Ліба Тейлор у себе вдома. Фотографія зроблена Ельмірою Ляпіною. Використовується з дозволу.

[Усі посилання в тексті англійською мовою, якщо не вказано інше].

Global Voices взяв інтерв'ю у Ліби Тейлор, фотографині чеського походження, відомої своїми масштабними роботами з документування гуманітарної діяльності в усьому світі. Після втечі з Чехословаччини в 1968 році через вторгнення військ Варшавського договору [укр.] вона спеціалізується на зйомках життя жінок і дітей у складних умовах в Африці, Азії та Латинській Америці. Вона співпрацювала з такими організаціями, як ЮНІСЕФ, УВКБ ООН та Фонд «Врятуймо дітей», щоб висвітлити стійкість і силу, прагнучи підвищити обізнаність і заручитися підтримкою для гуманітарних цілей. Зараз вона викладає курс цифрової фотографії в Університеті Нью-Йорка в Празі.

В інтерв'ю для Global Voices вона розповіла про свій шлях як фотографині, вигнанки та жінки:

I expect the students to understand that pictures have stories. I'm a documentary photographer. I like the fact that you can tell stories with photography. My scene is to go somewhere, be with the people, and document their everyday lives, problems, and happiness.

Я сподіваюся, що студенти зрозуміють, що у фотографій є історії. Я фотографиня-документалістка. Мені подобається, що за допомогою фотографії можна розповідати історії. Я люблю кудись їхати, бути з людьми і документувати їхнє повсякденне життя, проблеми та радощі.

Пані Тейлор надихали такі видатні фотографи, як Стів МакКаррі [укр.] зі США, бразилець Себаштіан Сальгаду [укр.]та чесько-французький фотограф Йозеф Куделка [укр.] за їхні унікальні підходи до документування біженців та конфліктів, а також художній стиль чеського фотографа-документаліста Антоніна Кратохвіла [чеськ.]. Для порівняння, вона описує свій стиль фотографії як прямий і майже комерційний.

Що треба для того, щоб бути фотографом-документалістом

Пані Тейлор використовувала різні підходи до створення фотографій для НУО чи агенцій ООН, як відвертих, так і анонсованих, з машини чи статичних, окремих людей чи груп. Для дітей, яких вона фотографувала, це було забавою, адже «білявий диявол з машиною» вносив щось нове в нудну рутину сільського життя.

Діти несуть воду в Гані. Фото Ліби Тейлор, використано з дозволу.

Люди на фотографіях пані Тейлор виглядають добрими й привітними навіть у складних обставинах, тому що вона робить усе, щоб їм було комфортно.

Дівчинка з ампутованою кінцівкою в Сьєрра-Леоне. Фото Ліби Тейлор, використано з дозволу.

When you can’t communicate with language, you mime. You become a pantomime artist. People are generally friendly, even in post-war situations, as in Zimbabwe, when they had terrorist attacks all the time, people were friendly, open, and smiling. Or Indigenous people in Mexico, in survival conditions, old women with huge bags walking somewhere high in the mountains, disappearing from the eye, still very friendly.

Коли ти не можеш спілкуватися за допомогою слів, ти починаєш жестикулювати. Ти стаєш артистом пантоміми. Люди загалом доброзичливі навіть у післявоєнних ситуаціях. Так, у Зімбабве, де постійно відбувалися теракти, люди були привітні, відкриті, усміхнені. Або корінні жителі Мексики в умовах боротьби за виживання, старі жінки з величезними сумками, які йдуть десь високо в горах, зникають з поля зору, але все одно дуже привітні.

Іноді, щоб зробити гарну фотографію, достатньо було зробити всього три-п'ять знімків, а іноді найкращий кадр виходив з першого разу. Один з таких вдалих знімків, зроблений у Кенії, є одним з найулюбленіших.

One from my first trip to Africa, in Samburu land. I took a picture of a kid standing in front of his house. It was amazing. But the film rewound after the last picture. Someone in London stole all my negatives, but I had one print, and this picture even won first prize.

