- Global Voices по-українськи - https://uk.globalvoices.org -

Інтелектуали з Бурятії закликають Росію до деколонізації : інтерв’ю з художницею Сесег Джігжитовою

Категорії: Центральна та Східна Європа, Росія, війна і конфлікти, громадські медіа, етнічна та расова приналежність, жінки та гендерна рівність, історія, корінні народи, культура і містецтво, мова, права людини, цензура, цифровий активізм, RuNet Echo, Russia invades Ukraine

Деталь ілюстрації бурятської художниці Сесег Джігжитової, яка деконструює російський колоніалізм. Використовується з дозволу.

Згідно зі статистикою, в Росії проживають понад 190 етнічних груп [1] і етнічні росіяни становлять близько 80 відсотків [1] від загальної чисельності населення у 146 мільйонів [2]. Проте, Москва підтримує російськоцентричний дискурс [3], який здебільшого успадкований від радянської колоніальної традиції. І російське вторгнення в Україну [4] викликало нові антиколоніальні та антивоєнні ініціативи серед представників деяких етнічних груп. Global Voices поспілкувались електронною поштою із бурятською інстаграмеркою Сесег Джігжитовою, яка використовує візуальне мистецтво, щоб привернути увагу до необхідності деколонізувати наративи Москви.

Джігжитова родом із Бурятії, регіону у Південному Сибіру навколо озера Байкал, де проживає одна з монгольських націй Росії [5]. Здобувши освіту архітектора, і проживаючи у Берліні, вона нещодавно почала використовувати свою роботу ілюстратора, щоб малювати та писати російською мовою про проблему деколонізації кількох «азіатських етнічних груп» (бурятів, тувинців [6], саха [7] та інших народів, які живуть у Сибіру та на Далекому Сході), які сприймаються крізь призму етнічних росіян.

Її робота в Instagram [8] поєднує зображення й текст, щоб проілюструвати дискурс колонізації, її прояви та наслідки. Мистецтво супроводжується її коментарями, а також реакціями на її короткі тексти, що розкривають насичену дискусію стосовно чутливої проблеми, яка здебільшого ігнорується у суспільному дискурсі в Росії. Насправді, опозиція Путіну часто відображає той самий росіяноцентричний погляд, як це помітно з Олексієм Навальним [9]. Global Voices запитали Джігжитову, чому це залишається білою плямою:

Я вижу в этом страх потери привилегий и определенного статуса. По-человечески мне этот страх очень даже понятен. Ведь если мы начнём копать глубже, то мы увидим, что деколонизация затрагивает все сферы жизни: начиная от школьного образования, топонимов, языков, медиа, культуры и заканчивая самым главным – мышлением, а также идеей превосходства колонизаторов над колонизируемыми. Действительно, сложно не испытывать тревогу, понимая, что этот глубинный процесс неизбежен, и, более того, он уже начался, а ты – хочешь не хочешь – его активная часть. 

Для русских оппозиционеров и их последователей быть против Путина – уже довольно радикально и смело. Я здесь абсолютно не хочу нисколько умалять их вклада в антивоенную и анти-пропагандистскую борьбу. Однако, судя по всему, многие просто не хотят зреть в корень проблемы и, как следствие, признать Россию колониальной страной.

Справедливости ради, необходимо признать, что и коренным народам РФ предстоит очень большая работа по деколонизации себя. И в первую очередь, осознать свой так называемый статус субалтерна – почти бесправного члена общества, которого большинство не слышит, не видит и просто не желает воспринимать. Это – отправная точка, с которой надо начать двигаться. Объективно, без прикрас осознать своё положение и что и как к этому привело.

К счастью, наша слабость может обернуться и нашей силой: когда угнетённые народы, разделяющие одну на всех боль, солидаризируются, происходит синергетический эффект. В этом наше преимущество, неочевидное для большинства. К тому же, мы не только солидаризируемся друг с другом – азиатскими республиками России – но и получаем моральную поддержку других народов: казахов, монголов, восточных европейцев. 

