Розповідати про те, що відбувається в Україні таким чином, щоб зацікавити неукраїнську аудиторію після двох з половиною років повномасштабного вторгнення та розповсюдженої «втоми від України» серед іноземних ЗМІ та благодійників, – це неабиякий подвиг. Проте події всередині країни та за її межами, зокрема нещодавня окупація Києвом частини Курської області Росії чи військове втручання України в Малі, свідчать про те, що війна продовжує впливати на світ.

Читайте більше: Нова лінія конфлікту: від Донбасу в Україні до Малі в Сахалі

Щоб зрозуміти глобальну важливість України, Global Voices поспілкувався з  українсько-американським журналістом і ютубером Пітером Залмаєвим, який працює як українським репортером, так і експертом для неукраїнських ЗМІ в Києві. Залмаєв отримав ступінь магістра в Колумбійському університеті і є директором неурядової організації «Євразійська демократична ініціатива», а також українським телеведучим. Він також є постійним коментатором провідних міжнародних друкованих і телевізійних ЗМІ, включаючи CNN, BBC, Al Jazeera, France 24, ABC News, MSNBC.

Інтерв'ю проводилося у формі електронних листів після особистих зустрічей у Києві. Цитати були відредаговані для легшого сприйняття та збереження стилю.

Пітер Залмаєв, використано з дозволу

Філіп Нубель (ФН): Розкажіть про вашу подорож з радянської України до США і назад до незалежної України

Пітер Залмаєв (ПЗ):

Я виріс у переважно російськомовному шахтарському місті Донецьк на сході України. До восьмого класу я ходив до школи з радянською атрибутикою: значком Володимира Леніна на лацкані та червоною краваткою-банданою на шиї, що означала членство в «піонерській» спільноті юних комуністів. Хоча я був ще занадто малий, щоб відчувати відверту огиду до радянської ідеології, з п'яти років мною оволоділо бажання прорватися крізь «залізну завісу» і поїхати дуже далеко.

Ця можливість з'явилася в 1994 році, коли група християнських місіонерів з американського «Біблійного поясу» запросила мене приїхати до США, щоб навчатися в біблійному коледжі, стати служителем і повернутися в Україну, щоб вести паству. Я проповідував у США, але повернувся в Україну лише в 2016 році, після 17-річного перебування в Нью-Йорку і отримання ступеня магістра в Колумбійському університеті. Це було через два роки після початку війни з Росією, яка точилася в моєму рідному Донбасі та в сусідній Луганській області. На той час я став частим коментатором з питань України для міжнародних ЗМІ, а також коментатором з питань політики США для українських ЗМІ.

Відтоді я постійно курсую між Києвом і Нью-Йорком. Люди в Україні часто дивуються, коли чують, що хтось повертається зі США, щоб жити в Україні, ніби я покидаю «країну молока і меду» на користь місця безперервної важкої праці та злиднів. Правда полягає в тому, що навіть після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Київ відчувається більш безпечним, чистим і згуртованим, ніж Нью-Йорк. Київське метро, на відміну від нью-йоркського, працює за розкладом, чисте і без щурів.

ФН: З якими викликами ви стикаєтесь, коли висвітлюєте події в Україні, перебуваючи в Україні, для української аудиторії? 

ПЗ: Росія розпочала війну проти України, щоб покласти край її руху до Європи та ліберальної демократії. Навіть в умовах найсерйознішої загрози самому своєму виживанню за всю пострадянську історію та різних обмежень, пов'язаних зі станом війни, Україна має набагато більшу свободу слова, ніж держава-агресор. З початку повномасштабної війни я веду прямі ефіри на телеканалі «Прямий», а також на різних каналах YouTube. Навряд чи знайдеться політик, журналіст, письменник, музикант чи будь-яка інша публічна особа, у якої я не взяв би інтерв'ю. І я робив це без цензури, навіть коли мова йшла про війну. Проте я намагаюсь не ставити питання, що можуть зашкодити військовим зусиллям, наприклад, надмірна критика військового командування і необдумане обговорення проблем на фронті.

