Артем Чех. Фото надане Folkowisko Association [1]/Rozstaje.art [2]
Не знаю, скільки часу має минути, щоб осмислити все те, що за довгі місяці повномасштабної війни Росії проти України проросло гострими коренями всередині нас. Про створення культурного продукту, що має народитися з досвіду великої війни, зараз якось і не думається. В пріоритеті — генератори, солярка, сокири… Який культурний продукт? Яке мистецтво? Вижити б. А сенси шукатимемо потім. І напишемо потім. Та знімемо кіно. Усе буде. Колись.
Мистецтво під час війни — ситуативне, така собі миттєва фізіологічна реакція на подразники. Часто це мистецтво плакатне, злободенне, яке швидко втрачає актуальність. Те, про що ми говорили вчора, сьогодні вже забулося, нові подразники активували нові реакції, і на поверхню вигулькнув одноденний культурний продукт. Раз — і немає. Хоча, звісно, деяким митцям вдається таки з кров’ю вихаркати такі згустки концентрованого болю, які залишаться дуже сильними артефактами нашої химерної доби. Хтось з них гоїть рани гумором, ніжністю, талановитим нанизуванням добрих слів і незабутніх образів на нитку, тримаючись за яку ми бредемо вперед. Однак це не про мене. Моя нитка зачепилася десь там за черговим поворотом звивистого лабіринту.
Хоча колись було інакше. Моя «дебютна війна», коли я служив у лавах ЗСУ (2015—2016 рр.), дала мені один дуже специфічний досвід. Упродовж 10 місяців перебування у прифронтовій зоні я спромігся перевести звичне сприйняття плинності часу в нову форму — це була насолода від його відсутності. А тому в моменти пауз між військовими обов’язками я дозволяв собі дивитися фільми, слухати музику і писати художню прозу. Я писав легко й щедро, мовби все життя надалі — після війни, після дембеля, після смерті — не збирався писати взагалі. Це були побутові драми. Про війну хотілося писати найменше. Тобто не хотілося взагалі. Я присягнувся тоді, що ніколи не повернуся до армії, а присвячу всього себе винятково писанню.
Однак я не дотримав слова, адже минулого року знову взяв до рук зброю. Цього разу багато чого змінилося, бо окрім виконання моїх безпосередніх обов'язків командира відділення, я більше нічого не встигаю і нічого не хочу. Про що писати, які сюжети вигадувати? Окрім неможливості творити, я раптом втратив також здатність споживати мистецтво. За всі ці місяці війни я не прочитав жодної книжки, не поцікавився жодною культурною подією, не подивився жодного фільму…
І тут з’явилася музика. Здавалося б, що може бути банальнішим за музику як інструмент самотерапії та джерела насолоди для всохлої душі. Весь світ слухає її незалежно від обставин: в бліндажах Першої світової, на борту «Титаніка», в слідчих кабінетах тюрем НКВС, у тісних кварталах Варшавського ґетто, у вологих лісах Південного В‘єтнаму, на мітингу біля меморіалу Лінкольна, в знекровленому Сараєві, під час Помаранчевої революції чи Революції Гідності. Музика була одвічним супутником історії та провідником до різних емоційних станів як цілого народу, так і окремої людини.
Для мене ж музика стала мітріловою ниткою, міцною і магічною, що з'єднує мене з моїм існуванням до великої війни. Це був солодкий період, що проходив під акомпанемент музики з моєї колекції аудіокасет. Сотні альбомів і добірок від Шопена та Майлза Девіса до Бітлз, Тома Вейтса і Run DMC. Від Едіт Піаф і Мілен Фармер до Blondie, Morcheeba і Біллі Айліш. Моя музика була дуже строкатою, а репертуар на вечір обирався відповідно до настрою.
