Зображення люб'язно надане Камраном Аштарі, митцем і правозахисником з Нідерландів. Використано з дозволу.

[Усі посилання в тексті, за винятком відео — англійською мовою; інші мови посилань, крім української, визначено автоматично сервісом Google Перекладач і вказано далі]

Протягом останніх чотирьох десятиліть Ісламська Республіка Іран систематично чинила утиски і насильство проти релігійних меншин. Проте деякі з пригноблюваних меншин і спільнот також перейняли подібне поводження і самі стали гнобителями щодо інших груп, попираючи права інших меншин, вдаючись до подібного наративу з протиставленням “їх” та “нас” для їх відторгнення або навіть таврування як “нечистих”.

Найбільше дискримінація зачіпає релігійні громади, серед яких бахаї, новонавернені християни, зороастрійці, мандеї, юдеї, суніти, гонабадські дервіші та ярсаністи (послідовники течії Ахл-і Хакк), на що зверталася увага міжнародних організацій, включно з ООН. Але подвійна дискримінація меншин іншими меншинами далеко не така відома і висвітлюється менше.

Державні репресії та суспільна дискримінація

Крім ісламу, в Ірані визнаються лише зороастризм, християнство (але за винятком новонавернених вірян) та юдаїзм. Ярсанська віра [+укр.], не визнана іранською конституцією, зазнає суворої дискримінації. Подібно до багатьох інших іранських громадян, таких як бахаї, новонавернені християни й мандеї, з точки зору влади Ірану, ярсаністи є не повноправними громадянами, а ніби “привидами”. За оцінками, ця спільнота налічує від одного до трьох мільйонів осіб, більшість з яких проживає в західних, переважно курдських, регіонах.

Проблеми дискримінації ярсаністів не обмежуються урядовими репресіями. Вони також стикаються з дискримінацією з боку інших громадян, зокрема курдів-сунітів, котрі самі зазнають від держави систематичної дискримінації та репресій за релігійними й етнічними упередженнями.

Бехназ Хосейні, дослідниця й авторка численних книг на тему меншин в Ірані, Іраці й Афганістані, розповіла журналістам Global Voices через месенджер WhatsApp, що “фанатики і серед азербайджанських шиїтів, і серед курдських сунітів таврують ярсаністів як “нечистих”. Такий глибоко вкорінений релігійний фанатизм змушує деяких ярсаністів покидати свої домівки”.

Іранська держава підживлює цю ситуацію задля власних інтересів. Таймур Аліассі, співзасновник і виконавчий директор заснованої у Швейцарії Асоціації з прав людини в Курдистані (KMMK-G), розповів Global Voices через WhatsApp, що “режим планує собі велику роль у розділенні цих спільнот. Наприклад, режим схвалює і підтримує радикальних мусульман у виступах проти курдських послідовників ярсанізму і намагається розділити курдів, щоб послабити їхній дух етнічної ідентичності і пов'язані з цим потреби”.

Станом на 2020 рік, в Ірані було 8-10 мільйонів курдів, що, за грубими підрахунками, становить 10% з 84-мільйонного населення Ірану.

Психологічна динаміка пригноблення

Констатіна Бадя, професорка соціальної психології в Університеті Париж X — Нантерр, в інтерв'ю по електронній пошті пояснює:

In societies where a particular religion is officially approved and dominant, individuals belonging to that religion may still feel superior to other religious groups, even if they become atheists or non-believers. This sense of religious superiority can persist after a change in religious identity. Similarly, persecuted religious minorities may carry feelings of repression and inferiority in a secular society.

У суспільстві з певною офіційно затвердженою й панівною релігією особи з тієї релігійної спільноти можуть все ще відчувати зверхність у порівнянні з іншими релігійними групами, навіть якщо вони стають атеїстами чи відходять від віри. Це відчуття релігійної зверхності може зберігатися після зміни релігійної ідентичності. Подібним чином і в світському суспільстві у переслідуваних релігійних меншинах можуть передаватися відчуття пригнічення і меншовартості.

Спираючись на сформульований П'єром Бурдьє [укр.] концепт символічного насильства, Бадя стверджує, що “така динаміка глибоко вкорінена в усіх групах. Переслідувані меншини можуть повторювати поведінку пригноблення, якого вони зазнали, увічнюючи цикли утисків і дискримінації у своїх спільнотах”. Символічне насильство відсилає до факту, що в тих, хто зазнав насильства, воно інтеріоризується, засвоюється як щось внутрішнє, і наявний суспільний порядок сприймається як природний і єдиноможливий.

Деякі меншини пригноблені настільки, що про їхні справи рідко й згадують. Такою є, наприклад, ситуація зікрі, підпільної релігійної громади в іранському Белуджистані. Послідовники зікрі, що вважається частиною суфійської секти ісламу, переважно говорять белуджійською мовою і проживають на пакистано-іранському прикордонні.

У 1930-х роках між ними й сунітами виник конфлікт, внаслідок чого багато з них полишили рідний Іран. І серед шиїтів, і серед сунітів секта зікрі вважається єретичною. За іронією долі, деякі белуджі-суніти, котрі протягом десятиліть в Ірані з різних боків піддавалися дискримінації за етнічною й релігійною приналежністю, стали переслідувачами [відео] меншини зікрі з релігійних причин. Насер Боладай, генеральний секретар Белуджистанської народної партії, поділився з Global Voices думкою, що, здається, державні органи використали цей конфлікт між зікрі та сунітами, щоб навернути зікрі у шиїзм.