Одна з моїх перших подорожей була до Африки, в країну Самбуру. Я сфотографувала дитину, яка стояла перед своїм будинком. Це було дивовижно. Але плівка перемоталася після останнього знімка. Хтось у Лондоні вкрав усі мої негативи, але в мене залишився один відбиток, і ця фотографія навіть отримала перший приз.

Одна з перших і улюблених фотографій Ліби Тейлор, яку вона тримає в руках. Знімок зроблений під час її першого завдання в Африці для ActionAid UK у 1981 році. «Негативи були вкрадені, але, на щастя, у мене було кілька відбитків, і ця фотографія принесла мені приз на конкурсі «Обличчям до світу» у Великобританії», – згадує вона. Фото Ельміри Ляпіної, використано з дозволу.

Ліба Тейлор описує свій підхід до фотозйомки для ООН та інших неурядових організацій.

I have this instinct, but you also must concentrate a lot. It’s not that you lift your camera and click. I used to go with a writer occasionally, but I preferred going off on my own to concentrate on taking pictures. Most of these people were very poor and couldn’t speak English, so someone local usually helped. Often, the best picture is a moment in between posing and doing whatever they were doing. It’s unpredictable, and I have no control over it. There have been situations when I was shooting for UNHCR: refugees, people on the run, people who have settled in another country, they were remaking their life all over again. I've been to the lakes after the Rwanda massacres. You stand there and think, what the hell is going on? This is really, it's almost biblical, the exodus from a country. People coming on boats, being carried because they are too weak, old people and kids crying, and everybody is dirty and hungry. And, the world needs to see what desperate state they are in, to help. Because it's money from donors. It is emotional and difficult.

У мене є це чуття, але потрібно також дуже зосередитися. Це не означає, що ти просто піднімаєш камеру і клацаєш. Іноді я вирушала на зйомки з журналістом, але я вважала за краще йти сама, щоб сконцентруватися на фотографуванні. Більшість цих людей були дуже бідні і не говорили англійською, тому зазвичай хтось із місцевих допомагав. Часто найкращий знімок – це момент між позуванням і тим, чим вони займалися. Це непередбачувано, і я не можу це контролювати. Були ситуації, коли я знімала для УВКБ ООН: біженці, втікачі, люди, які оселилися в іншій країні, вони заново будували своє життя. Я була на озерах після різанини в Руанді. Ти стоїш там і думаєш, що, в біса, відбувається? Це дійсно, це майже біблійний випадок, втеча з країни. Люди прибувають на човнах, їх несуть, тому що вони занадто слабкі, старі люди і діти плачуть, всі брудні і голодні. І світ повинен побачити, у якому відчайдушному стані вони перебувають, щоб допомогти. Тому що це гроші донорів. Це емоційно і важко.

Пані Тейлор зазначила, що бути голосом тих, хто прагне бути почутим, важливо, оскільки люди на Заході часто уникають говорити про бідність. Що ж стосується вічного питання про те, чи втручалася вона:

Aid workers come before us. It's their job; they know how to deal with it and speak the local language. If I saw someone collapsing, I’d call for help but wouldn’t move them myself because I'm not medically trained. I remember in Congo, after the Rwanda massacres, a photographer said he couldn't take pictures because he was so shocked. But we’re there to take pictures. Other people come to feed them and provide medical help.

Працівники гуманітарних організацій приходять раніше за нас. Це їхня робота, вони знають, що робити, і розмовляють місцевою мовою. Якщо я бачу, що хтось втрачає свідомість, я кличу на допомогу, але сама не буду допомагати, бо не маю медичної освіти. Пам'ятаю, як у Конго після різанини в Руанді один фотограф сказав, що не може фотографувати, бо був настільки шокований. Але ми там для того, щоб фотографувати. Інші люди приходять, щоб нагодувати їх і надати медичну допомогу.

Водночас вона вважає, що фотограф повинен мати симпатію та чутливість до людей, контролюючи їхні емоційні реакції.

Від вигнання до досконалості

Зображення Ліби Тейлор, Сьєрра-Леоне. Використано з дозволу.

