Вид на те, що залишилося від стародавнього ринку Набатіє. Скриншот з відео, завантаженого на X користувачем @fouadkhreiss 

[Усі посилання в тексті — англійською мовою, якщо не вказано інше].

Лише за кілька годин два ізраїльські авіаудари зруйнували пам’ятки, які втілювали багатовікову історію південного Лівану. Регіон Джабаль Амель, відомий своєю тісно пов'язаною з мусульманською громадою імамітів [укр.], вважається одним із найдавніших осередків цієї громади в світі. Ця мальовнича гірська місцевість, через яку протікає річка Літані, простягається до Середземного моря й межує з горою Ліван, Ваді ат-Тайм та долиною Бекаа.

Ці атаки не лише забирають життя — вони спрямовані на знищення коріння, культури та засобів до існування людей у Лівані та Палестині. Це не просто випадкові жертви, а цілеспрямована стратегія, що має на меті зруйнувати саму душу цієї землі, її історію й народ.

Однак, коли тисячі людей гинуть або отримують поранення внаслідок тривалого ізраїльського геноциду в Палестині та Лівані, необхідність рятувати життя та долати травми затьмарює не менш важливі втрати — систематичне знищення спадщини, пам’яті та історії.

У самому серці півдня

Однією з багатьох жертв цієї кампанії став історичний ринок у Набатії [укр.], найбільшому місті Джабаль-Амеля. Це місто було жвавим осередком життя і торгівлі протягом багатьох поколінь, а його будівлі та крамниці існували задовго до появи Ізраїлю.

Набатія здавна виконувала роль комерційного та культурного центру регіону, що пов’язував Йорданію, Палестину, Сирію та південний Ліван. Тут зустрічалися купці й мандрівники, обмінюючись товарами та історіями, підтримуючи культурне й економічне життя регіону.

Знищення ринку — не поодинокий випадок, а частина тривалої ізраїльської стратегії, спрямованої на руйнування культурних пам’яток. Це відображає колоніальне прагнення стерти коріння та пам’ять людей, які населяють ці землі.

سوق النبطية قبل وبعد 💔 #لن_نركع pic.twitter.com/XQl0XNwU4G

— 𝓗𝓲𝓼𝓱𝓪𝓶 (@Hisham10452) October 13, 2024

Ринок Набатії: до і після.
Ми не збираємося підкорятися.

Місцевий журналіст Камель Джабер, який довгі роки документує історію свого рідного міста, каже: «Руйнування настільки масштабні, що базари більше не підлягають відновленню. З 1975 року ми поступово втрачаємо свою спадщину через ізраїльські атаки. Кожного разу відповіддю було будівництво чогось сучасного, а не відтворення старого в його первісному вигляді».

Чимало людей в соціальних мережах зафіксували цей старовинний ринок. Серед них — Бадія Хані Фахс, авторка цієї статті.

Серце Набатії палало…

Тут був магазин солодощів «Дімасі», який переїхав із Сидона. Лише кілька місяців тому вони зробили ремонт, розпочавши все з чистого аркуша. Поруч розташовувався магазин мого двоюрідного брата, Камеля Джалула, перший взуттєвий магазин на ринку. Жоден наречений не йшов до своєї нареченої без взуття від Джалула.

На розі була книгарня «Хіджазі», де всі ми купували сумки та шкільне приладдя для себе й своїх дітей. У молодості ми брали там букіністичні романи всього за кілька лір. Навпроти знаходилася студія «Аль-Амаль». Там можна було побачити фотографії, яким 60–70 років, зображення наших бабусь, дідусів і їхніх друзів.

Трохи нижче була аптека Баалбакі, якою керувала сім'я біженців із долини Бекаа. Їхнє справжнє прізвище було Алу, але їм дали ім'я Баалбакі, яке стало їхнім родинним.

Повернувши ліворуч, ми натрапляли на гордість Набатії — кондитерську «Султан Свитс». Повітря було насичене ароматом чистоти, свіжих вершків і хрусткої кунафи. Неможливо було зайти туди й не отримати солодощів та ковток води.

Далі ми проходили повз книгарню «Фароль», якою володів Рафаат Хатіт, переселенець із Кфейуна. Він втік під час Гірської війни, оселився в Набатії та зберіг ту ж назву для своєї книгарні.

Навпроти знаходилися дві найважливіші крамниці ринку, які належали двом чудовим жінкам: Хасібі, Умм Рамі Аль-Амін, і Мазі, дружині активіста Афіфа Каддіха. По сусідству розташовувалася крамниця спецій Аль-Машааль, якою володів Алі Батата.

Піднявшись на пагорб, ви побачили б «Фалафель Арнуті» — найвідомішу крамницю фалафелю на всьому півдні. Арнуті був албанцем за походженням, жив в Акці, де навчився робити фалафель. Після Накби він переїхав до Набатії, привізши з собою своє ремесло. З кожним нападом на Набатію його спіткали нові випробування.

