В Газі немає доступу до інтернету. Скриншот з відео “Can Starlink Provide Internet To Gaza?” (“Чи може Starlink забезпечити інтернет у Газі?”) від спільноти Interesting Engineering (Цікава інженерія). Добропорядне користування.
[Написи зі смартфона на скриншоті:
Немає зв'язку з інтернетом
Схоже, Wi-Fi-мережа “GCS-TV” не має зв'язку з інтернетом
Бажаєте тимчасово використовувати мобільні дані?
Використовувати мобільні дані
Повторити спроби з'єднання через Wi-Fi]

Відколи після 7 жовтня в Газі почалася війна, сильних пошкоджень зазнала телекомунікаційна інфраструктура разом з критичними секторами, такими як освіта, охорона здоров'я та іншими. Порушення телекомунікацій істотно ускладнили повсякденну взаємодію й життєво важливі операції. Часті блекаути посилили ізоляцію жителів Гази. Згідно з випущеною 5 червня 2024 року доповіддю Агентства ООН для допомоги палестинським біженцям й організації робіт на Близькому Сході (англ. United Nations Relief and Works Agency for Palestine Refugees in the Near East, UNRWA), стає “все важче підтримувати зв'язок з гуманітарним персоналом на місці”.

Ситуація ще дужче загострюється прямими атаками на цивільних, які пробують знайти доступ до інтернету. Відповідно до доповіді організації Euromed Monitor від 16 травня 2024 року, “армія Ізраїлю продовжує брати на приціл і вбивати цивільних палестинців, із журналістами включно, коли ті намагаються отримати доступ до засобів зв'язку й послуг інтернету і зв'язатися зі своїми сім'ями чи працедавцями”.

Порушення ліній зв'язку привернули увагу міжнародних діячів, таких як визнаний режисер Маноло Луппічіні. З 1994 року Луппічіні керував кількома проєктами, за які отримував численні нагороди. В інтерв'ю, яке він дав Global Voices через Zoom 16 квітня 2024 року, він говорив про свою останню поїздку до міста Рафах з метою покращити доступ до інтернету, про свою відданість справі Палестини і про виклики, з якими він зіткнувся:

Rafah is just the latest beat in my 25-year closeness and care about the Palestinian issue. I believe if we neglect international issues, particularly those involving war, we fail to see the full picture and are heading rapidly towards a permanent global war. 

The Palestinian problem is just the tip of the iceberg, a very visible and significant issue. Just look at what's happening in Ukraine, Sudan, Myanmar, among other countries. The language of war has been subtly yet consistently injected into our global narrative over the last 20 years. 

As a filmmaker I traveled to Gaza to make documentaries, so I had the chance to talk to people. I have shared experiences with Gazzawis, who are like brothers to me. It's also quite frightening because during our chats, there's this sense that it might be the last time we speak. It's truly heartbreaking.

Рафах — це просто остання хвиля у 25-річному плині моєї близькості й турботи стосовно палестинської проблеми. Я думаю, якщо ми ігноруємо міжнародні проблеми, особливо ті, де доходить до війни, то ми не спроможні бачити повну картину і швидко котимося до постійної глобальної війни.

Палестинська проблема — це просто верхівка айсберга, дуже помітне і значне питання. Лише погляньте, що відбувається в Україні, Судані, М'янмі, в інших країнах. Протягом останніх 20 років у наш глобальний наратив тонкою, але постійною цівкою вводилася мова війни.

Як кінематографіст, я їздив до Гази знімати документальні фільми, тож мав можливість поспілкуватися з людьми. Я й жителі Гази ділилися нашими життєвими історіями, і тепер вони мені як брати. А ще стає доволі страшно, тому що під час наших розмов виникає відчуття, що, можливо, це останній раз, коли ми говоримо. Просто серце крається.

Розмірковуючи над обмеженими впливом фільмів на соціальні зміни перед лицем гуманітарної катастрофи, що відбувається в Газі попри широке висвітлення, Луппічіні вирішив перейти від підвищення обізнаності до активної участі в пошуку рішень:

Lately, I've felt the need to become more involved. Showing films often doesn't lead to change; people watch them, but then, nothing happens. So, I thought that “putting my hand in the metal” and creating something with a direct impact would be more useful.