Любопытно, что Свободная Бурятия – единственная этническая организация, которой российские оппозиционные медиа регулярно дают эфир. Предположу, что это связано с тем, что глава фонда, А. Гармажапова, неоднократно публично заявляла о приверженности идеи сохранения федерации. А тот же В. Милов,  например, в одном из своих интервью говорил, как он рад, что «мы вместе» (имея в виду Бурятию). Параллельно с этим, многие оппозиционные эксперты и медиа-лидеры говорят о возможности распада РФ исключительно как катастрофе. 

Уверена, людям нужно давать шанс решать собственную судьбу самостоятельно. При этом, конечно, необходимо раскрыть все архивы и сделать их доступными, признать колониальное прошлое и настоящее и максимально объективно и прозрачно обсудить все “за” и “против”. В конце концов, деколонизация вовсе не обязательно означает отделение. Но если отделение – это осознанный выбор общества вследствие деколонизации… то почему нет? 

Я бачу в цьому страх втрати привілеїв та певного статусу. По-людськи мені цей страх дуже зрозумілий. Адже якщо ми почнемо копати глибше, то побачимо, що деколонізація стосується усіх сфер життя: починаючи від шкільної освіти, топонімів, мов, медіа, культури і закінчуючи найголовнішим – мисленням, а також ідеєю переваги колонізаторів над колонізованими. Справді, складно не відчувати тривогу, розуміючи, що цей глибинний процес неминучий, і, ба більше, він уже почався, а ти – хочеш не хочеш – його активна частина.

Для російських опозиціонерів та їхніх послідовників бути проти Путіна вже досить радикально і сміливо. Я тут абсолютно не хочу анітрохи применшувати їхній внесок у антивоєнну та антипропагандистську боротьбу. Проте, зважаючи на все, дехто просто не хоче дивитись у корінь проблеми і, як наслідок, визнати Росію колоніальною країною.

Заради справедливості, необхідно визнати, що й корінним народам РФ потрібно виконати багато роботи із самодеколонізації. І, насамперед, усвідомити свій так званий статус субалтерну – майже безправного члена суспільства, якого більшість не чує, не бачить і просто не бажає сприймати. Це стартова позиція, з якої потрібно почати рухатися. Об'єктивно, без прикрас усвідомити своє становище і що до цього призвело.

На щастя, наша слабкість може обернутися і нашою силою: коли пригноблені народи, які поділяють один біль на всіх, солідаризуються, відбувається синергетичний ефект. У цьому наша перевага неочевидна для більшості. До того ж, ми не лише солідаризуємось один з одним – азіатськими республіками Росії – але й отримуємо моральну підтримку інших народів: казахів, монголів, східних європейців.

Цікаво, що Вільна Бурятія [10] є єдиною етнічною організацією, якій російські опозиційні медіа регулярно надають ефір. Припустимо, це пов'язано з тим, що керівниця фонду, Алєксандра Гармажапова [11], неодноразово публічно заявляла про прихильність до ідеї збереження федерації. А той же Володимир Мілов [12] (опонент Путіна), наприклад, в одному зі своїх інтерв'ю казав, як він радий, що «ми разом» (маючи на увазі Бурятію). Паралельно з цим, багато опозиційних експертів і медіа-лідерів кажуть про можливість розпаду РФ, виключно як катастрофу.

Я упевнена, що людям потрібно надавати шанс вирішувати власну долю самостійно. При цьому, звичайно, необхідно розкрити всі архіви та зробити їх доступними, визнати колоніальне минуле та сьогодення й максимально об'єктивно та прозоро обговорити всі «за» та «проти». Зрештою, деколонізація зовсім не обов'язково означає відокремлення. Але якщо відокремлення – це усвідомлений вибір суспільства, внаслідок деколонізації… то чому б ні?

На цьому зображенні чоловік у військовій формі хапає людину і написано: «Нам потрібно більше м’яса», маючи на увазі молодих бурятських чоловіків, яких непропорційно багато відправляють на український фронт як «гарматне м’ясо».

View this post on Instagram

A post shared by Seseg Draws (@seseg_routine_and_holidays) [13]

Демонізація цих етнічних груп походить з різних джерел: російських націоналістів, а також Ватикану [14] чи окремих українських націоналістів [15]. Global Voices запитали Джігжитову про походження цього постійного відокремлення небілих чи нехристиянських етнічних груп.

