Українські військовослужбовці в деокупованому місті здирають плакат з написом російською “Ми з Росією один народ”. Під ним банер з віршами Шевченка. Скріншот з YouTube

До 2014 року українці не потребували уточнень до слова «війна». Коли хтось казав «до війни» чи «після війни», всі розуміли, що йдеться про Другу світову. Й хоча ми дещо по-різному тлумачили історію (для одних радянські війська у сорокових були визволителями, для інших — новими окупантами), для кожного з нас війна була страшною давноминулою подією, яка не може повторитися. Бо держав-монстрів, здатних розв’язати криваву війну в Європі, більше немає.

Виявилося, що є. 2014 року Росія загарбала частину України — Кримський півострів — й інсценувала «народне повстання» в Донецькій і Луганській областях. «Повстанців» очолили російські спецпризначенці й озброїли російською зброєю. Україна мусила боронитись і звільнила частину своєї землі, поки на заваді не стала російська армія, що вторглася на Донеччину. Так у нашій країні вперше з 1944 року з’явилась лінія фронту, окопи, артилерійські обстріли, танкові бої, біженці, герої й загиблі.

Щоправда, тоді українська влада вирішила офіційно не називати це війною, хоч і говорила про «російську агресію». Натомість використовували евфемізм «антитерористична операція», а з 2018 року — «операція об’єднаних сил». Це, мовляв, дозволяло не запроваджувати режим воєнного стану, уникнути прямої конфронтації з Росією й дає шанс на мирне врегулювання конфлікту. Миру не було — обстріли тривали, люди гинули, а мешканці окупованих територій не мали шансів на нормальне життя. Але формально не було й війни. Що вона насправді тривала всі ці вісім років, нагадували військові, волонтери й вимушені переселенці, але політики, іноземні дипломати й міжнародні організації уникали цього слова.

Після 24 лютого 2022 року, коли регулярна російська армія пішла у наступ на Україну, ми шукаємо нових евфемізмів. Цю війну українці називають «повномасштабною» чи «великою», щоб відрізнити від попереднього етапу російської агресії. Хоча, напевно, для людини, яка втратила дім чи близьких у Донецьку або Луганську, війна до 2022 року теж була достатньо великою. Нам важливо пам’ятати й нагадувати іншим, що Росія напала на нас ще у 2014 році.

Тепер слова «війна» уникає вже Росія, називаючи свої дії в Україні «спеціальною військовою операцією». Це означення — частина спроби Росії позбавити Україну суб’єктності в очах світу і ствердити своє право робити на території нашої держави все, що їй заманеться. Допомагають у цьому й «нейтральні», «дипломатичні» фрази, які використовують міжнародні організації та іноземні медіа. Наприклад, «українська криза» чи «український конфлікт». Бо якщо не враховувати вигадані Росією псевдоісторичні причини, які нібито виправдовують її вторгнення в сусідню країну, доведеться визнати: жодної кризи в Україні без російського втручання не було. А «конфлікт» можна розв’язати вмить — Росії треба лише вивести з української території війська й припинити запускати по нас ракети.

Питання ідентичності

Одну російську крилату ракету «Калібр» я бачив у квітні зовсім зблизька у центрі Львова. Це місто на заході України, у тисячі кілометрів від зони бойових дій. Пролетівши над моїм будинком, за кілька секунд ця ракета влучила в цивільну автомайстерню; четверо працівників загинули. У розташованому неподалік готелі, де мешкали переселенці, вибуховою хвилею вибило шибки. Трирічному хлопчику з Харкова осколком відсікло палець. Його мама розповідала, що намагалась винести його з кімнати в безпечне місце і навіть не розуміла, чому він кричить: «Пальчик! Пальчик!»

Популярний у світі російський класик Федір Достоєвський писав, що щастя всього світу не варте сльози на щоці невинної дитини. Напевно, виховані на Достоєвському росіяни не вважають українських дітей невинними, адже вбили вже пів тисячі й щодня вбивають та калічать ракетами, артобстрілами й мінами наступних. А ще сотні українських дітей вони викрали на окупованих територіях і вивезли, розлучивши з рідними. А ще тисячі намагаються перевчити у школах «за російськими підручниками» й змусити повірити, що вони тепер росіяни.

Тут доречно згадати менш популярного за межами Росії, але знайомого всім російським дітям автора — Івана Крилова, переписувача байок Езопа й Лафонтена. У його творі вовк збирається з’їсти ягня. Воно запитує вовка: «В чому я винний?» — а той відповідає: «Ти винний вже у тому, що я хочу їсти».

Зараз «гаряча» війна точиться в п’ятьох українських областях, а вибухи ракет періодично чути в усіх кутках нашої великої країни. Ми вдячні цивілізованому світові за допомогу, яка не дає нашому суспільству колапсувати й допомагає українській армії стримувати ворога. Але нам би також хотілося, аби нас правильно розуміли.

Щоб розуміли, що ми — не росіяни, ніколи ними не були (хоч би що з цього приводу казав Путін) і ніколи ними не будемо. Пишу це, бо нещодавно керівниця фонду, який розподіляє західну гуманітарну допомогу, показала мені знайдену серед подарунків українським дітям «матрьошку» у формі «ваньки-встаньки». Це всього лише іграшка, але це також символ народу, який на нас напав і хоче нас знищити.

Щоб розуміли, що нас не потрібно «мирити» і саджати за стіл переговорів із жодними росіянами. Не потрібно пропонувати нам когось вибачити чи чимось поступитися. Ми хочемо зберегти нашу незалежну державу і зробити нашу країну в майбутньому такою ж мирною, багатою і щасливою, як сусідні країни Європи — й маємо на це всі можливі права. У росіян щодо нас інші плани — грубо кажучи, щоб нас не існувало. Компроміс тут неможливий.

Щоб розуміли, що якщо ми не захистимо себе, й не втримаємо разом світовий порядок, у якому агресивні війни неприйнятні, то наступними жертвами будуть інші держави, — європейські й не лише, — які захистити буде набагато важче.

Показник цього розуміння — правильні слова і тлумачення того, ким ми є, що ми робимо і що Росія робить із нами, — насправді важливі і для світу, і для нас. «Спеціальна операція» є насправді агресивною війною на чужій території, нічим не виправданою і ніким не спровокованою (пам’ятаймо про ягня!). «Війну Путіна» підтримують, за даними різних опитувань, від двох третин до трьох чвертей російського суспільства, тож це війна Росії, за яку несуть відповідальність усі її громадяни. Існування «російськомовного населення» в регіонах, які Росія атакувала і значною мірою знищила, не виправдовує агресії. Не існує й жодних «сфер впливу», які дають одній державі право нападати на іншу. Українські території, які загарбала Росія, не можна називати російськими, а призначену там окупаційну владу — «проросійською адміністрацією». «Народні республіки» не є ані народними, ані республіками — це окупаційний режим, що тримається на російській зброї. «Референдум», який російська окупаційна влада інсценує на загарбаних територіях, заздалегідь вигадавши результати, не має нічого спільного зі справжнім волевиявленням. І так далі.

Російська брехня — в пропагандистських медіа, заявах дипломатів, «експертних» коментарях західних друзів Путіна — намагається розмити реальність, перевернути цінності з ніг на голову і підвести світ до думки, що Україною можна поступитися. Вживання правильних слів нагадує світу, що нам, українцям, немає чим поступатися — якщо ми поступимось, нас просто не буде. Поки що тільки нас.