Репортаж із психіатричного відділення, де перебувають російські військові, які воювали в Україні

Вид на західну частину Бахмута під час бою, 5 квітня 2023 року. Зображення з сайту Dpsu.gov.ua, знайдено за допомогою Вікісховища (CC BY 4.0).

Вид на західну частину Бахмута під час бою, 5 квітня 2023 року. Зображення з сайту Dpsu.gov.ua, знайдено за допомогою Вікісховища

Влітку журналістка Марфа Хвостова з інтернет-журналу «Новая Вкладка» провела тиждень, працюючи волонтером у військовому госпіталі в одному з російських міст. Global Voices переклав, відредагував для легшого розуміння та опублікував її статтю з дозволу журналу «Новоя Вкладка».

У психіатричному відділені солдати живуть місяцями з різноманітними діагнозами, починаючи з шизофренії і закінчуючи ПТРС. Жоден з десятка пацієнтів, з якими поспілкувалася Марфа Хвостова, не хотів повертатися на війну. Деякі кажуть, що для них краще в'язниця або смерть.

Весь час хочеться воювати

Територія лікарні вкрита в зелені. Кожні 20 метрів ти зустрічаєш чоловіка на лавочці:один без ноги, другий без руки, а третій із перев'язаною головою.Молода жінка в бежевому лляному костюмі з усіх сил штовхає інвалідний візок з молодим чоловіком, у якого відсутня права нога нижче коліна, а ліва – повністю.

Перед психіатричним відділенням пацієнти курять. Ті, хто не має стільців, сидять на бордюрі, підстеливши під себе шматки пінопласту.

У довгому світлому коридорі є тьмяно освітлені кімнати з опущеними шторами.Хтось скрутився калачиком на ліжках, повернувшись обличчям до стіни, а інші тихо розмовляють. Більшість пацієнтів цілими днями сидять у телефонах. Вони не читають новин про війну: «Вскрізь брехня».

Біля деяких ліжок стоять інвалідні візки, а на підвіконнях – пляшки з водою. У психіатричному відділенні перебуває близько 80 осіб, переважно найнижчих військових званнь і молодший офіцерський склад: сержанти, єфрейтори, лейтенанти. Деякі прибули нещодавно, інші перебувають тут з весни.

Пацієнти поділяються на «посилених» та «строгих». Першим дозволяється вільно пересуватися територією лікарні, тоді як других не відпускають наодинці, щоб не завдати шкоди собі чи іншим. Після кожного візиту родичів медсестри обшукують речі пацієнтів на наявність гострих предметів, алкоголю чи наркотиків.

Завдання волонтера – супроводжувати «суворих» на прийоми до лікарів. Чоловіки проходять військово-медичну комісію, щоб визначити, чи придатні вони до подальшої служби.

У коридорі душно, обличчя пацієнтів вкриті потом. Багато з них одягнені в виданні державою смугасті піжами з написом «Армія Росії».

Тишу порушує високий та стройний Алексей одягнений у майку і спортивні штани. Він підходить впритул до в мене,звивається як змія, і дивиться прямо в обличчя, пронизливим поглядом його зелених очей:

Я абсолютно здорова людина. Але я ненормальний для суспільства, так само як і суспільство ненормальне для мене. Ви можете вколоти мені ін'єкцію прямо зараз, щоб я помер. Я звільнюся – і тоді все людство помре.

Алексей обмотує шию білим вафельним рушником і туго затягує його зі зловісною посмішкою: «Рушник міцниииий». Він один із «суворих» і іноді справді здається божевільним. Однак більшість інших пацієнтів, поводяться нормально, вступають у розмову, ставлять запитання, цікавляться цивільним життям. Всі вони приймають антипсихотичні препарати. Я веду Алексея та кількох інших на медичну процедуру.

У коридор викочують лікарняне ліжко з молодим чоловіком. Його ліве око закрите марлею, а на місці правої руки – куска. Його худе, татуйоване тіло обмотане бинтами. Чоловік намагається стиснути долонь, але не вдається – в лівому лікті осколок.

Наступний пацієнт – Руслан, високий, чоловік з широкими плечима родом з Північного Кавказу. Його мобілізували у вересні 2022 року, і він потрапив до психіатричного відділення, бо більше не міг спати. Йому 28 років.

На запитання «Ким ви працювали?» всі пацієнти одразу ж перераховують свої військові професії, так, ніби цивільного життя ніколи не існувало. «Старший хімік», – без вагань відповідає Руслан. «Хіміки, – пояснює він, – “розхімічують” заміновані території». «Але насправді я штурмував. Нікого не цікавило, хто ти і що ти робиш. Сказали штурмувати – і ти штурмуєш».

Руслан каже, що після штурму «весь час хочеться воювати». Цивільне життя йому набридло.

Краще у в'язниці

Небагато пацієнтів психіатричної лікарні хочуть поспілкуватися зі священиком, хоча волонтери регулярно запитують, чи хтось бажає. «Після тих ліків, які нам дають, вся святість з тбе вибита», – відмахується один чоловік, хоча все одно просить священика принести йому ікону святого Миколая. Інший сміється: «У нас тут біси живуть».

