Фото з особистого архіву Альмут Рохованські. Використовується з дозволу.
Альмут Рохованські – експертка з питань розвитку громадянського суспільства, розширення прав і можливостей жінок та прав людини, з понад 20-річним досвідом роботи з організаціями громадянського суспільства та активістами на пострадянському просторі. В інтерв'ю Global Voices вона обговорила широкий спектр питань – від політики ЄС щодо притулку до невідповідності між очікуваннями Заходу та потребами громадянського суспільства в Україні, Білорусі та Росії. Пропонуємо до Вашої уваги відредаговану версію розмови.
Global Voices (GV): Які найбільш нагальні потреби зараз відчувають організації громадянського суспільства в Україні, Росії та Білорусі?
Альмут Рохованські (АР): Потреби у них дуже різні.
Щодо України, я хочу зосередитися на одній речі, про яку ви, мабуть, не почуєте з інших джерел. У всьому світі ми чуємо: “О, українське громадянське суспільство таке енергійне і таке потужне”. І це правда, але українське громадянське суспільство також дуже різноманітне – його політика дуже різноманітна. І не все українське громадянське суспільство є “провладним”. Багато людей в Україні – це звичайні люди, які мають власні складні соціально-економічні проблеми, вони об'єднуються для того, щоб робити добрі справи у своїй громаді. І ми не чуємо про них достатньо. У західних ЗМІ ми чуємо багато голосів українського громадянського суспільства, але це голоси еліти. Але зовсім мало про неелітні групи. Звичайно, найбільша проблема зараз – це війна в країні. І найближчі 10-20-30 років нам доведеться мати справу з наслідками цієї війни.
Найбільшою проблемою для Білорусі є те, що всередині країни дуже високий рівень репресій. Багато громадських лідерів та активних активістів зараз перебувають за межами країни і мають дуже мало впливу всередині країни. Мої знайомі у Білорусі повідомляють, що їхнє повстання ще триває, їхня революція досі бореться. Лукашенко для них є нелегітимним президентом. Але нещодавно я була присутня на сесії з європейськими експертами з питань зовнішньої політики. І з їхньої точки зору, повстання закінчилося і провалилося. Питання полягає в тому, що робити: чинити надалі спротив чи ні? Звичайно, з кожною новою кризою, яка приходить, попередній кризі надається менше уваги. Тому у білоруських активістів дуже мало ресурсів і дуже мало підтримки та уваги на міжнародному рівні.
Стосовно Росії. Захід зараз [по суті] перебуває у стані війни з Росією. Дуже мало західних солдатів насправді воюють у цій війні. Росія вважає, що вона воює із Заходом. І Захід, давайте будемо чесними, також вважає себе у стані війни з Росією. Західні уряди хочуть, щоб Росія була ослаблена на багато років, як у військовому, так і в економічному та політичному аспектах на світовій арені. Вочевидь, що Росія вважає це екзистенційною загрозою для себе з боку Заходу. Тому зараз для будь-якого західного громадянина, особливо представника уряду або подібних політичних еліт, вийти і підтримати російських активістів – це все одно, що поцілунок смерті для активістів.
Цікаво, що майже всі кажуть про те, що російська опозиція втекла з країни. Практично всі російські правозахисники, яких я знаю, залишилися в Росії і продовжують працювати. Працювати їм, звичайно, стає дедалі складніше.
GV: ЄС призупинив дію Угоди про спрощення візового режиму з Росією, а деякі країни ЄС заборонили в'їзд громадянам Росії за туристичними візами. Яка Ваша думка щодо цих заходів?
АР: Ці заходи не вплинуть на результат війни: все, чого вони можуть досягти – це те, що нинішньому російському уряду може бути трохи легше отримати підтримку. Крім того, це змушує росіян, які виступають проти свого уряду, які не хочуть бути мобілізованими через те, що вони виступають проти війни, відчувати, що Захід також проти них. Це не сприяє досягненню тих політичних цілей, які Захід має в Росії. Я думаю, що Захід проводить таку політику з якихось дуже потворних переконань, дуже близьких до расизму. По суті, росіян зараз визначають як Інших, ворогів. Росіяни не зовсім люди, не зовсім європейці, не зовсім білі, не зовсім цивілізовані. І ми не хочемо їх тут бачити. І тому проводити політику, яка виключає їх, завжди є свого роду популярним політичним кроком.
