Старий радянський автомобіль в історичному центрі Тбілісі. Фото Філіпа Нубела, використано з дозволу автора.

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Грузія відновила незалежність, яку до цього вона мала лише з 1918 по 1921 рік. Після здобуття незалежності країна  пережила громадянську та етнічну війни, які за підтримки Москви призвели до того, що дві її території, Абхазія та Південна Осетія, оголосили про відокремлення і перейшли під захист Росії. Нині існує прірва між двома групами суспільства: тими, хто прагне посилити зв'язки з Європою і стати більш ліберальною країною та політичними і підприємницькими елітами, які дотримуються консервативних поглядів і підтримують Росію.

Читайте більше: Ряд законодавчих змін у Грузії ставить на паузу євроінтеграційні прагнення країни

Фотографія Кіри Файлз, Palmer Photography, використана з дозволу.

Global Voices взяли інтерв'ю у Лео Вардіашвілі, грузинсько-британського письменника, який покинув рідну Грузію у тринадцять років, вивчав англійську літературу і зараз працює у фінансовому секторі. Вардіашвілі щойно випустив свій перший англомовний роман «Hard by a Great Forest». У книзі він досліджує численні травми свого рідного краю через трагічне і сповнене пригод життя Саби, який також покинув Грузію з братом і батьком у дитинстві, залишивши матір. Через роки він поїхав з Великої Британії до Тбілісі, щоб знайти своїх зниклих батька і брата, які повернулися до Грузії і зникли безвісти. Книга оспівує культуру, природу та щедрість Грузії, але водночас визнає її жорстокість. Це зворушлива розповідь про вигнання та сімейну травму.

Нещодавно Вардіашвілі відкрив 9-й Тбіліський міжнародний літературний фестиваль. Його роман показує іншу сторону Грузії для англомовних читачів. Книга була номінована на премію Вілбура Сміта за пригодницьку літературу 2024 року. Це інтерв'ю було відредаговано для забезпечення лаконічності та дотримання стилю.

Філіп Нубель (ФН): Тбілісі — один з головних героїв вашого роману. Сьогодні місто — це суміш занедбаних старих будинків,  відновлених будівель, які обслуговують туристів і вигнанців з Ірану чи Росії, та надзвичайно сучасних хмарочосів. Яким є Тбілісі для вас? 

Лео Вардіашвілі (ЛВ): Історично склалося так, що Тбілісі завжди був культурним «плавильним котлом». Це факт, який можна буквально побачити в архітектурі Тбілісі, почути в різних мовах, що використовуються в місті, і відчути в грузинській кухні. Донині ми пишаємося тим, що приймаємо туристів і вигнанців, і вітаємо їх як своїх рідних. Адже, як каже грузинська приказка, гість — це дар Божий.

Статуя Матері Грузії. З Вікіпедії Creative Commons CC0

Статуя «Мати Картлі» є фізичним втіленням цього. Вона стоїть на вершині пагорба з видом на Тбілісі. Вона є одночасно і нашою захисницею, і нашою гостинною стороною. Вона тримає чашу з вином, щоб вітати тих, хто прийшов з миром. В іншій руці вона тримає меч — для тих, хто бажає нам зла. Це ще один аспект Тбілісі — його неспокійна історія.  Протягом століть місто було захоплене і окуповане близько 30 разів. Тбілісі носить на собі сліди минулого з гордістю — вони є складовою привабливості міста.

Однак, оскільки я маю певну платформу, щоб охопити більше людей, ніж я можу особисто, я хотів би висловити занепокоєння. Так, зруйновані вулиці та будівлі в деяких районах дуже романтичні, проте є межа тому, як довго вони будуть стояти. Мені боляче бачити, наприклад, мій район Сололакі в такому стані: хотілося б бачити більше зусиль, спрямованих на збереження міста. Я бачу, як подекуди цьому приділяється увага, але водночас в інших місцях грузинська культура та сільська місцевість зрівнюються з землею заради бізнесу. Тож моя відповідь на запитання: Тбілісі — мій дім. Ось так просто, і я сподіваюся всім серцем, що він залишиться таким же прекрасним містом, яким він є.

Район Сололакі в Старому Тбілісі. Зображення з Вікісховища, ліцензія CC BY 2.0

ФН: Вигнання — це ваша особиста історія, історія головного героя вашого роману, а також багатьох грузинів, які з 1990-х років опинилися у вигнанні як з політичних, так і з економічних причин. Як художня література може розповісти історію вигнання краще, ніж будь-який нон-фікшн?