Да, мне кажется, это всё та же древняя шарманка о «тёмных, жестоких дикарях» и «белых людях, несущих свет и гуманность». 

Вот, Патриарх Кирилл недавно выступил с заявлением, что, мол, «православная совесть» не позволяла русским колонистам жестоко обращаться с местным населением во времена колонизации Саха. Здесь тоже, вновь и вновь, сказки про добровольное вхождение сибирских народов и регионов в состав Российской империи. А ведь люди продолжают в них верить. 

Москва в царское и в советское время превратила Сибирь в каторгу – естественную тюрьму. Место, которое для одних было родной землёй и домом, а для других – удобной возможностью расправиться с неугодными, послав их подальше от себя. 

Так, мені здається, це все та ж давня шарманка про «темних, жорстоких дикунів» і «білих людей, які несуть світло та гуманність».

Ось, Патріарх Кирило [16] нещодавно заявив, що, мовляв, «православна совість» не дозволяла російським колоністам жорстоко поводитися з місцевим населенням за часів колонізації Саха. Тут також, знову і знову, казки про добровільне входження сибірських народів та регіонів до складу Російської імперії. Адже люди продовжують у них вірити.

Москва за царських та радянських часів перетворила Сибір на каторгу – природну в'язницю. Місце, яке для одних було рідною землею та домівкою, а для інших – зручною можливістю розправитися з неугодними, відправивши їх подалі від себе.

У своєму мистецтві Джігжитова деконструює російський колоніалізм, використовуючи російську, як мову спілкування. Global Voices запитали її, чого вона сподівається досягти і яку реакцію отримує:

В своём инстраграм-аккаунте я делюсь собственными наблюдениями и опытом, расту вместе со всеми. Я получаю много положительных отзывов от представителей коренных народов, некоторые из них пишут мне в личные сообщения с обратной связью, время от времени разворачиваются очень интересные дискуссии. Иногда я использую свои сторис, чтобы публиковать мнения людей, желающих высказаться анонимно, – я очень ценю это доверие. Мне важно говорить о своей антивоенной позиции и, если необходимо, давать площадку для таких же антивоенных голосов коренных народов. Ростки нашей деколонизации пока что очень слабые и маленькие, но они растут и крепнут. И я очень хочу поддержать «своих» в процессе обретения субъектности. 

Осознание колониального прошлого России, колонизации Сибири и её последствий очень важно для настоящего и будущего. Без разбора полётов не будет процветания – ни для потомков колонистов, ни для колонизированных. Нужно перестать ставить памятники колонизаторам в сибирских городах и праздновать «добровольное присоединение». Вместо этого нужно сделать всё возможное, чтобы сохранить языки, вернуть истинные, коренные названия рекам, озёрам, местностям, деполитизировать учебники истории и прекратить эту безумную гегемонию всего русского. У бурятов, например, есть своя литература – не менее великая. Эвенкийские народные сказки абсолютно достойны того, чтобы их изучали во всех школах. А тувинцы, несмотря ни на что, сохранили свой язык – 85% говорят на родном языке, и это огромный ресурс и потенциал аутентичности. 

Это самое очевидное, первое, что приходит в голову. Конечно, процесс деколонизации и излечения коллективных травм займёт многие десятилетия, обретёт новые формы и переизобретёт старые. Так что мне, на самом деле, сложно ответить, каковы признаки «настоящей» деколонизации. Я могу только делиться своей перспективой.

У своєму інстраграм-акаунті я поширюю власні спостереження й досвід, а також розвиваюсь разом з усіма. Я отримую багато позитивних відгуків від представників корінних народів, деякі з них надсилають мені особисті повідомлення, іноді розгортаються дуже цікаві дискусії. Інколи я використовую свої сторіс, щоб публікувати думки людей, які бажають висловитися анонімно, – я дуже ціную цю довіру. Мені важливо говорити про свою антивоєнну позицію і, якщо необхідно, надавати майданчик для аналогічних антивоєнних голосів корінних народів. Паростки нашої деколонізації поки що дуже слабкі та маленькі, але вони зростають і міцніють. І я дуже хочу підтримати «своїх» у процесі набуття суб'єктності.