Дехто стверджує, що це робиться з метою безпеки. Але це повна нісенітниця. Адже нам також казали, що мусульмани не повинні приїжджати на Захід, оскільки кожен з них може бути терористом. Вочевидь, що це був расизм і нісенітниця. І такою ж нісенітницею є те, що будь-хто із сотень тисяч росіян, які можуть забажати приїхати до Європи, є потенційним ризиком для безпеки.
GV: Нещодавно в Росії було ухвалено закон про пропаганду ЛГБТК+ [1], який наражає людей на небезпеку. Багато людей з цієї спільноти раніше їздили до Європи за туристичними візами і просили притулку, щоб стати біженцями. Чи є у вас якісь поради для ЛГБТК+ людей, яким потрібно виїхати з Росії?
АР: Я працювала з цією спільнотою, особливо з Північного Кавказу. Але з Північного Кавказу за останні 20 років близько 100 000 або 150 000 приїхали до Європи і попросили притулку. Це фактично найбільша група російських громадян, які отримали притулок за останні 20 років.
Це свідчить про те, що переважна більшість цих людей прибули до Європи без візи, тому що вони ніколи не змогли б її отримати. У них не було всіх тих речей, які потрібні для отримання візи, таких як офіційна робота та офіційні банківські рахунки, тому вони навіть не намагалися її отримати. Вони подорожують нелегально, іноді платять контрабандистам, кримінальним структурам, щоб ті допомогли їм потрапити до Європи. А потім просять притулку. Переважна більшість шукачів притулку, які прибувають до Європи звідусіль, подорожують без віз, тому що вони приїжджають з країн, де практично жодна звичайна людина не може отримати візу.
Тому тут є певна проблема, адже, з одного боку, у вас є люди, яким правозахисні організації допомагають втекти з Росії. Їм допомагають такі люди, як я, активісти правозахисних організацій, які також працюють з дипломатами. А ми з тих людей, які люблять робити все легально і чесно. Я не можу зателефонувати торговцю людьми і сказати: “Можеш переправити цю людину через кордон?”. Я не хочу цього робити. І я б навіть не знала, кому телефонувати, у мене немає таких контактів. Коли я щось роблю, я роблю це легально.
Іноді біженці, особливо ЛГБТК+, особливо з Кавказу, намагаються знайти і дослідити всілякі хитрощі [для втечі]. Раніше був варіант, можна було поїхати в Туреччину як громадянин Росії, а потім забронювати рейс до Росії, але через Німеччину, як на Люфтганзі, наприклад. У Франкфурті ви виходите з аеропорту, і замість того, щоб летіти до Москви, ви йдете на паспортний контроль і кажете: “Дайте мені притулок”, і вони повинні вас прийняти, а згодом розглянути вашу справу. І, можливо, у підсумку, нададуть вам притулок. Я знаю людей, які так робили, особливо жінки з Кавказу.
Тому теоретично громадянам Росії не потрібна транзитна віза, щоб поїхати в Європу. І якщо вони хочуть поїхати зі Стамбула до Москви через Франкфурт, то це можна було б зробити. Зараз це неможливо, оскільки немає рейсів Франкфурт-Москва. Це одна з причин, чому цей варіант більше не існує – просто немає рейсів.
Але навіть у минулому, коли були рейси до Москви безпосередньо з Європи, у мене були випадки, коли людям відмовляли в посадці на ці рейси назад до Росії з транзитом через Європу. Справа в тому, що жодна країна відверто не каже: “Ви знаєте, ми отримали багато заяв від росіян-геїв, які попросили притулку в нашому аеропорту, і тому ми зараз говоримо нашим прикордонним службам або авіакомпаніям, щоб вони їх відсіювали”. Але ви кажіть про це відверто, оскільки це починає відбуватися.
Якщо авіакомпанія припускається помилок, наприклад, якщо в країну потрапляє занадто багато людей, які просять притулку, або у них немає візи, то у них виникають проблеми. Уряд може оштрафувати їх або покарати. [Авіакомпанії] є фактичними виконавцями державної імміграційної політики, оскільки відсіюють людей після перевірки за певними ознаками.