I have released very powerful videos, I naively thought that my communications could improve the situation. Bullshit, no one cared, nothing changed at all.

Останнім часом я відчуваю потребу в більшій залученості. Показ фільмів рідко веде до змін: люди їх дивляться, але далі нічого не відбувається. Отож, я подумав, що корисніше буде “взятися за залізо” й створити щось із прямим впливом.

Я випускав дуже потужні відео, наївно думав, що мої повідомлення можуть покращити ситуацію. Фігня, всім начхати, нічогісінько не змінилося.

Це рішення спонукало Луппічіні поїхати в Рафах, де його охопило моральне обурення через відверту зневагу до людського життя.

I was in Egyptian Rafah. We couldn't see much, but could smell the war on the other side of the wall. The situation is beyond shameful; having people starve on one side, while the food, water, and medicine is rotting in the heat of the desert in the trucks on the other side.

In Italy, we have a saying: “You shouldn’t shoot at the Red Cross.” It means that some actions are despicable. But now, hospitals are being targeted and people are buried under their ruins in broad daylight, yet, there is no international reaction.

I am shocked, because anyone can claim to have moral authority, but on which moral authority is the USA standing? What is happening is Gaza is making us vulnerable to any consequence. This indifference will enable the worst assholes. Forgive my language!

Я був у Рафаху в Єгипті. Ми не багато могли бачити, але можна було на нюх почути, що по ту сторону стіни — війна. Ситуація по той бік просто ганебна: люди помирають з голоду по одну сторону, у той час, як їжа, вода й ліки гниють під спекотним пустельним сонцем у вантажівках по іншу сторону.

У нас в Італії є прислів'я: “Не можна стріляти по Червоному Хресту”. Воно означає, що деякі речі безчесні. Але зараз ціллю ударів стають лікарні й люди опиняються похованими під їх руїнами серед білого дня, проте немає ніякої міжнародної реакції.

Я в шоці, бо кожен може заявити про свій моральний авторитет, але на якому моральному авторитеті ґрунтуються дії США? Те, що відбувається в Газі, робить нас вразливими перед будь-якими наслідками. Така байдужість відкриває двері найгіршим тварюкам. Перепрошую за експресивність!

Перепони у спілкуванні в Газі ускладнюють потік інформації, що погіршується глобальним наративом, який під впливом колоніалізму формують провідні ЗМІ. Цей наратив часто подає ситуацію на місцях у фальшивому світлі й спотворює голоси жителів Гази, представляючи викривлену перспективу.

 It is incredibly frustrating dealing with communication blockades, especially for those who understand the reality on the ground. We can’t communicate with our brothers and sisters there. 

Back in 2009, while in Gaza, I found myself picking up bomb fragments, analyzing the types of metals used. I had not heard of Dense Inter Metal Explosives (DIME) bombs then, the ones designed to cut the legs. While filming there, I've been shot at several times. 

This firsthand experience amplifies my frustration when Western journalists say that they need to go and tell the story in Gaza, as if Gazans can't tell their own stories or share real-time information. This colonialist approach makes me question why patronizing Westerners need to narrate Gaza’s experience instead of recognizing the voices from within? It's a very strange way to interpret press freedom.

Неймовірно гірко мати справу з блокадами зв'язку, особливо для тих, хто розуміє, що відбувається на місцях. Ми не можемо зв'язатися з нашими братами й сестрами там.

Тоді в 2009-му, коли я був у Газі, якось вийшло, що я підбирав уламки бомби, аналізував, які типи металів у ній використані. Тоді я ще не чув про бомби на основі вибухових речовин зі щільним інертним металом (англ. Dense Inert Metal Explosives (DIME) bombs), задумані для відсікання ніг. За час зйомок там у мене стріляли кілька разів.