Усвідомлення колоніального минулого Росії, колонізації Сибіру та її наслідків дуже важливе для сьогодення та майбутнього. Без розбору польотів не варто очікувати процвітання – ані нащадків колоністів, ані колонізованих. Потрібно припинити ставити пам'ятники колонізаторам у сибірських містах та святкувати «добровільне приєднання». Натомість, потрібно зробити все можливе, щоб зберегти мови, повернути справжні, корінні назви річкам, озерам, місцевостям, деполітизувати підручники історії та припинити цю божевільну гегемонію всього російського. У бурятів, наприклад, є своя література – не менш велика. Евенкійські [17] народні казки гідні того, щоб їх вивчали у всіх школах. А тувинці, незважаючи ні на що, зберегли свою мову – 85% спілкуються рідною мовою, і це величезний ресурс та потенціал автентичності.

Це найочевидніше, перше, що спадає на думку. Звичайно, процес деколонізації та лікування колективних травм триватиме багато десятиліть, набуде нових форм і перевинайде старі. Тож мені, насправді, складно відповісти, які ознаки «справжньої» деколонізації. Я можу лише ділитися своєю перспективою.

На цьому зображенні двоє інтелектуалів сперечаються про корінні народи. Той, що ліворуч, відповідає на запитання «Що ви думаєте про бажання тих, хто хоче відокремитись від нас?» і каже: «Та без нас (мається на увазі етнічних росіян) вони повернуться у свої села». Той, хто праворуч, додає: «Гадаю, це неможливо. Нам потрібно реформувати перерозподіл ресурсів…Вони  [корінне населення] не зможуть керувати цими ресурсами, вони ще не готові..коли я скажу, що вони готові, тоді…»

View this post on Instagram

A post shared by Seseg Draws (@seseg_routine_and_holidays) [18]

У російській мові використовують два слова, коли йдеться про російську ідентичність: перше — «русский» [russki], що означає етнічний росіянин, і «россиянин» [rossiyanin], що означає громадянин Російської Федерації. Global Voices запитали Джігжитову про її власне ставлення до терміну «русский», як маркера ідентичності:

Мне не хочется говорить о русской идентичности. Я не знаю, как русские идентифицируют себя. Про себя точно могу сказать: я – нерусская, я – бурятка. Спасибо моим родителям, которые воспитывали во мне «нормальность» бурятской идентичности. В то же время, во мне очень много русского, всё же мы все выросли на русской классической литературе. Это, безусловно, дало мне многое, но эта же всеобщая зацикленность на всём русском ещё больше у меня отняла – по сути, целые другие миры и опыты. 

Так получилось, что мы, нерусские, знаем всё про русских, но они ничего не знают о нас. Более того, мы сами в этом коллективном беспамятстве мало что знаем о нас самих. Я очень рада, что всё больше коренных людей задаются вопросом: что значит быть бурятом, тувинцем, саха и т.д.? Это сейчас один из самых главных вопросов для нас. 

Мені не хочеться говорити про російську ідентичність. Я не знаю, як росіяни ідентифікують себе. Про себе точно можу сказати: я нерусская, я бурятка. Дякую моїм батькам, які виховували в мені нормальність бурятської ідентичності. Водночас, у мені дуже багато російського, все ж таки ми всі виросли на російській класичній літературі. Це, безумовно, дало мені багато, але ця ж загальна зацикленість на усьому російському ще більше в мене забрала – по суті, інші світи та досвід.

Так вийшло, що ми, нерусские, знаємо про росіян, але вони нічого не знають про нас. Ба більше, ми самі у цій колективній непритомності мало що знаємо про себе. Я дуже рада, що дедалі більше корінних людей запитують себе: що означає бути бурятом, тувинцем, саха і т.д.? Це зараз – одне з найголовніших питань для нас.

Цитати Джігжитової переклала з російської на англійську мови Марина Хоніна [19].