Поруч була крамниця Мухтара Хасана Джабера, яку він успадкував від свого батька, Нізара Джабера. Тут можна було знайти все, що завгодно. Ті, хто не знав Нізара, ніколи не бачили втілення любові та доброти в людині.

З іншого боку була дискотека «Аль-Шаар», що наповнювала ринок музикою зі Сходу і Заходу.

Це не просто бетонні споруди, що горіли, — це палало наше серце.

Старовинні оливкові дерева, історичні ринки та цілі громади – це не просто жертви війни, а навмисні мішені в кампанії, спрямованій на те, щоб позбавити людей їхньої спадщини та ідентичності.

Вікові дерева, глибоке коріння

Через кілька годин після знищення ринку в Набатії ізраїльський авіаудар обрушився на сусіднє місто Майфадун, знищивши [араб.] будинок родини Раїлів. Цей дім був відомий завдяки старовинному дубу з гори Табор [укр.], який протягом століть був свідком історії регіону. Дуб, якого місцеві називали деревом Малула, мав висоту понад 18 метрів і стовбур у 5 метрів завширшки. Він був більше, ніж просто природна реліквія — це дерево мало величезне культурне, історичне та особисте значення для громади.

За місцевими переказами, дерево росло тут віддавна. У 1995 році Абу Рашид Раїл, один із багатьох доглядачів дуба, розповідав [араб.] історії, які чув від свого батька, котрий прожив до 100 років, і від старшого члена родини Наджда, який дожив до 115 років. Обидва стверджували, що дерево виглядало незмінним протягом усього їхнього життя. Протягом століть дуб став живим символом спадщини та пам'яті Майфадуна.

На честь цього дерева муніципалітет Майфадуна назвав [араб.] район «Хай аль-Малула», визнаючи його важливість для громади. За словами Рашида Ратайла, сина Абу Рашида, інженери, які одного разу оглядали мечеть у районі, підтвердили, що дубу понад 500 років, і припустили, що він міг би простояти ще довше — можливо, до 1100 років. Таке довголіття є рідкісним, оскільки стародавні дерева виживають завдяки своїй стійкості до хвороб і зміни клімату.

В інтерв'ю 2010 року Рашид розповідав [араб.], що дерево було значно більшим до того, як ізраїльська артилерія неодноразово його обстрілювала, відламуючи високі гілки. Після знищення їхнього будинку, він зазначив, що «Малула не хотіла падати, навіть після того, як під час війни 2006 року впало її побратимське дерево в місті Дейр-Сір'ян, що зробило її найвизначнішим старовинним деревом у районі Набатії».

Дерево було важливим місцем збору мандрівників і паломників, які прямували до Набатії на щорічне святкування Ашури [укр.], що вшановує мученицьку смерть імама Хусейна в битві при Карбалі. Воно об'єднувало Набатію і Майфадун через спільні традиції, будучи мовчазним свідком найважливіших ритуалів регіону. Колись під його гілками лунав дитячий сміх на фестивалях, а тінь від дерева давала відпочинок втомленим мандрівникам і місцевим жителям.

Останній ізраїльський авіаудар по цьому древньому дереву та будинку родини Раїлів, який стояв поруч протягом багатьох поколінь, перетворив будинок на руїни і пошкодив дерево, яке пережило століття, а можливо, й тисячоліття. Однак після цієї атаки його існування опинилося під загрозою.

Серце Майфадуна 💔😥.
Будинок покійного Хаджа Туфіка Раїля, батька покійних Хаджа Рашида Раїля та Хаджа Мохаммада Реда Раїля.
Місце, де росло дерево Малула.

Систематичне нищення

Руйнування таких культурних й історичних символів відображає глибоку колоніальну стратегію. Дерево Малула, будинок Раїлів і ринок у Набатії — це не просто фізичні об'єкти; вони є втіленням витривалості, історії, зв'язків і культури громади. Їхнє існування кидає виклик наративу стирання, який намагається нав'язати Ізраїль. Протягом століть і тисячоліть ця земля була домом для багатьох поколінь, які створювали багату історію, будували міста та підтримували громади, які продовжують жити, творити й чинити опір.

Оплакуючи втрату цих унікальних пам'яток і численних людських життів, ми черпаємо розраду в силі пам'яті та спільноти. Любов, яка пов'язує людей зі своєю землею, історією та одне з одним, залишається непохитною. Саме ця любов і пам'ять дадуть їм силу відродитися, відбудуватися та продовжувати жити. Хоча місця та історії можуть зникати фізично, вони продовжують існувати в пам'яті, а з цієї пам'яті люди — і природа — відроджуються, як це було багато разів протягом поколінь.