Цифрова ілюстрація Джовани Флек для Global Voices.

Коли ви вперше стикнулися з іншими культурами?

Уперше я познайомилася з Пітером і Джейн, коли в дитинстві читала книжки про Сонечко. Потім я захопилася серіями “Мурашки по шкірі” та “Школа солодкої долини”, познайомилася з Джесікою та Елізабет Вейкфілд, які описували підліткове життя в США. Пізніше, у школі, Чинуа Ачебе розширив моє уявлення про Африку, розповівши про те, як розвалюється країна Оконкво в Ігболенді, і відкрив для мене існування суржику.

Я часто сприймала нові культури або дізнавалася про них через книги. Коли у 2014 році я вперше сіла у свій перший міжміський автобус до Уганди – уперше виїхала з рідної Кенії – мене осінило, що книги познайомили мене з такою кількістю різноманітних динамік у стосунках між людьми та людством, що зовнішній світ не був для мене чужим. Я бачила світ через слова.

У світі є місця, з якими я була глибоко пов'язана і яким співпереживала. Чи то в Нігерії з книгою Адебайо “Залишся зі мною”, чи то з “Панчіко” Мін Джин Лі, яка мандрує Азією та Америкою, чи то з “Нескореними” Вангарі Маатаї, яка дає чітке уявлення про політичну історію Кенії, – книги переносили мене у світи минулого, теперішнього та майбутнього.

Розуміння культур і світу за їх межами – це завдання, яке авторам вдалося виконати. Ця величезна відповідальність – випускати художню та науково-популярну літературу у всіх її формах – неабиякий подвиг. У моєму світі автори – це генії, які створюють альтернативні всесвіти в нашій свідомості і виконують місію представництва культур, авторитетно розповідаючи історії, які впливають на нас емоційно.

Фейт Мвангі, старша спеціалістка зі стратегічних комунікацій з Найробі, Кенія, і завзята читачка, є членом книжкового клубу під назвою “Books and Beyond”. У розмові по вацапу вона поділилася зі мною, що кожна книга відкриває унікальні перспективи, дозволяючи їй досліджувати нюанси різних суспільств та їхнє розмаїття. Її літературна подорож розширила горизонти, поглибила емпатію і кинула виклик її власним упередженням, зробивши її більш обізнаною в складнощах людської природи, з чим я погоджуюся.

Читання завжди було вікном у світи за межами мого безпосереднього оточення. Як кенійка, яка все життя захоплювалася різноманітними культурами, моя пристрасть до книг глибоко збагатила моє розуміння людського досвіду. Мене особливо приваблюють африканські автори, чиї оповідання резонують із моїм власним досвідом, а також автори з далеких країн, чиї життя і культури є абсолютно незнайомими, а іноді напрочуд близькими.

У міру того, як розвивається наше теперішнє життя, ми намагаємося знайти відповіді на питання: «Як ми сюди потрапили?». Книги – художні та нон-фікшн, особливо в африканському контексті – такі як «Зрада в місті» Френсіса Імбуги, «Повернення додому» Яа Гасі та «Річка і джерело» Маргарет Оголи, допомогли мені зрозуміти стан поточних справ і те, чому деякі колоніальні пережитки все ще живі в наших соціально-економічних системах. Водночас література також створила простір для можливостей, де ми можемо свідомо надихати та просувати власні ідеали, формуючи історію, яка є стійкою для майбутніх поколінь.

Кожна книга дозволяє побачити світ очима письменників і стати свідком досвіду людей, про яких ви читаєте. Абді Латіф, кореспондент New York Times у Східній Африці, розповів мені у вацап, як книги допомогли йому зрозуміти власну культуру через слова авторів, які належать до його етнічної групи.

Книги допомогли мені не лише краще пізнати інші культури, а й себе, своє оточення, сім'ю та друзів. Іноді я могла читати книги, написані сомалійцями, і вони все ще можуть навчити мене набагато більше про мою власну культуру. Наприклад, Нуруддін Фарах у своїй книзі «Кисло-солодке молоко», опублікованій у 1980 році, досліджує деспотичний політичний режим у Сомалі через призму братів-близнюків, а Надіфа Мохамед досліджує своє коріння у напівавтобіографічній книзі «Чорний мамба-бой», яка розповідає про подорож її батька через Судан, Єгипет, Палестину та Середземномор'я. Ці двоє, серед інших сомалійських авторів, поглибили моє розуміння того, що в кожній культурі існує множинність досвіду, і що ми повинні цінувати весь цей досвід. Це те, що роблять найкращі книги: вони допомагають вам орієнтуватися не лише у світах інших людей, а й у світі, в якому ви існуєте.

У житті ми здобуваємо перемоги, але водночас стаємо свідками несправедливості, і про це ми можемо розповісти з власного досвіду або досвіду інших людей. Чімаманда Адічіє, одна з найглибших африканських письменниць в Африці, змальовує цю картину в інтерв'ю для The Financial Times, зазначаючи:

У роздумах про війну нехудожня та художня література є однаково важливими. Роль письменника-фантаста, коли йдеться про війну, полягає в тому, щоб в уяві видобувати емоції та почуття, а також те, що я, можливо, назву людяністю. Я вважаю, що художня література повинна розповідати нам, як відчувається війна, а документальна – про те, що сталося. Я не впевнена, що змогла б написати «Половину жовтого сонця», якби пережила війну в нігерійському Біафрані. Гадаю, я не лише дистанційована від подій, але й не бачила їх безпосередньо, не пережила. Тож, у певному сенсі, я успадкувала пам'ять.

Незалежно від того, чи намагаємося ми зрозуміти нашу історію, людську поведінку, соціально-економічні та політичні процеси, книги відкривають нам світ знань.

 Коразон Кісілу (@corriemwende) – фахівчиня з кліматичних комунікацій, яка працює в Найробі. У вільний від роботи час Коррі сидить з книжкою або стежить за останніми новинами у світі баскетболу.