На позиціях. Фото з архіву Євгена Шибалова

Тактика виживанн піхотинця на війні дуже схожа на еволюційно сформовану тактику виживання таргана на вашій кухні.

Ти маєш тихо сидіти у темній сирій щілині. Бажано без жодного звуку та руху, щоби нічим не видавати свою присутність. Але при цьому пильно приглядатися і сторожко прислухатися до того, що відбувається навколо.

А на відкритий простір треба вибігати дуже спритно і дуже ненадовго. І затримуватись там рівно настільки, наскільки треба, щоби виконати своє завдання. 

Якщо десь спалахнуло яскраве світло і роздався крик “Уууу, бля!” – ти програв і, з високою ймовірністю, скоро загинеш. Бо десь там, за невидимим обрієм, вже летить по твою душу вбивчий капець.

На відміну від таргана, піхотинець, за відсутності пригожої щілини, може собі її вирити. Для цього він має при собі свою головну суперзброю — лопату. Всі інші види озброєння в піхоті — допоміжні насправді. І другим місцем у списку буде не зброя, а вуха та очі. Тобто рації для зв'язку та оптика для спостереження: квадрокоптери, прилади нічного бачення, тепловізори.

Піхотна лопатка з короткою ручкою, що майже не змінилася за останнє століття, — це геніальний витвір людства, який врятував безліч солдатських життів. Її головна перевага в тому, що нею можна рити собі окоп лежачи. Це страшенно важливо під щільним артилерійським вогнем, коли “встати у повен зріст” та “яке прикре самогубство” – одне й те саме.

Десь високо у небі противно дзижчать обвішані оптикою безпілотники. Вони тебе бачать, а ти їх ні. За багато кілометрів від передової водить туди-сюди слонячими вухами локаторів радарна станція, фіксуючи у радіоефірі будь-які ознаки присутності військових підрозділів. Вночі через тепловізори багато пильних очей видивляються в окопах спітнілих від страху піхотинців.

Та, попри всі високі технології, тактика виживання принципово не змінюється. Вирий собі хороший окоп. Переконайся, що він надійно захований під рослинністю. Вимкни нарешті довбаний смартфон. І сиди тихенько.

Секрет піхотинця

Відкрию вам таємницю: майже всі види озброєнь у сухопутних військах створені з однією-єдиною метою — знищити піхотинця.

Артилерія, ракети, штурмова авіація та ударні дрони, гелікоптери, бронетехніка, міномети і безліч інших смертоносних штук розроблялися виключно для того, щоби вибивати з окопів і вбивати солдатів супротивника.

Проти цього всього у самого солдата є лопата, автомат і терпіння. Терпіти і не ворушитися, коли тебе видивляються. Тремтіти від страху, але терпіти, коли твій окоп накривають з усіх видів зброї. Відганяти вогнем ворожу піхоту, що час від часу пробує йти на штурм.

Терпіти голод, холод, постійні недосипання, втрату побратимів.

Це все дуже непросто.

Натомість, залишаючись живим, солдат наносить шкоду ворогові самим фактом свого існування. Ворожий наступ пробуксовує, наштовхнувшись на оборону піхотного підрозділу. І потрібні величезні ресурси для продовження операції.

Вишикувана в колони техніка беззмістовно торохтить двигунами, спалюючи безліч палива. Або безтолково катається вздовж лінії фронту у пошуках шпарин, на кшталт не заблокованих оборонними спорудами доріг.

Артилерія витрачає шалену кількість боєприпасів, накриваючи всі райони, де продовжує опір піхота.

Штурмова авіація розтринькує керосин і дорогі ракети, перепахуючи лісочки, де окопалися підрозділи.

Офіцери у штабах рвуть на собі волосся, поспіхом перекроюючи плани операцій.

Дедлайни зриваються. Вишукані тактичні схеми з красивими стрілочками на мапах перетворюються на сміття.

Головний ресурс, який ціною власного життя виграє піхота для своєї армії та своєї країни — час. В моєму випадку піхотний взвод майже на тиждень зупинив наступ російської армії, яка відчайдушно намагалася оточити величезне угруповання українських військ у Сєвєродонецьку та Лисичанську.

Проти кількох десятків солдатів з легким озброєнням кинули в бій цілий батальон елітних десантників. Їх підтримували десятки одиниць складної і дорогої техніки — літаків, ударних гелікоптерів, крупнокаліберних мінометів, реактивної артилерії та артилерії звичайної, танків тощо. І все одно при десятикратній перевазі у силах російська армія тиждень протопталася біля невеличкого села на Донбасі.

Кілька моїх товаришів було вбито, ще кількох поранено. Я сам з групою інших бійців був взятий у полон. Але росіяни взяли село тільки після того, як наш підрозділ відійшов, зберігши більшу частину солдатів. Ціною витрати дорогоцінного часу та величезних ресурсів російська армія таки взяла село… яке втратила наступного дня в результаті української контратаки.

Оточення Лисичанська зірвалося, українські війська зуміли звідти організовано відступити. В результаті ці частини створили нову лінію оборони, яку росіяни не можуть прорвати аж до сьогоднішнього дня.

Російський офіцер, який допитував мене у полоні, одного разу роздратовано вигукнув:

“Ти кажеш, що ти нещодавно мобілізований та недосвідчений новобранець! Ви всі так кажете! І це співпадає з тими даними, які ми мали перед початком наступу. Я був впевнений, що ми легко та швидко пройдемо позиції підрозділів зі слабким озброєнням та ненавченим особовим складом. Але ми зав'язли! І я намагаюся зрозуміти, чому…”

Тому що в нас було терпіння. І велике бажання вижити.

Зараз вже не так. По мірі надходження західної допомоги головну роль з українського боку починають відігравати ракетники з “Хаймарсами”. Потім до них долучаться танкісти на “Леопардах”. А згодом, хочу в це вірити, і пілоти на F-16.

Піхотинці займуть своє скромне місце другорядної сили. 

Щось, що я зрозумів

Все викладене вище жодним чином не є підручником з тактики. Це просто ілюстрація того, як колишній цивільний, громадський активіст з дуже ліберальними, гуманістичними та пацифістськими поглядами, починає мислити як солдат.

До 24 лютого 2022 року я щиро вірив, що наші проблеми у стосунках з Росією можна вирішити шляхом мирного врегулювання. Я займався гуманітарною роботою з допомоги цивільним мешканцям сходу України, які страждали від війни з 2014 року. 

На всіх публічних майданчиках я благав звернути увагу на страждання цих людей і не хапатися за силові інструменти, не спробувавши спочатку всі діалогові та медіаційні механізми.

Через рік війни, пройшовши довгий шлях від громадського активіста до ветерана піхоти, я дещо зрозумів.

Є одна річ, яка є спільною і для громадських активістів, і для солдатів-добровольців — прагнення справедливості.

В лавах української армії я зустрів чимало людей, знайомих по громадському сектору. І всі ми були щиро впевнені, що це дуже несправедливо, коли велика та сильна країна може просто силою принизити слабшого за розмірами, багатством та кількістю зброї сусіда.

Я всією душею за діалог та дипломатію. Але базове правило діалогу — взаємна повага та рівноправний статус сторін. 

В мене немає ненависті ані до росіян як народу, ані до Росії як країни.

Я воюю проти росіян не тому, що ненавиджу Росію.

А тому, що люблю Україну.