У 1968 році на тлі зростання політичної напруженості та введення радянських військ [укр.] 18-річна Ліба Тейлор вирішила покинути Чехословаччину. За підтримки батька вона автостопом дісталася від австрійського кордону до Великої Британії, шукаючи свободи. Там, незважаючи на погане знання англійської мови, вона вступила до університету, подорожувала Мексикою і відкрила в собі пристрасть до фотографії.

David Hurn from Magnum asked, at some opening exhibition in Bristol, whether all Czechs are photographers, as he was a great friend of Joseph Koudelka, and invited me to join his school of documentary photography in Newport in Wales that he just set up, and where were about 10 people overall… Five years of university education and I ended up being unemployed photographer, because I had to go freelance [laughing]. And, there was no interest in photographers, except for newspapers, but they used to have their own ones.

Девід Герн з Magnum на відкритті виставки в Брістолі запитав, чи всі чехи є фотографами, оскільки він був великим другом Йозефа Куделки [укр.] , і запросив мене приєднатися до його щойно заснованої школи документальної фотографії в Ньюпорті в Уельсі. У ній було близько 10 осіб… П'ять років університетської освіти – і я стала безробітною фотографинею, тому що мені довелося піти у фриланс [сміється]. І не було ніякого інтересу до фотографів, за винятком газет, але вони мали власних співробітників.

Однак після того, як вона зарекомендувала себе, працюючи в різних британських неурядових організаціях, її запросили агентства ООН, зокрема УВКБ ООН та ЮНІСЕФ, щоб вона зробила переконливі знімки для їхніх кампаній. Згадуючи цю подорож, Ліба зауважує, що вона сама, як чешка у вигнанні в Англії, де-факто була біженкою, але з іншим офіційним статусом і кращими умовами, ніж ті, кого вона знімала.

Ліберійська біженка в таборі Тобанда, Кенема, Сьєрра-Леоне. Зображення Ліби Тейлор, використано з дозволу.

На запитання, як її сприймали люди, яких вона фотографувала, вона відповіла:

I was white because of the reactions. For kids, sometimes I was the first white person they ever saw. Older ones found it hilarious. Little kids would scream, thinking I was the white devil because they'd never seen anyone white.

Вони реагували на мене, як на білу людину. Для дітей іноді я була першою білою людиною, яку вони бачили. Старші сприймали це кумедно. Маленькі діти кричали, думаючи, що я білий диявол, бо вони ніколи не бачили нікого білого.

Ліба Тейлор бачила людство в його найгірших проявах під час криз, з неймовірними стражданнями і смертями. Вона наголошує на необхідності співчуття та усвідомлення глобальних проблем, протиставляючи британське розуміння колоніальної історії страху та ксенофобії, з якими вона зіткнулася у посткомуністичних суспільствах. Вона вважає, що таким суспільствам потрібен час, щоб еволюціонувати і стати більш відкритими та толерантними.

Пані Тейлор пояснила, що повернулася до Чехії через зміни у фотоіндустрії, свій вік — більшість її друзів або вже померли, або вийшли на пенсію, — та з любові до рідної країни. Повністю повернувшись, вона навіть відчула культурний шок, бо деякі чехи не зовсім розуміли її творчість, маючи обмежений досвід спілкування зі світом, окрім поїздок у відпустку.

You realize that the kind of 40 years of communism here just created a certain type of person. It just takes a long time for society to change, develop, and go on into a different world.

Ви розумієте, що 40 років комунізму тут просто створили певний тип людини. Просто потрібно багато часу, щоб суспільство змінилося, розвинулося і увійшло в новий світ.

Про силу жінок

Ділячись історіями зі свого повного пригод життя, Ліба Тейлор згадує, як вона подорожувала вантажним літаком до Сомалі та Сомаліленду для ЮНІСЕФ, де стала свідком руйнівних наслідків війни. Але навіть там вона зустріла сильних жінок.

Somalis are beautiful people with fantastic faces. After the war, I went back to Somaliland several times and met with amazing Edna Adan. She worked in Europe, with WHO, has fantastic English, with a perfect British accent. After the war she went back to Somaliland, which was destroyed, people had nothing to eat, and they were dying, so she decided to invest all her savings into a hospital. She built a huge maternity hospital, only for mothers with babies, and it served to help others in need. Edna traveled the world and she spent her life exchanging contacts, requesting sponsorships for this hospital. She is one of the most incredible people in the world, always active and eloquent, but never selling anything, just telling the stories of people. Very touching. She asked for medicines and received them, and they were hard to get, as anything else.

