пов’язана з нашою щоденною комендантською годиною з 23:00 до 5:00. Я знаю, що знаходжу радість у простих елементах і почуттях, які загострилися під час війни Я маю на увазі світлини поцілунків, які зроблені Дуано одразу після Другої світової війни.