Історія українця на варті в окупованій росіянами Чорнобильській зоні відчуження

Pripyat_Chernobyl_NPP

Покинуте місто Прип'ять і новий саркофаг над Четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції. Фото користувача Вікіпедії Konung yaropolk (CC BY-SA 4.0).

Цей текст – один з серії есеїв і статей, написаних українськими митцями, які залишаються в Україні після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року. Ця серія створена сумісно з  Folkowisko Association/Rozstaje.art. Проєкт фінансується Міжнародним вишеградським фондом, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі. 

23 лютого 2022 року п’ятдесятирічний Василь Антоненко виїхав на чергову дванадцятигодинну робочу зміну. Він прямував зі Славутича до Прип’яті. Це молоді українські міста, які звели за радянських часів, щоби обслуговувати Чорнобильську атомну електростанцію (ЧАЕС). Прип’ять була містом енергетиків до катастрофи 1986 року, а Славутич — став після.

Як завжди, Василь перетнув електричкою білоруський кордон — у цьому кутку Полісся Білорусь врізається в українські землі — і знову в’їхав до України. Через Білорусь пролягає найкоротший шлях зі Славутича до ЧАЕС — менш як на годину. В об’їзд — у кращому випадку на шість.

Василь працює в Прип’яті на водоканалі — підприємстві, яке колись забезпечувало водою новеньке місто. Тепер же лише подає воду на ЧАЕС — для охолодження ядерного палива. “Що може статися, якщо перестати подавати воду? Краще цього не перевіряти,” — сміється Василь.

У медіа писали, що на території Білорусі дислокуються російські війська. Припускали також, що росіяни наступатимуть на Київ через Чорнобильську зону відчуження, від якої звідти трохи понад сто кілометрів. Це здавалося безумством, але попри досі небезпечний рівень радіації, який в окремих місцях перевищує норму в кілька разів, Росія таки вдерлася у Чорнобиль. Частина військ рушила на Київ, інша — захопила ЧАЕС, вкотре порушуючи міжнародне право. Понад сотня працівників станції та нацгвардійців, які її охороняли, опинилися в заручниках.

За наказом окупантів начальник зміни ЧАЕС викликав на станцію працівників водоканалу, натомість Василя попросив залишитися, бо електростанція й надалі потребувала безперервної подачі води. Не допустити розплавлення захисної конструкції реактора, що призвело б до витоку радіації, було одним із найважливіших завдань.

Так Василь залишився буквально один на цілісеньке місто-привид. Здалеку доносилися вибухи, було страшно і гнітила невідомість… Однак Василь — релігійна людина, яка бере активну участь у церковному житті своєї релігійної громади, тож він вирішив, що треба просто довіритися Богові й старанно виконувати свою справу: налаштовувати роботу насосів, регулювати подачу води, стежити за таблом. Стривожений голос у слухавці передавав зі станції, чи додати води, чи збавити, а Василь робив все, що від нього залежало, аби не повторилася ядерна катастрофа.

Росіяни дуже швидко з’явилися на водоканалі, бо через обстріли вже першого тижня на станції пропала електроенергія. Не лише насоси не могли  качати воду – не працювало ніщо. Василь нервувався, бо вода мала подаватися постійно. До того, як ситуація стане критичною, є кілька днів. “На станції є певний запас води, але ненадовго. Далі паливо почне перегріватися і розплавить захисні споруди.”

Начальник зміни пояснював росіянам, що без електроенергії станеться катастрофа. На станції були генератори, але їх нічим було заправити. На щастя, начальник був переконливим. Російські військові почали зливати дизельне паливо зі своєї важкої техніки, яка їхала обстрілювати Київ. Щодня, впродовж п’яти днів, росіяни віддавали ледь не половину свого дизеля, через що деякі танки вже не могли нікуди їхати. Звісно, працівники ЧАЕС вважають це своїм внеском в оборону столиці.

Якийсь час харчі для Василя привозив зі станції водій Володя, з яким можна було трохи поговорити, дізнатися ситуацію на станції, але той не міг затримуватися надовго і дратувати цим росіян. Згодом тамтешній генерал наказав, щоби Василя привозили на обід до їдальні на станції.

Так Василь раз на день почав з’являтися на ЧАЕС. “Було брудно, валялося їхнє сміття, брудний одяг. Люди ходили сумні й втомлені. Я бачив нацгвардійців — дівчат і хлопців — які охороняли станцію. Росіяни взяли їх усіх у полон і вони передчували, що їх так просто не відпустять. Я підходив до декого й тихо казав: ‘Чуєте, я молюся за вас. Все буде добре’.”