Громадянин Ірану на ім'я Мурад розповів [урду] Iranwire, британському виданню, яке висвітлює політику й суспільне життя в Ірані, що представники зікрі зазнавали нападок як від мусульман-сунітів, так і від центрального шиїтського уряду, що підштовхнуло декого, як-от його батька, перейти в іслам.

Прийняття риторики розділення

Певні меншини не лише на практиці, а й у висловлюваннях переймають певні елементи поширюваної владою риторики розділення, говорячи про громадян у категоріях “свої” або “чужі”. Деякі пастори серед новонавернених християн закордоном “демонізують” іслам або пропонують аудиторії вибрати [відео] між “Богом, який любить іранців”, маючи на увазі “Бога Біблії”, і “Богом, який не любить”, натякаючи на “Бога ісламу”, і таким чином закріплюють ментальність протиставлення “нас проти них” й ігнорують багатокультурність та релігійне розмаїття у країні.

Попри такі спрямовані на розкол твердження і заяви, багато іранських християн словом і ділом, в самій країні і в діаспорі, підтримують політичних в'язнів, права жінок та інших переслідуваних меншин, таких як бахаї, у руслі руху “Жінка, життя, свобода” й поза ним.

Здається, структура релігійної дискримінації ширша за сферу управління й вона пустила корені в суспільстві, подібно до того, що передбачає підхід до расових питань у критичній расовій теорії. Бадя пояснює далі:

Critical race theory was originally developed by legal scholars and examines how racism and racial inequality are embedded in legal, political, and economic structures in the United States. According to this theory, racism is not just the product of individual prejudice; it is rooted in the functioning of society and its institutions. Furthermore, dominant historical and cultural narratives often ignore or downplay the contributions of racial minorities. The testimonies and experiences of people of color are considered essential to understanding and combating racism.

This theory suggests that laws and civil rights are not enough to eliminate racism, emphasizing that deeper reforms are needed. It is possible that in current Iranian society, members of religious minorities face systematic discrimination in access to employment, education and public services. Individuals in Iran may experience multiple layers of discrimination based not only on their religious affiliation, but also on their gender, social class, and political orientation. Listening to and valuing these voices would allow us to better understand systemic injustices and find appropriate solutions.

Критична расова теорія, котра спочатку розроблялася правознавцями, розглядає, як расизм і расова нерівність вплітаються у правові, політичні й економічні структури у Сполучених Штатах. Відповідно до цієї теорії, расизм — не просто результат особистого упередження — він коріниться у функціонуванні суспільства і його інституцій. Ба більше, панівні історичні й культурні наративи часто ігнорують або применшують вклад расових менших. Свідчення й досвід “кольорових” людей вважаються абсолютно необхідними для розуміння расизму й боротьби з ним.
Ця теорія висуває припущення, що для усунення расизму не достатньо законів і громадянських прав, підкреслюючи необхідність глибших реформ. Можливо, в сучасному іранському суспільстві члени релігійних меншин стикаються з систематичною дискримінацією в доступі до робочих місць, освіти і державної служби. Окремі особи в Ірані можуть зазнавати дискримінації на багатьох рівнях не лише за своєю релігійною приналежністю, а й за гендером, соціальним класом і політичною орієнтацією. Вислуховування й цінування цих голосів дозволило б нам краще розуміти системну несправедливість і знаходити відповідні рішення.

Поводження деяких переслідуваних меншин, що свідомо чи підсвідомо наслідують гнобительські дії держави, не обмежується питаннями всередині меншин. Таке поводження ставить під сумнів дискурс федералізму й децентралізації, що пропонуються політичними групами як рішення для прав меншин, котре проте може породити іншу репресивну систему з новими жертвами.

Час виборів: коли меншини раптом стають важливими

Під час останніх президентських виборів 28 червня і 5 липня кілька кандидатів, особливо Масуд Пезешкіян [укр.], переможець, говорили [перс.] про права і “гідність” народу Ірану загалом і жінок [перс.] та меншин [перс.] зокрема. У відео нижче Пезешкіан наголошує на необхідності покладати відповідальність на сунітів, одну з мусульманських меншин, відповідно до їхніх заслуг, а не позбавляти їх можливості зайняти посаду, наполягаючи на “рівному розподілі відповідальності між етнічними групами й релігіями”.

Проблема в тому, що ці кандидати, які десятиріччями були активними учасниками політичної системи, не роз'яснюють, як вони планують вирішувати ці питання дискримінації і змінювати закони. Розмови про такі меншини, як бахаї чи новонавернені християни, залишаються табу. Тому, що б там не говорилося, доки всі іранці — незалежно від гендеру, етнічності, релігії, сексуальної орієнтації — не отримають основні права людини, такі гасла, як “Іран для всіх іранців” або терміни на зразок “іранська нація і народ”, “жінки”, “меншини” й “етноси” залишатимуться всього лиш інструментами пропаганди. Після 45 років Ісламської Республіки вже ні промовці, ні аудиторія в такі гасла більше не вірять.

Більшість іранців не брали участі у виборах, що демонструє поширену недовіру до таких обіцянок.