Сомалійці – красиві люди з фантастичними обличчями. Після війни я кілька разів повертався до Сомаліленду і зустрічався з дивовижною Едною Адан. Вона працювала в Європі, у ВООЗ, мала чудову англійську з ідеальним британським акцентом. Після війни вона повернулася до Сомаліленду, який був зруйнований, людям не було що їсти, і вони вмирали, тому вона вирішила вкласти всі свої заощадження в лікарню. Вона побудувала величезний пологовий будинок для матерів з немовлятами. І він допомагав іншим людям, які цього потребували. Една подорожувала світом і провела своє життя, спілкуючись з людьми, шукаючи спонсорів для цього пологового будинку. Вона одна з найнеймовірніших людей у світі, завжди активна і красномовна, але ніколи нічого не продає, просто розповідає історії людей. Дуже зворушливо. Вона просила ліки й отримувала їх, а їх було важко дістати, як і все інше.

Новонароджена дитина в лікарні Едни в Харгейсі, Сомаліленд. Фото Ліби Тейлор, використано з дозволу.

Коли її запитали, чи бачить вона особливу силу в жінках у післявоєнних суспільствах, оскільки жінки і діти часто є головними героями її фотографій, пані Тейлор відповіла:

The power of women, yes, since I worked [always freelance] for aid agencies and UN, they focused mainly on women. The women did most of the work while the men sat around drinking the local brew.

People often ask me about another powerful woman Angelina Jolie, whom I met in some of my missions. Angelina was amazing — young, modest, and genuinely interested in people. She would sit with locals for hours under the tree and ask questions. She raised a lot of charity support.

Сила жінок, так, оскільки я працювала [завжди фрилансером] на гуманітарні організації та ООН, вони зосереджувалися переважно на жінках. Жінки робили більшу частину роботи, поки чоловіки сиділи і пили місцеве пиво.

Люди часто запитують мене про іншу впливову жінку – Анджеліну Джолі [укр.], з якою я зустрічалася під час деяких місій. Анджеліна була дивовижною – молода, скромна і щиро зацікавлена в людях. Вона могла годинами сидіти з місцевими жителями під деревом і розпитувати їх. Вона зібрала багато благодійної допомоги.

Анджеліна Джолі з молодими людьми зі Сьєрра-Леоне. Фото Ліби Тейлор, використано з дозволу.

Ліба Тейлор підсумовує:

Things have changed quite a lot, and now it seems more complicated, the visuals are often misused. I remember people claiming: “You come here, take pictures, and leave, and people who see these pictures think we live in a poor existence, but nobody comes and helps us.” It is a slogan “You help yourself; we help you to help yourselves.” And you should know, that these people are not just sitting and waiting for aid, but in some circumstances, when there’s no condition to survive, they don’t have another choice. They will die if they are not helped. We are the ones, who share responsibility, including for climate change.

Усе дуже змінилося, і тепер все здається складнішим, візуальні ефекти часто використовуються не за призначенням. Я пам'ятаю, як люди казали: «Ви приїжджаєте сюди, фотографуєте і їдете, а люди, які бачать ці фотографії, думають, що ми живемо бідно, але ніхто не приїжджає і не допомагає нам». Це гасло: «Ви допомагаєте собі, ми допомагаємо вам допомогти собі». І знайте, що ці люди не просто сидять і чекають на допомогу, але в певних обставинах, коли немає жодних умов для виживання, вони не мають іншого вибору. Вони помруть, якщо їм не допомогти. Ми з вами несемо спільну відповідальність, у тому числі і за зміну клімату.

Мати з дитиною в Чепероні, Гана. Фото Ліби Тейлор, використано з дозволу.

Фотографії Ліби Тейлор – це більше, ніж просто її робота або фіксація життя. Це історії людей, територій і навіть міст, які перестали існувати.