Виклик для українських журналістів, особливо в ці непрості часи, полягає в тому, щоб не піддатися спокусі «клікабельності» та хайпу, давши читачеві/глядачеві те, що він хоче побачити/почути, і таким чином впливати на його/її погляди. Наслідком цього є  поширення фейків, які підживлюють невиправдані надії на близьку перемогу, чи то через розпад Росії, чи то через смерть Путіна, чи то через палацовий переворот, народне повстання або фатальну смерть. Насправді ж, напевно, мільйони українців стали жертвами історії, вигаданої хитрою московською особистістю з YouTube, про те, що Владімір Путін насправді вже мертвий і надійно зберігається в затишній морозильній камері.

Це було важким завданням: уникати істерії та пораженства перед обличчям більшого, краще озброєного та безжального ворога, і водночас не підживлювати хибні надії та нереалістичні сподівання на легку перемогу.

ФН: Які відносини зараз між Україною та Глобальним Півднем? Чи щось змінилося з лютого 2022 року?

ПЗ: Українці ніколи не знали багато про так званий Глобальний Південь і не переймалися ним, доки Росія не вторглася і не почала змагатися з Україною та її західними прихильниками не лише за дипломатичну підтримку членів «Глобального Півдня» (я використовую лапки, бо знаю, що ця категорія є доволі умовною, а то й зовсім не існує), але й за прихильність його мешканців.

Кого з нас насправді хвилювали мільйони людей, які загинули в Руанді в 1994 році? Або в Конго протягом останніх двох десятиліть? Війна Росії проти України показала, наскільки взаємопов'язана наша планета: перебої з поставками українського зерна відгукнулися далеко і широко, від Єгипту до Бангладеш, поставивши під загрозу життя мільйонів людей. І якщо українцям зрозуміло, хто винен у цьому, ми зіткнулися з суворою реальністю, що у африканських, азійських та латиноамериканських країнах усе не так однозначно. Це значною мірою пов'язано з історичними образами, які «Глобальний Південь» відчуває до США та інших колишніх колоніальних держав. Росія не шкодує зусиль, щоб капіталізувати ці образи, представляючи себе як факелоносця у «священній антиімперіалістичній боротьбі» проти «англосаксонського» світового порядку. Тому ми не можемо сприймати підтримку африканців, азіатів та латиноамериканців як належне; і недостатньо просто спростовувати та викривати поширювану Росією дезінформацію. Україна працює над комплексним планом взаємодії з Глобальним Півднем, щоб виявити точки дотику та побудувати справжні відносини, які будуть існувати і після війни.

ФН: Чому ви вирішили вирушити в річну подорож до Африки? Що ви хочете дізнатись і чого досягти?

ПЗ: Україні необхідно розпочати  широкомасштабну роботу з країнами «Глобального Півдня» напряму, і саме з цією метою ми з групою моїх партнерів вирушаємо в багатонаціональний тур Африкою. Приємно бачити, що наш міністр закордонних справ йде слідами російського Сергія Лаврова і неодноразово відвідує африканський континент. Але для того, щоб взаємне сприйняття і розуміння, скажімо, між зімбабвійцями і українцями вкоренилося, необхідно ініціювати довгострокові зусилля із залученням суспільства, видатних діячів культури, журналістів і активістів.

Як людина, яка з початку війни регулярно дає інтерв'ю не лише CNN, BBC, Al Jazeera та France 24, але й нігерійському Channels TV, індійському Republic TV, Wion, CNN News18/India, єгипетській Al Qahera, китайському CGTN та турецькому TRT World, я відчуваю, що настав час закинути сітку глибше. Ми сподіваємося налагодити і розвивати зв'язки з журналістами та громадянами у кожній країні, яку ми відвідаємо, і визначити ефективні способи просування українських наративів, водночас намагаючись нейтралізувати зусилля російської пропаганди. Це буде досягнуто за допомогою виступів у друкованих та телевізійних ЗМІ, культурних заходів та особистої дипломатії. Наразі маршрут включає такі країни: Південна Африка, Есватіні, Лесото, Намібія, Ботсвана, Зімбабве, Мадагаскар, Малаві, Танзанія, Кенія, Руанда, Бурунді та Уганда.