Від росіян можна було очікувати чого завгодно, тож про всяк випадок Василь трохи запасся харчами. Якби росіяни вирішили скоїти якесь лихо, він розраховував, що йому вдасться непомітно втекти, бо він дуже добре знав навколишні ліси. Він народився в селі Стечанка і його родина жила тут задовго до будівництва ЧАЕС, яке розпочалося в 1970 році. Досить скоро із двору Василевої хати можна було бачити височезні вентиляційні труби станції, поклали нові дороги, а в хатах, де досі не було електрики, з’явилося світло. Молоді люди з усього УРСР їхали на станцію і переселялися до Прип’яті, міста майбутнього, яке будувалося у всіх на очах: новенькі парки, дороги, школи, просторі квартири. Тут усього вистачало і всі були задоволені, завдячуючи “мирному атому”.

Коли у 1986 році сталася катастрофа, Василеві було вісімнадцять. Він тоді допомагав евакуювати колгоспних коней та корів. “Ми шукали їх, зганяли в табуни й заганяли до вантажівок”. Саме так запам’ятав ці дні Василь — крик і плач коней і корів, і згорьовані очі літніх людей, які не хотіли віддавати свою худобу і не хотіли звідти їхати самі.

Потім Василь пішов у армію, а коли повернувся, то рідне село вже поглинули ліс і радіація, тож він оселився за межами “зони”. Для працівників ЧАЕС, евакуйованих з Прип'яті, вже зводили нове місто — Славутич. Таке ж чисте, світле, комфортне. Там була робота й добре платили. Спочатку Василь працював на ЧАЕС у цеху з турбінним обладнанням — ремонтував його, але коли у 2000 році електростанцію зупинили, він перевівся у Прип'ять на водоканал, який і далі обслуговував сплячий реактор ЧАЕС.

Найдовший шлях додому

На щастя, потреби втечі з робочого місця не виникло. Перебуваючи на водоканалі під час окупації, Василь виконував роль “зв'язкового”. Коли у перші дні окупації у зоні відчуження зник мобільний зв’язок, Василь, завдяки стаціонарному телефонові, зберіг зв’язок не лише зі станцією, але і з рідними. На диво, у нього вдома ще залишився старий аналоговий телефон, якого в багатьох уже давно немає. Тож дружина Василя взялася передавати звістки зі станції тим, хто не мав контакту з близькими. Натомість Василь дізнавався новини з Чернігівщини, яку бомбардували росіяни.

Російські солдати з'являлися на водоканалі не часто. Вони не були надто агресивними, але поводилися гордо, говорили зверхньо і про що б не йшла мова, все зводилося до того, що тепер вони повернуть СРСР. Василь теж народився ще в радянській Україні, але ці сентименти йому були геть незрозумілі. “Мої бабусі й дідусі жили тут самі для себе, потім прийшла радянська влада, яка буквально все забрала в людей. Я не розумів цієї туги.”

Він бачив і знав, що росіяни окопуються в зоні відчуження, наражаючи себе на небезпеку. Він міг їм про це сказати, але його ніхто не питав. “У Біблії сказано, що коли тебе вдарили, підстав другу щоку. Але там не сказано, що коли б’ють твої рідних — теж мусиш її підставити чи вдарити близьку людину.”

Двадцять четвертого дня довгої зміни в окупації працівників сповістили, що частина персоналу поїде додому, їх змінять. Людей посадили до автобусів і повезли через Білорусь, тим же шляхом, що  Василь прибув сюди 23 лютого.

У Білорусі працівників станції перевіряли й оглядали так, ніби все, що чинили росіяни, було цілком законно. Далі дорога додому вела через водосховище, але окупанти не подбали про зручну переправу через річку. Добре, що втомленим працівникам ЧАЕС добровільно зголосилися допомогти двоє рибалок з прикордонного українського села Мньов. Анатолій і Сергій перевозили людей на дерев’яному саморобному човні під наглядом прицілів росіян, які вимагали, аби човен був відкритий — без тенту, який захищав би від дощу, і плив без світла, хоча у ті холодні дні темніло ще рано. У таких тяжких умовах рибалки, веслуючи, зробили впродовж дня 25 ходок. Пливли обережно, аби не перевернути човен у березневу воду, бо ширина Дніпра в цьому місці — півтора кілометра.

Василь вдивлявся у темряву і почувався настрашеним, бо човен був геть простий і здавалося, що якби не вправні рибалки, ось-ось пішов би під воду. Однак його сповнювала також безмежна вдячність Богові та людям за те, що йому все ж таки вдалося залишити свою вимушену келію, у який він робив усе від нього залежне, щоби ядерний монстр надалі спав.

Почати обговорення

Шановні автори, будь ласка увійти »

Правила

  • Усі коментарі перевіряються модератором. Не надсилайте свій коментар більше одного разу, інакше він може бути ідентифікований як спам.
  • Будь ласка, ставтесь з повагою до інших. Коментарі, які містять мову ненависті, непристойність та особисті образи, не будуть опубліковані.