Читайте також: Освячення профанного: Російська православна церква на фронті

Андрєй з маленького уральського містечка пішов на війну після розмови зі священиком. Перед тим, як підписати контракт, він пішов до церкви за порадою: чи варто йому йти на війну? Священик сказав: «Ти повинен захищати свою землю, це добра справа». Багато священнослужителів говорять так само, зазначає Андрєй. Якби священик сказав, що воювати – це недобре, Андрєй, можливо, завагався б. Зараз Андрєй носить смугасту лікарняну піжаму, пересувається на милицях і чує голоси українських шпигунів, які «ховаються на деревах».

У медичних картках вказані військові спеціальності та діагнози пацієнтів: гранатометник, параноїдальна шизофренія; медик, психопатична шизофренія. Сьогодні я супроводжую до уролога ще одного «суворого» – 27-річного киянина Пашу. У його медичній картці написано: ПТСР.

Я радист-самоучка,дослужився до начальника зв'язку батальйону. Коли мені виповнилося 18 років, я поїхав у Донецьку Народну Республіку воювати проти нацистів. У нас захопили владу, і почався нацизм. Вони оскверняли пам'ятники

Родичі Паші живуть у Києві. «Мама і вітчим з нами, а решта – з «укропами». Мій батько – колишній співробітник СБУ, ми з ним не спілкуємося. Він каже: «Іди захищай свого Путіна». Але я теж не люблю Путіна. Він відповідальний за стільки смертей».

У холл закочують пацієнта на інвалідному візку. Йому нещодавно ампутували ногу. Медсестри обговорюють, як везти його на УЗД: «Йому вже вкололи знеболювальне, він ледве тримається». Вони незграбно перекладають чоловіка на ноші. Забинтований куска висить у повітрі.

«Там нічого не зашито, вони просто відрізали його на х***», – пояснює чоловік, стогнучи та відкидаючи куску на подушку: -«Ой, ой, ой, сука, сука».

Йому дають пляшку води. Повз нього проходять двоє інших пацієнтів, тримаючи в руках пакети для сечі.

Паша сидить, приклеєний до телефона, гортає TikTok. Новини не читає: «Нудно». У 2019 році Паша розірвав військовий контракт, але 22 лютого 2022 року, коли він жив у «ДНР», його мобілізували.

Під час війни у нього почалися панічні атаки: постійна тривога, майже перестав спати. Свій стан він пояснює перевантаженням і «постійними приниженнями з боку начальства».:

Якщо є якийсь тиск, мене починає трясти всім тілом, і мозок перестає працювати. Я вже три місяці п'ю таблетки – нічого не допомагає. Я весь час лежу, депресія. Важко вести розмову, мозок починає зависати. Важко зосередитися. Я став ідіотом. Іноді хочеться просто наковтатися таблеток і покінчити з цим.

Дружина Паші, яка живе з двома дітьми в місті в Центральній Росії, просить його звільнитися. Він каже: «Це неможливо»:

Або в'язниця, або ти продовжуєш служити. Нехай мене посадять у в'язницю! П'ять років, принаймні, я буду живий. А якщо десять – повішуся. У мене немає іншого виходу, крім самогубства. Я намагався прогнати такі думки, одразу ж випивав таблетку, щоб заспокоїтися. Іноді я стаю агресивним – це найгірше. В голові ціль – вбити. І раптом перед очима з'являються трупи.

Три медсестри влаштували чаювання, насолоджуючись домашнім вишневим пирогом, який принесла мама пацієнта. Попиваючи гарячий чай, жінки пояснюють, як все працює в лікарні:

Тут є такі персонажі – жах. У лікарні можна купити все, що завгодно: наркотики, горілку, навіть повію. А в паркані стільки дірок! Неможливо зупинити нікого, хто хоче втекти. Даєш охоронцю 500 рублів – виходиш, напиваєшся, повертаєшся.

Наркоманам і алкоголікам військово-лікарська комісія присвоює статус категорії «Д», але деякі з них після госпіталю повертаються до своїх частин: допомагають санітарам, рубають дрова. Зброю їм більше не дають.

Інші отримують категорію «Б» і повертаються назад. Вони сидять тут по сім-вісім місяців, [знаходять причини, щоб не повертатися на війну]: дупа свербить, прищ вискочив. Але тут ніхто не з'їхав з глузду через війну. Таке трапляється, якщо вони приймають якісь хімічні препарати або якщо у них вже є латентна шизофренія. Трохи стресу – і він з'їжджає з глузду.

Медсестри пригадують, як взимку втік 20-річний пацієнт із мобілізованих:

Він вийшов на вулицю покурити і сказав: «Все, хлопці, я йду додому», – і просто побіг по льоду! Так, у літніх кросівках, через паркан. Він уже викликав таксі, і воно на нього чекало.

За словами медсестер, чоловік пішов додому, почав вживати наркотики, а через три місяці повісився в сараї. Пізніше його мати прийшла до лікарні, щоб забрати його речі та паспорт.

Медсестри замовкають, доїдаючи пиріг. Одна з них, відставивши чашку, дивиться мені в очі: «Нормальних тут немає – нормальні не пішли на війну».

Почати обговорення

Шановні автори, будь ласка увійти »

Правила

  • Усі коментарі перевіряються модератором. Не надсилайте свій коментар більше одного разу, інакше він може бути ідентифікований як спам.
  • Будь ласка, ставтесь з повагою до інших. Коментарі, які містять мову ненависті, непристойність та особисті образи, не будуть опубліковані.