Зображення з Nepali Times. Використано з дозволу.

[Усі посилання в тексті — англійською мовою, якщо не вказано інше].

Ця стаття Пінкі Сріс Рани вперше з’явилася на сайті Nepali Times. Нижче публікується відредагована й скорочена версія в рамках угоди про обмін контентом з Global Voices.

Аян Даллакоті виріс у Японії, говорив японською і вважав себе японцем. Лише з часом він усвідомив, що його коріння — у Непалі.

Коли Аяну було вісім років, його мати, Пратібха, разом із молодшим братом Аваном повернула їх до Непалу. Їхній батько, Анджай, який залишився в Японії, вирішив, що хлопчики мають повернутися додому, щоб “стати непальцями”.

Хоча Аян дещо розумів непальську мову, життя в Катманду здавалося йому чужим, особливо система освіти. Він згадує:

Things were a little easier when he had a classmate who had also returned from Japan, but making Nepali friends did not come easily for them.

Стало трохи легше, коли у нього з'явився однокласник, який також повернувся з Японії, але завести непальських друзів їм було нелегко.

Японія стала популярним місцем для таких непальських сімей, як Даллакоті. За офіційними даними, в Японії проживає близько 180 000 непальців, причому лише минулого року іммігрували ще 35 000 осіб — на 30% більше, ніж роком раніше.

За інформацією посольства Японії, з цих новоприбулих 23 124 мали студентські візи, 8 566 — робочі, а 7 849 — утриманці.

Раніше старше покоління непальців приїжджало до Японії переважно як «кваліфікована робоча сила» — зокрема кухарі. Натомість сучасна хвиля мігрантів здебільшого складається зі студентів, які працюють на неповний робочий день. Японська влада використовує студентські візи як частину системи тимчасової міграції для заповнення нестачі робочої сили в сфері послуг.

На відміну від інших країн, таких як країни Перської затоки, Корея чи Малайзія, у Японії непальці можуть привозити свої сім'ї. Це сприяло відкриттю непальських шкіл у великих містах, де викладають непальську мову та культуру. Однак сім’ї, що живуть далеко від таких шкіл, змушені віддавати дітей на навчання до японських шкіл.

Анджай Даллакоті спочатку приїхав до Японії як студент, але згодом отримав робочу візу. Його дружина Пратібха приєдналася до нього через кілька років як утриманка. У Японії народилися їхні сини Аян та Аван. Після 12 років Пратібха повернулася з хлопчиками до Непалу.

Багатьом непальським дітям у Японії доводиться адаптуватися до життя між двома культурами. Вони спершу звикають до Японії, а потім знову пристосовуються до непальської школи після повернення.

Масако Танака, професорка з Університету Софії в Токіо, зазначає, що близько 20 000 непальців у Японії — це діти. Вона співпрацює з непальськими мігрантами і каже, що чимало матерів вирішують повернути дітей до Непалу, аби зберегти їхню національну ідентичність і культуру.

Також батьки занепокоєні тим, що їхні діти недостатньо вивчають англійську мову, що може стати перешкодою в майбутньому.

«Повернення до Непалу та навчання в місцевих школах відкриває можливості: діти можуть залишитися працювати в Непалі або переїхати до третьої країни», — зазначає Сапана Харел, яка теж повернулася до Непалу зі своїми двома дітьми.

Зображення з Nepali Times. Використано з дозволу.

Для непальських сімей, які не мають статусу постійних мешканців, перебування в Японії й продовження освіти для їхніх дітей є невизначеним. Вони побоюються, що у разі вимушеного виїзду з країни посеред навчального року діти можуть втратити можливість нормально продовжувати освіту.

«Є ризик, що діти не знайдуть свого місця ані в непальських, ані в японських школах», — додає Харел.

Деякі батьки навіть готові повернутися до Непалу заради своїх дітей, навіть якщо отримають право на постійне проживання в Японії. Є й непальські матері, які вже мають цей статус, але все одно вирішили повернутися з дітьми до Непалу.

Десятирічна Ахана Одарі зіткнулася з труднощами після повернення до Непалу рік тому. Їй довелося залишитися на другий рік у третьому класі. «Перші кілька місяців вона майже не говорила через мовний бар'єр», — розповідає її мати, Баліка Одарі. «Ахані знадобився цілий рік, щоб адаптуватися до нових умов, але це було необхідно».

Баліка, як і багато інших батьків, вважає, що хоча освіта в Японії є однією з найкращих, діти там менш соціалізовані й замкнені. «Ми боялися, що наші діти стануть такими ж, тому вирішили повернути їх до Непалу, щоб вони пізнали свою культуру та країну», — пояснює вона.

Чотирнадцятирічна Снеха Хатрі довго коливалася між Непалом і Японією. Вона народилася в Японії, але у шість років переїхала до Непалу, де навчалася до третього класу. Потім вона продовжила освіту в Міжнародній школі Еверест у Токіо.

Нещодавно Снеха знову повернулася до Непалу, щоб скласти іспити базового рівня (BLE). Вона хвилюється за свої результати й бере додаткові уроки з математики.

Зображення з Nepali Times. Використано з дозволу.

Аян зараз навчається у 7 класі й хвилюється про складання іспиту BLE наступного року. Він говорить англійською з японським акцентом і зізнається: «Найважчим для мене є суспільствознавство, а непальська — на другому місці».

Для дітей мігрантів, які повернулися, розмовляти непальською з родиною та друзями не є проблемою, але вивчати її як навчальний предмет — набагато складніше.

Професор Танака зазначає, що діти мігрантів залишаються поза увагою як у Японії, так і в Непалі. Вона риторично запитує: «Хто дбає про добробут дітей мігрантів? Хто відповідає за них?».

Непальська мова в Ніппоні

Міжнародна школа Евересту в Японії (EISJ) у Токіо працює за непальською навчальною програмою та навчає учнів англійської мови. Заснована у 2013 році непальською громадою школа перейшла під управління Міністерства освіти Непалу у 2015 році. EISJ є єдиною школою в Японії, сертифікованою для складання непальського SEE.

Із часом в Японії відкрилися й інші школи, що навчаються за непальською програмою. Однак лише дві з них — Міжнародна школа Токай Батіка в Нагої та Гімалайська міжнародна академія в Токіо — сертифіковані Міністерством освіти Непалу. Обидва навчальні заклади надають освіту лише до 10 класу.

Більшість непальських сімей, а також деякі непальці, які працюють у Японії, обирають EISJ через англомовне середовище. Проте ці школи є приватними міжнародними закладами, на відміну від японських державних шкіл, які безкоштовні.

Оскільки ці школи не сертифіковані, японський уряд не надає їм жодних субсидій, транспортних знижок чи інших привілеїв, зазначає професор Масако Танака з Університету Софії в Токіо.

Зображення з Nepali Times. Використано з дозволу.

«Найголовніше, що випускники EISJ не можуть отримати візовий статус після закінчення середньої школи, тоді як студенти-мігранти, які закінчують японські школи, мають на це право», — зазначає Танака.

Хоча школи, що працюють за непальською програмою в Японії, стали великим полегшенням для батьків, які хочуть, щоб їхні діти навчалися за цими стандартами, було б краще, якби ці навчальні заклади були сертифіковані японським урядом.

«Ми жили в Ніїгаті, і дорога до Міжнародної школи Еверест у Токіо займала шість годин. Тому ми вирішили повернутися до Непалу, щоб дати нашим дітям англійську освіту», — розповідає Пратібха Даллакоті, яка повернулася з Японії з двома синами у 2020 році.