Безпосередній досвід посилює мій відчай, коли західні журналісти говорять, що вони мають поїхати туди, щоб розповідати історії з Гази, як наче жителі Гази не можуть самі розповісти свої історії чи поділитися інформацією в реальному часі. Такий колоніалістський підхід викликає в мене питання, чому це представники Заходу з їхнім ніби батьківським зверхнім ставленням повинні розповідати про досвід Гази замість того, щоб визнати голоси звідти зсередини? Дуже дивне розуміння свободи преси.

Луппічіні вирішив узятися за проблему зв'язку в Рафаху у співпраці з давніми товаришами, які ніколи не відмовляються пустити в діло свої технічні навички й досвід з раннім цифровим активізмом. Вони хотіли використати базову технологію, щоб повернути втрачені можливості у тій гнітючій ситуації в Газі.

I'm part of this group of elderly but active people — you might remember from the media back around the Seattle anti-globalization movement in 1999–2000 and the Indymedia network.

This group of nerds managed to create a community on the internet way before social media platforms were established. So, we began to explore ways to overcome the Israeli blockade of the internet.

Я належу до групи немолодих, але активних людей — може, пам'ятаєте згадки у ЗМІ десь у часи антиглобалістського руху в Сієтлі 1999-2000 років та мережі Indymedia (Independent Media Center — Центр незалежних ЗМІ).

Ця група одержимих технологіями зуміла створити спільноту в інтернеті задовго до того, як з'явилися соціальні мережі. Отож, ми почали шукати, як подолати ізраїльську блокаду інтернету.

На цьому шляху їх чекали серйозні виклики, пов'язані з логістичними й бюрократичними перешкодами для доставки в Газу необхідного обладнання.

It was a complete mess. We explored several options, but they all turned out to be disastrous because everything was either expensive or required lengthy permissions from the Egyptian government. It is impossible to import anything through the border. 

We were in the warehouse, where the rejected items were stored. It was an incredible scene with items like, solar panels, baby incubators, and oxygen cylinders for hospitals, all rejected. The policy was absurd — if they found even one prohibited item in a truck, they would reject the entire truck, even if everything else was permissible. This made it incredibly difficult to get technical equipment through.

Це був суцільний безлад. Ми розглядали кілька варіантів, але всі вони виявилися жахливими, бо все або було дорогим, або вимагало довгого отримання дозволів від влади Єгипту. Нічого не можна провезти через кордон.

Ми були на складі, де зберігалися предмети, які не дозволили провезти. Це було дивовижне видовище з такими речами як сонячні панелі, інкубатори для немовлят і кисневі балони для лікарень. Політика була абсурдною: якщо у вантажівці знаходили хоч один заборонений предмет, то відмовляли в дозволі для всієї вантажівки, навіть якщо все інше було дозволеним. Через це було надзвичайно складно переправити технічне обладнання.

“Мережа вебдерев”

Луппічіні встановив партнерство з Асоціацією співпраці та солідарності (італ. Associazione di Cooperazione e Solidarietà, ACS), італійською неурядовою організацією, чия діяльність зосереджується навколо надзвичайних ситуацій і сталого розвитку у більшості країн світу у співпраці з місцевими громадами.

ACS розробила “мережу вебдерев” — систему, де використовуються мобільні телефони останнього покоління, обладнані технологією eSIM — віртуальними SIM-картками, які активуються за допомогою коду і функціонують як традиційні SIM-картки. Ця система, побудована як точки доступу Wi-Fi, котрі можуть передавати радіосигнали через кордон, підтримує до 50 додаткових пристроїв, що дозволяє підключитися до єгипетських чи ізраїльських мобільних мереж без потреби в сучасних телефонах. Вебдерева “вирощуються” місцевими “вебсадівниками”.

We sent the Web-Gardeners money and they managed to buy these items on Gaza's black market. Our technical team outside Gaza worked with the Web-Gardeners inside Gaza, exchanging photos and messages for feedback. It was a collaboration between people from Italy and Gaza.

They found the necessary tools, and we sent them the QR codes via WhatsApp to activate the eSIMs. 