Війна все змінила. Довгий час я не міг слухати музику в принципі, це здавалося мені святотатством, я змушував себе бути холодним і черствим, зосередженим на війні та небезпеці. Музика ж занурювала мене у ті нормальні стани, які не пасували до відчуття незворотності, шоку та чорного оціпеніння. А ще я просто не міг звикнути до неможливості слухати музику не на фізичних носіях. Мене ламав незвичний мені електронний формат. Після теплого звуку, що дарувала плівка, цифровий формат здавався колючим і гострим, мов морозний подих. Однак до всього звикаєш, а особливо тоді, коли не маєш вибору. Я його не мав, а тому прийняв музику з телефона і навіть зі стрімінга. Ба більше — якоїсь миті усвідомив, що AirPods і Spotify замістили мені не лише аналогове прослуховування, але і спілкування, друзів і навіть усе те мистецтво, що оточувало мене до війни. Література, живопис, кіно зникли як недоречні й тривожні елементи минулого життя. Музика ж дивним чином залишилася. Стала моїм продовженням, моїм натхненням і стимулом прожити ще один день.
Десь раз на два тижні психолог батальйону проводить заняття для нашої роти. Й от нещодавно ми мали психологічні практики із протидії вигоранню. З усієї роти десь двадцятеро військових прийшли на ці заняття. Переважно це були ті, кого вдалося зловити й примусом усадити за стіл. Психологиня роздавала нам різні завдання. Одним із них була вправа: сказати фразу «я ніколи не був…», а далі — назвати заняття, яке нам дуже подобається, але яким ми ніколи не займалися. І от ми всі — стрільці, кулеметники та гранатометники — маємо спроєктувати в голові якийсь запит до своїх нереалізованих бажань і потім виділити час, аби попрацювати над їхнім втіленням.
З двадцяти людей двоє ніколи не були танцюристами, троє ніколи не були співаками, двоє — художниками, один — піаністом. Майже половина з опитаних, що, крім мене одного єдиного, взагалі не дотичні до культури, мали пієтет до творчих професій. Менеджери, юристи та автомеханіки раптом відкрили потаємні дверцята до своїх істинних бажань. Але жоден із них, я впевнений, нічого ніколи не зробить, аби наблизитись до реалізації цих бажань. Добре це чи погано, я не знаю. Хоча після війни знайдуться ті, хто вперше спробує себе у різних мистецтвах, але в 90% випадків усе це матиме тільки терапевтичну функцію. І за два, п’ять, десять років на культурній сцені України будуть плюс-мінус ті самі дійові особи, що й раніше. Якщо виживуть, звісно. Вони, тобто ми, транслюватимуть старі наново переосмислені сенси у новій криваво-чорній обгортці. Усіх їх, тобто нас, ще з десяток років запрошуватимуть на міжнародні фестивалі, тішитимуться нашою травмованістю, даватимуть гроші на кіно, театр і літературу, намагатимуться примирити з ворогом, знову і знову говоритимуть про цілющу роль культури.
Щодо мене, то на тому занятті я сказав, що ніколи не був письменником, чим викликав здивування. А вже сам собі я додав, що ніколи не був таким письменником, який би не мусив ділити літературну діяльність з іншими заняттями. Бігають з автоматами військові, а письменники сидять в затишних кабінетах у шкіряних кріслах і пишуть. Або на островах за склянкою рому згадують свою паризьку юність. Ні, я не хочу бути солдатом. Я ненавиджу зброю, ненавиджу військову романтику, армійський устрій і війну як таку. Я хочу всадовити свою дупу в шкіряне крісло і відчувати на язику пекучу солодкість рому. І я вже давно вирішив, що раптом мені таки вдасться повернутися до колишнього життя, раптом я таки згадаю, як же складаються слова у речення, а речення — у великі романи, то я не писатиму про цю війну. Я писатиму про любов. І про музику. Бо любов — це єдине, що тримає нас грішних у цій реальності. І музика — єдине, що цю реальність виводить на рівень терпимого існування.
А про війну знайдеться кому писати. Зовсім скоро з’являться сотні як сповнених нудотного пафосу незграбних героїчних романів і типових щоденників, так і справді сильних документів часу. Принаймні, я хочу вірити в те, що талановиті твори на тему цієї війни також стануться в нашій літературі, не потонувши під лавиною однотипного нудного пишнослів’я. У мистецтва не має бути компромісів, а преференціями тим, хто вистраждав перемогу, мають займатися соціальні служби, а не культурне поле.
Тож не знаю, скільки часу має минути, щоб осмислити те, що відбувається з нами. І мені насправді байдуже. Натомість, в мене є те, від чого я оживаю. Безмежний світ музики, що завжди зі мною, всього за п’ять доларів на місяць.