Зображення взяте з Unsplash, автор Mercedes Mehling

Молдовські ЗМІ NewsMaker поговорили з Ларисою та Наталею, матір’ю та бабусею трансгендерного хлопчика на ім’я Джейк.

Global Voices переклали інтерв’ю, відредагували для точності та опублікували вдруге з дозволу NewsMaker.

Лариса — мати сімнадцятирічного хлопця Джейка, а її мати Наталя — бабуся підлітка. Чотири роки тому їхнє життя перевернулось з ніг на голову. Їхня дитина, яку вони ростили як дівчинку, зізналась, що почувається хлопцем. Всі сподівання, переконання та плани на майбутнє дитини змінились в одну мить. Їм довелось зрозуміти, як це — бути сім’єю трансгендерної дитини. Ці дві жінки пройшли довгий шлях від заперечення та безпомічності до прийняття та навіть активізму. NewsMaker взяли в них інтерв’ю перед «Felis Conference» — міжнародною конференцією для батьків ЛГБТК+ дітей, організованою інформаційним центром «GENDERDOC-M» (центр GDM), що тривала з 12 по 14 квітня 2024 року.

Лариса почала щось підозрювати чотири чи п’ять років тому. Вона боялась, що щось відбувалось з її єдиною дитиною, яку вона виховувала самостійно після розлучення.

Тепер я знаю, що не варто змушувати дитину, що потрібно дати їй розвиватись у власному темпі, але тоді я цього не знала. Ну, що я могла зробити…Тоді я спитала його: ти хочеш бути хлопчиком? Найбільше я боялась, що відповідь буде «так». Тепер я розумію, що він міг збрехати мені, і я вдячна, що він не зробив цього.

Сталось те, чого Лариса боялась: її дитина підтвердила, що почувалась хлопцем та що була трансгендером. Її охопило заперечення.

«Я навіть не знала, що означає літера Т в акронімі ЛГБТ! Може, я навіть була трохи гомофобкою, хоч тепер мені соромно це визнавати. Я знаходилась в стані заперечення, сподівалась, що це було неправдою», — пояснює вона.

Але вона хотіла підтримати свою дитину. «У мене була одна думка: хочу, щоб моя дитина була щасливою».

Підтримка GDM

Після одкровення Джейка, Лариса та Наталя опинились в океані з непевності та відчайдушно потребували допомоги. Невдовзі вони почули про центр GDM та набрались сміливості прийти туди, щоб зустрітись з координаторкою батьківської групи Наталею Озтурк, чий внесок обидві визнають.

«Я зовсім не хотіла йти до GDM, але саме там відбулись усі зміни, і саме там змінилась я», — каже Наталя.

Лариса підтверджує: «Я не можу передати ті психологічні бар’єри, які треба подолати, щоб прийти туди, той страх, який відчуваєш, увійшовши в ці двері. В перший раз я пішла сама і просто плакала протягом трьох годин перед Наталею [Наталею Озтурк, координаторкою батьківської групи]. Тоді мені потрібна була надія, те, що батьки хочуть почути в перші дні, і підтримка».

Поступово прийняття стало частиною їхнього щоденного життя. З часом Лариса змогла подолати психологічний бар’єр та почати купляти своїй дитині одяг з чоловічого відділу. Однак вони майже не відвідують лікаря.

«На щастя, нам не потрібно звертатись до лікаря. Але чесно кажучи, я думаю про це з тривогою, бо не знаю, якого саме лікаря ми зустрінемо», — визнає Лариса.

Але найбільшим викликом для всієї сім’ї залишається школа.

Проблеми в школі

Джейк закінчив старшу школу та взяв рік перерви. Він відмовлявся ходити до школи, і його відмова стала великим шоком, особливо для бабусі Наталі, колишньої директорки школи. Жінка каже, що освіта — пріоритет у списку її цінностей, і для неї було складно зрозуміти, чому її дитина, ще нещодавно відмінник, пішла зі школи. Однак тепер, маючи трансгендерного онука, Наталя визнає, що школа — дуже складне середовище для людей, що не вписуються у стандартні гендерні ролі.

Школи абсолютно не готові до ЛГБТ дітей і не розуміють їх. Я людина з демократичними цінностями, і навіть попри це я була не готова; я зовсім не знала про цих дітей.

Лариса додає:

Навіть у такій прогресивній школі, як та, що відвідував мій син, він цілий день не ходив у туалет, бо там не було туалету унісекс. Коли в нього були уроки фізкультури, він виходив з дому у спортивному одязі, щоб не перевдягатись у невідповідній роздягальні. У нас в школі стільки проблем, що до туалетів справа ніколи не дійде.

На їхню думку, рішення цієї проблеми — час, а також невеликі прояви бунту та відваги. Лариса сміється та з гордістю розповідає як Джейк, поки ще навчався в школі, відмовлявся іти на уроки труду для дівчат та перейшов у групу для хлопців на столярство. Обидва згадують цю подію з радістю та сміхом.

Я вчусь вирішувати проблеми по мірі їх виникнення. Ми намагаємось помічати хороше, і для нас важливо те, що він щасливий. Те, що сталось в нашій сім’ї, змінило нас тільки на краще. Я намагаюсь нікого не судити чи критикувати, не зациклюватись на чиємусь зовнішньому вигляді чи способі життя; я відкрила для себе те, що спільнота ЛГБТК+ набагато краща за нас, це приклад ідеального суспільства, що приймає всіх. І я стала активісткою, хоч ніколи не думала, що це станеться. А ще я більше не соромлюсь себе, це надало мені сміливості та сили.

Лариса каже, що нарешті зрозуміла: для будь-якої дитини, ЛГБТК+ чи ні, найважливіше це прийняття.