Then it magically worked. We were so happy, we were crying. It was so sweet.

Ми надіслали вебсадівникам гроші, і їм вдалося купити ці речі на чорному ринку Гази. Наша технічна команда поза Газою працювала разом з вебсадівниками в Газі, підтримуючи зворотний зв'язок через обмін фото й повідомленнями. Це була співпраця між людьми з Італії й Гази.

Вони знайшли необхідні інструменти, і ми через WhatsApp надіслали їм QR-коди для активації eSIM-карток.

Тоді це магічним чином запрацювало. Ми аж плакали від щастя. Це було так мило.

Проте навіть найпростіші рішення можуть бути небезпечними в Газі.

“Відро” Алі стало символом того, якими винахідливими можуть бути люди в Газі. Фото від організації Associazione di Cooperazione e Solidarietà ACS. Використано з дозволу.

Open areas near beaches typically have clear reception without obstacles. However, in other regions, to catch a signal from across the border, people have to climb to higher positions like rooftops. This can be dangerous because those bloody drones target anyone they detect.

Ali, the most experienced in the Web-Gardeners team came up with a very funny solution that has become emblematic of how igneous Gazzawi people can be. He created what he calls “the bucket.” Essentially, they place the mobile phone with a power bank inside a bucket and attach it to a pole and raise it like a flag using a rope. This setup allows the phone to connect to and spread the signal from a safer, elevated position without anyone having to physically be up high.

На відкритих місцевостях біля пляжів прийом зазвичай гарний, чіткий, без перешкод. Проте в інших місцях, щоб зловити сигнал з іншого боку кордону, людям доводиться підніматися на вищі точки, наприклад, на дахи. Це може бути небезпечно, тому що кляті дрони ціляться в кожного, кого лиш виявлять.

Алі, найдосвідченіший з команди вебсадівників, придумав дуже кумедне рішення, що стало символом того, якими винахідливими можуть бути люди в Газі. Він створив те, що сам називає “Відро”. По суті, мобільний телефон з павербанком поміщається у відро, його прикріплюють до стовпа і піднімають за допомогою мотузки, наче прапор. Така схема дозволяє телефону з'єднатися з мережею і поширювати сигнал з безпечнішої підвищеної позиції без необхідності, щоб хтось фізично перебував на висоті.

Попри простоту базової мережі зв'язку вона є критично важливою для цивільних, котрі стали справжніми жертвами порушень ліній зв'язку.

The real impact of internet disruptions is felt by ordinary Gazzawis. They are left without knowledge of what's happening with their neighbors or relatives, potentially just 500 meters away, due to movement restrictions or the risk of being shot.

Справжній вплив збоїв в інтернеті відчувається простими жителями Гази. Вони залишаються без звісток про те, що відбувається з їхніми сусідами чи родичами, можливо, всього за 500 метрів від них, через обмеження пересування або ризик бути застреленими.

Цей рух простих людей — це спроба Луппічіні і його команди не тільки підтримати критичні соціальні зв'язки, а й у певній формі чинити опір культурному геноциду.

This is simply a grassroots operation that not only connects people to the outside world but also connects people within the community itself. This connection is crucial for maintaining community bonds. It is also one solution in the face of global double standards that mobilized solutions in Ukraine, but failed to do so in Gaza.

Genocide involves not only physical destruction but also cultural erasure, disconnecting people from their cultural and physical references. Thus, keeping Palestinians in Gaza connected among themselves is crucial to combating the ongoing genocide. 

Це просто операція, що не лише з'єднує людей із зовнішнім світом, але й об'єднує людей у самій спільноті. Ця мережа критично важлива для підтримки зв'язків у спільноті. Також це одне з рішень перед лицем подвійних стандартів у світі, що мобілізував рішення в Україні, але не спромігся зробити це в Газі.

Геноцид передбачає не лише фізичне знищення, а й культурне стирання, відриваючи людей від їхніх культурних і фізичних орієнтирів. Таким чином, критично важливо, щоб палестинці у Газі надалі були об'єднаними між собою, для боротьби з невпинним геноцидом.