Нескінченний марафон української легкоатлетки

Oryssia Demyaniuk

Орися Дем'янюк. Фото з особистого архіву Орисі. Сумлінне використання.

Цей текст – один з серії есеїв і статей, написаних українськими митцями, які залишаються в Україні після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року. Ця серія створена сумісно з  Folkowisko Association/Rozstaje.art. Проєкт фінансується Міжнародним вишеградським фондом, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі. 

Орися Дем’янюк — п'ятиразова чемпіонка України з бігу на дистанції 1500 метрів. Менторка Української Академії Лідерства, засновниця бігового клубу “Пробіг”. Її чоловік, учасник двох Олімпійських ігор Дмитро Демя’нюк, з квітня 2022-го на передовій. Надихнув його на це брат Орисі, Юрій. Він три роки прожив у Польщі. Але повернувся в Україну, щоб стати на захист рідної землі. Орися теж хотіла піти разом з чоловіком і братом, але вони вмовили її залишитись в тилу і допомагати їм всім, чим тільки зможе.

Orysia_Dmytro

Дмитро і Орися. Фото з особистого архіву Орисі. Сумлінне використання.

Свій соціальний капітал і енергію спортсменка спрямувала на допомогу бригаді брата і чоловіка. Спочатку вона знайшла їм три автівки. Це розхідний матеріал на війні. Вони постійно під обстрілами, щодня ламаються, і на них завжди тривають збори коштів.

Запасу енергії та бажання бути корисною в Орисі так багато, що вона почала організовувати публічні благодійні заходи, де допомагала не лише своїм найближчим, а й іншим людям. Забіг з внесками на підтримку мешканців тимчасово окупованого Херсону, благодійні тренування за донейти на тактичну медицину, а далі взагалі була співорганізаторкою “Забігу до 100 тисяч бронежилетів”, під час якого вдалось назбирати два мільйони гривень і залучити людей з 37 країн світу.

А одного ранку Орисі зателефонував брат Юра й оголосив: “Ми тут з хлопцями подумали й нам потрібен БТР”. Трохи шокована, але не менш завзята, вона почала шукати. Спочатку просто опублікувала в сторіз в інстаграм. Люди жартували, мовляв, як ти хочеш знайти БТР? Це ж тобі не велосипед купити.

В пошуках бронемашини допоміг брат. Він досвідчений механік, і часто купував різні запчастини на польській платформі OLX. Там він і знайшов перший БТР. А потім ще один, бо попередній продали. Далі справа була за Орисею.

Представники скаутської організації “Пласт” того ж ранку, коли дзвонив Юра, мали зустріч з Орисею щодо організації забігу. Звичайно, вона запропонувала їм “Біжу по БТР”: забіг для збору коштів на бронетранспортер у 103-ю бригаду сил ТрО. Сотні людей зібрались у Стрийському парку Львова на початку грудня, і зробили свій внесок у спільну мету. Також бігти по БТР можна було онлайн. Швидко вдалось назбирати 600 тисяч  гривень. Але потрібно було ще приблизно стільки ж.

“То був передноворічний період. Кінець грудня, всі напевно купували подарунки, — пригадує Орися. — Не хотілось казати: «Не купуйте своїм дітям подарунки! Донатьте на БТР»! Але в сторіз я постійно викладала, мовляв, маленькі хлопці бавляться іграшковими машинками, а великим — потрібен БТР. Зробімо і їм подарунок. І воно так з різних сторін надходило”.

Бронетранспортер був демілітаризований. А військові хотіли мати щось броньоване для заїзду і виїзду з позицій.

“Там, де ми виїжджали на позиції,— каже Юра, в нас було декілька втрат, бо ми пересувались на своїх джипах, пікапах, або на радянській техніці. І мінімальний «прильот» 80-ї чи 120-ї міни був небезпечний. Ставалося так, що люди гинули через це. А якби мати щось броньоване, то такого б не було”.

На БТР спільними силами зібрали 1 мільйон 221 тисячу гривень. Багато часу забрав процес покупки, адже, виявилось, це не так просто, як, наприклад, купити авто. Орися не здавалась: дзвонила сотні разів у банки, запитувала, шукала різні шляхи.

“Щоб вивести гроші за кордон, їх треба задекларувати. А я не маю рахунку волонтера. Це була просто моя картка. Потім хвилювалась, що мене посадять у в’язницю. Дай Боже здоров’я всім банківським консультантам, скільки я їм здоров’я зʼїла, коли розпитувала про все”, — жартує Орися.