ЛВ: Нехудожня література може надавати факти, цифри, політику та події, що лежать в основі воєн і конфліктів. Вона є абсолютно необхідною для людей, проте недолік нон-фікшну в його орієнтації на факти. А факти можуть бути холодними. Наприклад, кількість жертв, що сягають тисяч, вже починає втрачати людський фактор, що стоїть за кожною з цих смертей, і те, що вони означають на особистому, сімейному рівні. Кожна смерть, або «жертва», має великий вплив на цілий ряд людей, і травма часто передається з покоління в покоління.

Vardiashvili's debut book “Hard by a Great Forest.” Image via YouTube.

Художня література за своєю природою не обмежена фактами. Це дає їй свободу досліджувати проблеми на тій глибині, яку обирає автор. Ця свобода дає художній літературі можливість заглиблюватися в людський, емоційний вплив подій. Коли йдеться про війну, вона може озвучити особистий та родинний вплив війни та втечу, який часто втрачається в нехудожній літературі та новинних репортажах. Саме тому я вирішив дослідити Грузію та її неспокійне минуле і сьогодення через художню літературу. Це дозволило мені пролити світло на грузинський характер і його вперту непокору перед обличчям усіх труднощів. Більше того, це дозволило мені зосередитися на тому, що війна і вигнання можуть зробити з однією сім'єю. Я сподіваюся, що люди зрозуміють це і пам'ятатимуть про це, коли вони чують і бачать новини, які холоднокровно подають їм заголовки про перехід територій і кількість жертв.

ФН: Ми бачимо появу діаспорної грузинської літератури, написаної англійською або німецькою мовами (Ніно Харатішвілі). Чи є суттєві відмінності з грузинською літературою, написаною грузинською мовою в Грузії?

ЛВ: Значна частина грузинського населення живе за межами Грузії як іммігранти в першому чи другому поколінні. Однак, я думаю, що існує природна туга, яку відчувають всі іммігранти за своєю батьківщиною. Люди також мають сильне бажання познайомити інших з чудовою країною Грузією та її народом.

Я вважаю, що це зерно для діаспорної грузинської літератури, яка повільно зароджується. З мого особистого досвіду, така література вітається з типово грузинським, щирим, відкритим ентузіазмом як грузинами в Грузії, так і численними грузинськими іммігрантами. Я сподіваюся досягти того, чого досягла Ніно Харатішвілі у своїй кар'єрі, завдяки своїй письменницькій діяльності, відзначеній багатьма нагородами. Я також сподіваюся одного дня зустрітися з нею і поставити їй запитання, на яке я зараз відповідаю. Грузія має давні літературні зв'язки та культуру, але зараз грузинські письменники стикаються з заворушеннями та боротьбою всередині своєї країни. Сподіваюся, вони подолають це за допомогою таких організацій, як Тбіліський міжнародний літературний фестиваль та Грузинський ПЕН-клуб.

ФН: Відколи Грузію запросили як країну-гостя на Франкфуртський книжковий ярмарок 2018 року, грузинська література стала більш помітною в Європі та Північній Америці. Як ви оцінюєте ситуацію сьогодні? Яких авторів ви рекомендуєте читати в англійських перекладах?

ЛВ: Мені приємно бачити, що про Грузію все частіше згадують в Європі та Північній Америці. Ми не анонімна, сіра країна, яку не помічають на карті. Ми не ізольовані, ми талановиті і хочемо, щоб про нас знали з правильних причин. Тому я вдячний Франкфуртському книжковому ярмарку за його зусилля і закликаю інші організації долучати Грузію — вони не будуть розчаровані.

Мій дебютний роман відкрив мені доступ до літературного світу, і я був приємно здивований, побачивши все більше людей, які відстоюють грузинську культуру. Майя Джаґґі є чудовим прикладом цього: вона — британська письменниця, літературний критик, редактор і культурний журналіст, і я дякую їй за її зусилля, спрямовані на те, щоб привернути увагу до цього куточка земної кулі. Перекладів сучасної грузинської літератури не так багато, але я б рекомендував твори Думбадзе, Морчіладзе, Орбеліані та Джавахішвілі. Серед тих, кого ще не перекладено, мій улюблений — Темур Баблуані.