Минуло кілька тижнів, поки БТР, не без пригод, все ж перетнув український кордон. Тоді техніку взявся ремонтувати Орисин брат, який після контузії був певний час вдома. Йому, механіку за освітою, довелось опрацювати багато літератури й відео, щоб зрозуміти, як вправлятись з БТРом.

ARC

Орисина покупка. Фото з її особистого архіву. Сумлінне використання.

“Я думав, трохи відпочину вдома, але ніфіга! Кожен день в той гараж їздив. Мені не шкода витратити свій вільний час на це. Війна зараз: у свій вільний час роби щось задля перемоги. Коли закінчиться війна, тоді кожен хай займається своїми цивільними особистими справами”.

Після консультації з польськими знавцями такої техніки й власних досліджень, Юра відремонтував БТР, наскільки зміг. І його терміново викликали на передову.

За місяць до Львова приїхав побратим Юрія — Ігор. Він сів за кермо техніки, і відвіз її на ще одну процедуру. Наварку протикумулятивного екрана. Він захистить БТР від влучань артилерії. 103-тя бригада чекає на БТР. Залишилось декілька кроків, щоб він потрапив у потрібні руки.

Орися ж на запитання, чи планує далі якийсь збір відповідає: “Це все не мої плани чи бажання. Просто потреби військових, які я намагаюсь якось задовольнити”.

Життя Орисі під час війни

Звичайний день Орисі починається з ранкового тренування її клубу “Пробіг”, продовжується восьмигодинним робочим днем в Українській Академії Лідерства і завершується знову тренуванням клубу.

“Недавно усвідомила, що дуже люблю тренування, — каже вона. — Прямо, як у Григорія Сковороди: сродна праця. На півтори години ми усі разом, сміємось, згадуємо щось і точно в цей час не думаємо про війну. Клуб помагає переживати то все, і працювати, і донатити на армію. Я допомагаю їм — вони допомагають мені”.

Орися працює менторкою з фізичного розвитку та безпеки в Українській Академії Лідерства. На своєму курсі вона розповідає про здоровий спосіб життя, харчування, біг і півмарафон, до якого студенти Академії мають підготуватися впродовж 10 місяців.

“Це постійний рух, щось відбувається. В моєму випадку — це класно, швидко летять дні, й рік минув дуже швидко. Якби не Академія, я б вже давно на якихось антидепресантах, певно, була”.

Між цим в її графік втискаються: збір коштів на прилади нічного бачення, автівки, приціли, організація міжнародного онлайн-забігу, пошук БТРа і його перевезення в Україну.

Місяць тому, Орися вирішила знову повернутись до тренувань як спортсменка. Після 24-го лютого вона лише тренувала інших.

“Хочу, повернутися хоч до чогось з минулого життя. Спорт — це те, що в моїх силах, — пояснює Орися. Мій тренер, Віталій Тарнакін, жартує, що чемпіонат України буде цього року у Львові, тож я маю час підготуватись. Він звичайно так напівжартома, але попереднього разу ці жарти призвели до того, що я почала тренуватись в листопаді, а в січні виграла Кубок України та національний командний чемпіонат. Тоді я перемогла на всіх змаганнях, де брала участь, крім чемпіонату України, який мав початись 25 лютого в Сумах, але так і не відбувся”.

Своє життя після 24-го лютого вона називає марафоном, до якого не готувалася, але мусить його бігти. Постійно чекає на фініш за наступним поворотом. А його ніяк немає й немає.

В очікуванні цього фінішу кожен будує свої плани. У списку “Після перемоги” Орисі та Дмитра — народження дитини і відпочинок десь біля моря.

“Можливо це не так фізична втома, бо до цієї я звик у спорті,— каже Дмитро,— а морально і психологічно просто хочеться ні про що не думати, з коханою десь поїхати, хоча не знаю, коли така можливість буде – сподіваюсь, якнайшвидше”.

Юра ж просто мріє нарешті побути в колі своїх близьких, чия молитва його оберігає. І не думати, скільки побратимів загинуло сьогодні.

Почати обговорення

Шановні автори, будь ласка увійти »

Правила

  • Усі коментарі перевіряються модератором. Не надсилайте свій коментар більше одного разу, інакше він може бути ідентифікований як спам.
  • Будь ласка, ставтесь з повагою до інших. Коментарі, які містять мову ненависті, непристойність та особисті образи, не будуть опубліковані.